хопила Розгін Феба»; «До розигрів устиг Чугайстер...»; «Хореє! Куди ти?..»; «Плем’я окрилених кентаврів...», «Мов божеській красуні Леді птах...»; «Та ось пирсне Перун оска­женілим блиском...» — тобто образи з античної, давньо- слов’янської, давньоукраїнської міфологій і поряд з ними — часті звертання до природних стихій, особливо до бурі, віт­ру, соціологізації природи, дорікання їй у байдужості («Гу­де проклін, і глухо свище бич. А над усім симфонія приро­ди»), бажання злютувати природні процеси з соціальними («Вий, буре! Шалій, добивайся До людських зів’ялих го- лов...»). Біблійні образи й мотиви зникають там, де В. Бо- бинського цікавить людина, вписана у природу, і з’являють­ся в тій чи іншій модифікації там, де людина втиснена у соціум. Але, за небагатьма винятками, вживання християн­ських чи язичницьких елементів у поетичній тканині поета не було такою важливою й болючою світоглядною пробле­мою, як, скажімо, у раннього П. Тичини, і мало поверховий, аж ніяк не релігійний характер. В. Бобинського цікавив справедливий суспільний устрій, а точніше, боротьба за цей устрій. Оскільки справедливість була заповідана людино- богом, закономірні апеляції до нього, недовіра до нього, зневіра в ньому, зведення Божого до земного, ототожнення Божого з брехнею ворожого панівного класу аж до жахли­вої карикатури на людинобога — «...Так вчитиме пан пре­зидент, поліцай-президент Христос...» (поема «Der Bult­hund»). Віра в Ісуса Христа витісняється вірою в пролета­ріат— «Клас і партія — класу бойовий авангард — знають тактику зрілих і мудрих...» (поема «Народження республі­ки»). Але це витяги з останніх творів В. Бобинського, вони наведені тут, щоб окреслити тенденцію. На жаль, не завжди останні вірші поета були кращими, як це стверджувалось традиційним українським радянським літературознавст­вом '.

Що ж, на наш погляд, в набутку поета варте уваги? Вір­ші, написані в час, коли він був вільним від потреб газетно- журнальної заангажованості.

Вінок сонетів «Ніч кохання» датовано 1923 р. В най­складнішій із поетичних форм, яку можна порівняти з ба­гатогранним, довершеним у своїй багатовимірній симетрич­ності алмазом, поет зображує прекрасні хвилини людського життя, вписаного в споконвічний природний ритм Еросу, де все взаємопереливається — чоловік і жінка, природа і новий зачатий час. Вірші пройняті світлим життєствердним

1 Див.: Дубина м. Слово поета бореться ц Бобинський в. Поезії. K., 1986. С. 27.

282

почуттям безмежної всесвітньої любові, поет уважний до кожної деталі в мікро- і макрокосмосі, до найтонших нюан­сів в емоційному стані найближчої людини — коханої жін­ки, і це дає можливість ліричному герою дорівнятися все­світу з його споконвічним часоплином — «Я жду, я прагну міліони літ! Невтишною, пекучою жагою Палю сонця в по­гоні за Тобою, Викручую планети з їх орбіт!». Цикл має зв'язок із усією світовою культурою — від «Пісні пісень» і аж до Сосюриного «Так ніхто не кохав!..». Тілесне й ду­ховне в «Ночі кохання» — одне й те саме, людина створена для краси та любові, для нового життя, для продовження себе в новому вимірі. Людина в цьому циклі — богоподібна. У циклі «Майбутній метеор» (1924—1925) точка зору змі­щена від людського до природного. Ліричним суб’єктом тут постає море, розкрите через його своєрідний монолог. Мо­ре (вода) — одна з основних природних стихій — втілення всепоглинаючого часу, непроминальної, незалежної від со­ціуму краси.

У циклі панує Краса, єдина і змінна, і непроминальна. Схрещуються стихії, що «вічність їх пісень ми знаєм — я й поет», народжуються і відходять різноманітні форми жит­тя, врешті-решт з’являється і знання того, що і це море та­кож колись змертвіє, як і поезія про нього, але

Далекий мандрівник з незбагнутих висот,

Мертвяк у мертвяка грудьми твердими вдарить, розсипеться вогнем, і мертву тлінь розжарить, і викреше новий золотострунний льот.

