ліш), «неокласики» (М. Зеров, П. Филипович, М. Рильсь­кий, М. Драй-Хмара, О. Бургардт), «ланчани» (Б. Підмо- гильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Гр. Косинка).

Ранній український модернізм початку XX ст. закріп­лював спробу оновлення національної літературної тради­ції, що функціонувала паралельно з етнокультурою та на­ціональною масовою культурою. До останньої приставало пізнє народництво або неонародництво, елементи якого так чи інакше репрезентовані у творчості Б. Грінченка, Олени Пчілки, Л. Старицької-Черняхівської, А. Тесленка, Л. Янов- ської, М. Чернявського, Д. Марковича, Грицька Григоренка, Ореста Левицького, С. Васильченка.

Літературознавці радянської доби протягом багатьох років припускалися помилки, ототожнюючи народництво ¹ як ідеологічну тенденцію з народництвом літературним, з одного боку, а з іншого — протиставляючи «просвітянству» другої половини XIX ст. більш раннє явище — «просвітни­цтво». Проповідування просвітянських ідей у період рево­люційних перетворень, на їхнє переконання, було реакцій­ним анахронізмом, бо ж неонародники висували питання про непізнаванність природи людини, визнавали альтерна­тивність понять «просвіта» й «революційна боротьба», біль­ше того — піддавали сумніву доцільність революції як акту кровопролиття. Письменників цього напряму, а серед них, зокрема Б. Грінченка та Олену Пчілку, звинувачували у «каганцюванні», проповіді «малих діл», надто — в націо­налізмі. І це тоді, коли велике значення їхніх «малих діл» полягало саме в тому, що вони здатні були завдяки доступ­ності художньої інтерпретації ідей охопити ними різні і най- ширші верстви населення, вони прагнули підвищувати за­гальнокультурний рівень, не виключаючи й естетичної сві­домості, хоча й не надавали їй першорядного значення. Посилюючи пізнавально-виховну функцію художнього сло­ва, культурники дбали насамперед про моральне вдоскона­лення людини, стверджували невід’ємність прогресу від її духовного розвитку. Тематика та проблематика в цій про­грамі відігравала основну роль.

Вимога доступності форми обмежувала формальну мо­дернізацію та експериментування. Та все ж звична для сприйняття описова літературна традиція, трансформована народниками з огляду на вимоги нового часу, набувала стильової синтетичності, правда, такої, що найчастіше по­ставала на грунті посилення емоційного начала, а точні­ше— за рахунок активізації оцінного авторського слова.

1 Не слід ототожнювати з російським народництвом, яке йшло в розріз з українською національною ідеєю.

22

Реалізм XIX ст. був поєднаний з натуралізмом та неоро­мантизмом (Л. Яновська), або натуралізм з неоромантиз­мом (М. Чернявський), або з неоромантизмом та імпресіо­нізмом (С. Васильченко), або з неореалізмом, натураліз­мом та сентименталізмом (Н. Романович-Ткаченко), ро­мантичний етнографізм — з натуралізмом, символізмом та неореалізмом (Г. Хоткевич).

Сповідуючи принципи експресивної естетики, пізнє на­родництво виступало проміжною ланкою між «старою» та «новою» літературними школами, завдяки чого мало змогу готувати широкого читача до сприйняття європейського мис­тецтва. Спостерігаються дві паралельні тенденції — «нова» школа, сформувавшись у синтетичну систему, надалі роз­членовується на близькі стильові течії, а неонародники роз­виваються від описового етнографізму та натуралізму в напрямі до синтетичності, кращими зразками змикаючись із модерною літературою («Вітер», «Чайка» С. Василь- ченка).

Неминучість виникнення літературного народництва кри­тика пов’язує з демократичним спрямуванням української культури. Шлях, яким простуватиме художній прогрес, уявлявся, таким чином, через розв’язання комплексу взає­мовідношень естетика — мораль. «Звести до себе свого бра­та і не низводити до нього себе, пізнавшого свої обов’яз­ки...»— ці думки Л. Яновської можна розглядати як об­грунтування маніфесту неонародників, який відбиває одну з найбільших дискусій XIX ст. про шляхи розвитку укра­їнського мистецтва, що набула загострення напередодні нового віку завдяки діалогу між М. Драгомановим, який прагнув вивести українську літературу на європейський рі­вень, та Б. Грінченком, що готував народ до розуміння такої літератури.

З пізнавального погляду неонародництво залишило пе­реважно застережну літературу. Від раннього народництва, що абсолютизувало позитиви соціально-культурної антро­пології українців (Г. Квітка-Основ’япенко, П. Куліш, О. Сто- роженко, Ганна Барвінок), пізнє відрізнялося від першого відсутністю стосовно народу ілюзій, які ще мали поперед­ники, котрі любили народ як абстракцію, як об’єкт для втілення своїх ідеалів. Крім того, пізні народники перегля­нули проблему особи і народу в бік деромантизації як пер­шого, так і другого складника цієї історичної двоєдності. Позитивне і негативне в людині (її червоточину) вони роз­кривали незалежно від класової чи майнової диференціації («Доля», «Як вони її почепили?», «Таїна нашої Принцеси» Л. Яновської, «Мати» А. Тесленка), застерігали від агре-

23