визнає Гуго Гофмансталя: йому присвячено збірку «Вес­няна пісня», вірш «Гуго Гофмансталеві» (на смерть пое­та), ненадруковані спостереження над поетикою Гофманста­ля *. Особливий інтерес становлять прозові мініатюри-роз- думи І. Крушельницького «З розмов з Гофмансталем». Побудовані у формі діалогу учителя з учнем, вони відбива­ють естетичні погляди автора «розмов» на поезію, поета, природу, театр, проливають світло на деякі особливості ху­дожнього темпераменту.

Добре обізнаний був І. Крушельницький і з В. Сосюрою, М. Бажаном, М. Рильським. І хоч тогочасний критик І. Ко- ломийців стверджує, що поет не зазнавав впливів радян­ських авторів², проте це не зовсім так. Саме в перших поетичних збірках «Весняна пісня» і «Юний спокій», куди ввійшли вірші 1920—1924 рр., простежуються впливи укра­їнського модерну, які відбивались у його творчій свідомості досить своєрідно. Переважно це виявлялося в імпресіоніс­тичній манері письма. На противагу українській модерніст­ській поезії, мотивам смутку, болю, безнадії, поезія І. Кру­шельницького відкривала світ сонця, весняних настроїв і сподівань. Вже й самі назви перших збірок свідчать, що до літератури прийшов поет, сповнений радості земного буття.

Окреслити певне тематичне коло збірки «Весняна піс­ня» досить складно, бо над усім тут домінує настрій. Це лірика станів душі, що прагне гармонії і знаходить її в зла­годі з природою. Ліричний герой переповнений передчуттям кохання, радості, яка йде від молодості й споглядання кра­си довколишнього світу. Наскрізні образи збірки: весна («мої слова це срібні бренькоти весни»; «летить весна-яр в зелених косах»; «я хочу спів, пісень і мрії, душа — весни»), цвітіння («в долині сріблом сад зацвів»), сонце («ти меш­каєш на кедрових терасах сонця»), спів («в небі йдуть спі­ви — гімн Прометею») — виявляють життєствердний пафос поезії І. Крушельницького. У поетичному відтворенні сві­ту, передачі настрою він — вроджений художник; малюнок, акварель — переважаючі засоби художньої виразності; ко­льорова гама його віршів часто перебирає на себе вира­жальну функцію ідеї, зокрема, у його перших віршованих відгуках на події імперіалістичної війни.

Поетичний образ у І. Крушельницького грунтується на безпосередніх враженнях; метафора, як улюблений засіб

1 Цдіа у Львові. Ф. 362. Оп. І. Спр. 216. Арк. 75—131.

2 Коломийців і. Лірика останнього десятиліття//Нові шляхи. 1929. С. 2.

ХудоЖньоіЧ) зображений, враЖає своєю Несподіваністю Й точністю, сполученням барв і гри світла: «Сонце спливає в розтоплений блеск топазного світла долини»; «ти тінню срібною мене вночі цілуєш, коли я входжу в сад, у місячні каскади»; «на лоні чорних хмар за ударом удар — арфи на хмарах». Вміння тонкими акварельними барвами від­творити природу й навіяти настрій, поєднати реалістичну точність образу з невимушеною, гнучкою ритміко-інтона- ційною структурою суголосне ранньому П. Тичині, а скажімо, лірична мініатюра «Ромашка розкинула вії...», можливо, й безпосередньо навіяна його «Енгармоній­ним».

Найбільша творча активність І. Крушельницького при­падає на «новошляхівський» період (1929—1932). Він ба­гато й плідно працює в різних жанрах і друкується здебіль­шого на сторінках часопису «Нові шляхи». Тут вміщено його драми «На скелях», «Мури й межі», «Спір за мадонну Сільвію», поезії й цикли (більшість увійшла до збірки «Бу­рі і вікна», 1930); мистецтвознавчі розвідки, переклади. Виступає він також із оглядами й рецензіями на поетичні збірки. Окремими виданнями в цей час виходять дослід­ження «Святослав Гординський», «Спиридон Черкасенко», «Шляхи сучасного театру», «Джерела творчості Ярослава Галана», поеми «Радощі життя» (1929) і «З-над прірви»