Світ природи прекрасний в усіх своїх проявах, конечної смерті у ньому немає.

Все це було відомо, як бачимо, В. Бобинському — лю­бов, краса, природа могли б стати твердими основами його поезії, але, повторимось, рівень релігійності (християнської чи пантеїстичної), був, очевидно, надто поверховим для встановлення необхідної рівноваги між вищеназваними чин­никами і розбурханим соціумом, впливала на нього фран- ківська тенденція занадто сильно, тож поету не вдалося вповні створити «в серці другий небосхил» (цикл «Стріла»), його щоразу більше поглинав соціум, перетворюючи любов у класову боротьбу, красу — у натуралістичні сцени пан­ського визиску і революцію, природу — в тюрму, бо ж не досягнуто соціальної справедливості:

Єдина цінність тут: достойність чоловіча,

І все ж усій бридні, всім вам наперекір, підноситься уверх, велична, бунтівнича, сягаючи по жар до пломенистих зір,

283

Там, там, у тих низах, де кров, як жар, червона, і сльози, й піт гіркий згноїли пишно грунт, там, в темній глибині заплідненого лона, вже скільчився й росте страшний, як змора, бунт.

(«Гейзери на тротуарах»)

Цикли «Ніч кохання» та «Майбутній метеор» (останній написано не без впливу А. Рембо, автора славетного «П’я­ного корабля», якого В. Бобинський переклав) були таки винятком в загальній течії його поезії. Ці вірші й справді були не на часі, якщо поціновувати їх з точки зору заанга- жованої партійної літератури. Поезія В. Бобинського, мож­на сказати, творилася між двома могутніми магнітами — різноманітними поетичними впливами, до яких він був завжди відкритий, і переконанням в обов’язковій соціальній заангажованості мистецтва. У випадку з аналогією А. Рем­бо маємо виняток, коли вплив і магія поетичного слова предтечі французького символізму перемогли ідею служін­ня пролетарській справі передусім (тобто мистецтво без­застережно перемогло!). У зіставленні з І. Франком маємо закономірність, де вплив літературної творчості збігається з соціальною її заангажованістю, яку проповідував каме­няр.

Найяскравіше ця закономірність втілена в поемі «Смерть Франка» (1926). Насичена хрестоматійними бібліографіч­ними моментами, цитуванням з поезій, звертаннями до йо­го прози, поема дає поетичну розробку генези світогляду велета духу і праці «Той гордий дух, що бунтувався бо­гу...»), але до певної міри в зворотному порядку — від кар­тини фіналу «Мойсея» в пролозі до розгорнутого потрак­тування образу каменярів у найбільшому, основному — VII розділі й уривчастій експресивній мові епілогу, яка передає перехід у вічність революційного каменярського духу. Сім розділів поеми — це і є в безпосередньому вира­женні ті жанрові структури, які наслідував і розробляв сам В. Бобинський. В певному розумінні, він, пишучи «Смерть Франка», відкриває головне джерело своєї поезії, хоча, по суті, він і ніколи з цим не крився. Але писати поему про поета завжди небезпечно, такий твір найчастіше виходить вторинним щодо творчості того, про кого пишуть. 1 це було б так, якби не VII розділ. Поданий у сюрреалістичній екс­пресивній манері, написаний пружними терцинами розділ містить поза цим усім один надзвичайно цікавий характер­ний момент — возвеличення І. Франка над каменярською фалангою, створення йому своєрідного культу, а це щось абсолютно протилежне всьому змісту й пафосу Франкових «Каменярів»:

284

1 він почув, як сил прибоєм ДИКИМ його рвонуло вверх, і він росте, росте титаном, обром огнеликим.

І вздрів, що бідне, кволе серце те, мов у кліщах, затиснуте у жмені, пучнявіє і полум’ям цвіте.

А того полум’я мечі черлені прорізують, рубають тьму й у тьмі вирубують вогнисте слово «геній».

Це вже не «тисячі таких самих, як я», це тенденція ча­су всеохоплюючого тоталітаризму. Соціум, позбавлений релігійності, потребує своїх богів і божків, і цю з’яву чітко (усвідомлював це В. Бобинський чи ні) було показано в поемі «Смерть Франка». Безумовно, такий соціум потребує і ворогів, і віршів про боротьбу з цими ворогами, і письмен­ників, які пишуть такі твори, і читачів, які їх читають і ни­ми надихаються.

У 1927 р. було утворено журнал «Вікна», а пізніше — об’єднання «Горно», відповідальним секретарем якого став В. Бобинський. Відтепер його літературна діяльність на­була чіткого «пролетарського» скерування, де панували ка­тегорії класової боротьби, мотив пробудження рабів до бунту, все частіше з’являлися персонажі нелюдів-панів і збезчещених, але бунтівливих покриток-месниць («Зимова балада»), революціонерів, дуже схожих на шпигунів («Хо­дить привид»), вапняних облич наляканих «країною Рад» імперіалістів, картин війни, бунту, революції («Касарняна балада»). З цих віршів зникає ліричне «я» поета. Це не здобуток, а синдром смертельної для ліричного поета хво­роби. Журнально-газетна заангажованість вбиває ліричне «я», а отже, й гуманістичний пафос поезії. Там, де знева­жають особистість в ім’я колективу, починається повільне, непомітне, але зростаюче чавлення крові з людини.

Звичайно ж, з гаслами і маршами. Переїзд до Харкова логічно довершував справу. З-під пера В. Волинського ви­ходять професійно довершені римовані політичні фей­летони та памфлети (цикл поем «Три портрети»), що сто­ять поза літературою і слугують обгрунтуванню нових кла­сових боєнь:

Ні! Не помста, не помста!

А зріла рука

класу-хірурга, класу-лікаря, що вогнем гангрбнозну врість пістряка

з тіла людства випече, вирве...

Тоталітарним режимам не потрібна лірика. Вони вби­вають її і, в метафоричному і в прямому значенні. Як у

285

випадку з ІЗ. Бобинським, який, незважаючи ні на Що, все- таки був ліриком. В останніх своїх поемах, на жаль, В. Бобинський був і досить добрим стилізатором. Коли мов­чав його ліричний голос, він використовував фейлетонно- публіцистичні стилі, напрацьовані радянською поезією (В. Маяковський, М. Семенко, М. Бажан та ін.), але і це його не врятувало від трагічного кінця, який він сам собі наблизив. Дивовижно, але в його поезії є своєрідні пророц­тва щодо цього:

Де зникли ті жорстокі розбійники-приблуди,

•що тут мене лишили?

1. це були ще людн...

Куди пішли ті вбивці

з кривавими мечами?

Це були люди, люди

з червоними серцями!..

(Цикл «Розп’ятий скрипаль»)

Літературну спадщину В. Бобинського складають збір­ки «В притворі храму. Поезії. Книжечка перша» (1919), «Ніч кохання. Сонети» (1923), «Тайна танцю. Поезії. Кни­жка друга» (1924), «Поезії 1920—1928» (1930), «Слова в стіні. Вибрані поезії» (1932), численні публікації в пері­одиці, статті, рецензії, оповідання, уривки роману «Львів». Поет за життя був широко відомий, друкувався в багатьох країнах світу в перекладах і мовою оригіналу.

Своєрідним зв’язком-«наслідком» літературної діяльно­сті В. Бобинського можна вважати з’яву найбільш натур- філософічного українського поета XX століття Б. і. Антони- ча (завдяки циклам «Ніч кохання» та «Майбутній метеор»). Втім, більшою мірою це твердження слушне щодо письмен- ників-«вікнівців». Найбільш характерним, надзвичайно ти­ражованим з них у десятиліття культу й застою (поряд з Я- Таланом) був О. Гаврилюк (1911 — 1941). Для профе­сійного революціонера, секретаря КПЗБ (Білорусії), в’яз­ня сумнозвісного концтабору Береза Картузька художня література була виключно засобом революційної боротьби за торжество справи всесвітнього пролетаріату. У О. Гав- рилюка не знайдемо жодного твору, який тематично хоча б виламувався із заданої схеми потреб партійної агітації. Ось назви поезій — «Спогади політв’язня», «Поема про пе­тлю», «Плакати», «Береза» (мається на увазі концтабір), «Пісня з Берези», «Жовтень у Львові», «Мавзолей» і т. д.— поезій, які писалися, безумовно, щиро, але розглядати їх можна лише в межах історії партійної літератури, що і ро­билось упродовж десятиліть. Питання про стиль, жанрові

286