1930. , драма «Спір за мадонну Сільвію» (1930), збірки «Бурі і вікна» (1930), «Залізна корова» (1930). Саме в цей період відбувається процес громадянського змужніння І. Крушельницького, самовизначення в політично складно­му й суперечливому світі, в якому тоді жила Західна Ук­раїна. Поет обстоює демократичну позицію, стає одним з ініціаторів групи ЗУМО з її друкованим органом «Альма­нах лівого мистецтва». У першому номері цього альманаху він закликає до творчого об’єднання митців, здатних тво­рити для «працюючого класу».

У 1929 р. після утворення групи «Горно», декларації її платформи у «Вікнах» 1. Крушельницький подає до редак­ції журналу свої вірші «Блакитна ніч», «Балада про роз­биті мрії», «Хор передміських дітей», чим фактично засвід­чує свою солідарність із платформою «Вікон». У передньому слові од редакції мовиться, що Крушельницький, «пройшов­ши ідеологічну еволюцію, починає наближатись своєю твор­чістю до нашої групи». Насправді у його творчості відбу­вається розширення рамок властивого молодості естетич­ного індивідуалізму, тобто поезія відкрито звертається до життя, злиднів, кривд і гніту, а в ліриці владно утверджу ється герой з народу — робітник («Поема про різьбяра»);

політв'язень («Залізна Короба»); знедолені діти («Хор пе­редміських дітей»). Голосніше звучать вимоги соціальної справедливості та голос наростаючого людського протесту.

Втім, разом із посиленням реалістичного начала І. Кру- шельницький залишається на позиціях модернізму, що стає очевидним як у поезії, так і в драматургії. Найбільш ва­гомою та цікавою в його поетичному доробку є збірка «Бу­рі і вікна» (1930), де достоту виявились і світоглядна ево­люція поета, і майстерність та основні риси його поетики. Збірка має чітку композицію: складається з двох частин «Настрої вечірньої години» і «Вікна». Мотиви першої — осо- бистісні, це лірика інтимних переживань; другої — вірші громадянського звучання.

Твори подані за циклами, що свідчить про тяжіння ав­тора до крупних форм, до епічності, так само, як і його звер­нення до притчі, балади — форми, що близько до епосу. (Це тяж'ння помітили й тогочасні критики одразу після виходу його першої книжки, вважаючи, що лірика для І. Крушельницького стане перехідним етапом до творів значніших, зокрема до поем. Так не сталося: поеми й вір­шована драма існували в одночассі з лірикою.)

Роки змужніння й зрілості змінили тональність лірики

І. Крушельницького, увиразнили її настроєву палітру. Без­журність, радість земного існування поступаються місцем настроям елегійного смутку та зневіри («не бачити мені вже більш обнови, не пережить весни і серця бур»). Так, головний герсй «Балади про багряну купіль...» переживає почуття безвиході: стратив молодість, силу, буяння дум, віру й любов, дійшов до стану самогубства. Щоправда, не слід шукати повного ототожнення його з автором, проте певні моменти близькості переживань є. Це був дещо бо­лючий перехідний процес від ілюзій молодості до реаль­ної дійсності: від юного неспокою до мудрої зрілості. І хоча на самій життєвій біографії поета він мяло позначився, проте властиві цьсму станові нтст ої знайшли в’доб аження в поезії. В одному з кращих творів — «Притчі про правдиве життя» (збірка «Бурі і Вікна»; тут — про дійсне, справжнє) шляхом метонімії передається складний і тривкий стан пе­рехідного періоду. Минулі дні й роки з їхніми ілюзіями в «Притчі...» — це труна, яку треба поховати. Але зробити це не так просто, бо «життя ховати — це найбільший біль». Драматичніть стану героя щораз посилюється епітетами, метаформами, які увібрали емонійно-трагічний заряд; «тру­ну здійняти з розпаччю німою», «це буде позпач, болю дика рать», «то я прощаюсь, сумно так, квильма» тощо. Нато­мість приходить спустошеність. Але й це треба пережити

358