встановлено барельєф, а його ім’ям названо одну з вулиць міста. (На жаль, тепер вулиця перейменована.)

У великій і різножанровій творчій спадщині Б. Лепкого одне з провідних місць посідає поезія. Вона якнайповніше розкриває особливості вдачі митця, що допомагає глибше збагнути весь його доробок. І. Франко на основі вже перших оповідань молодого письменника відзначив, що «індивіду­альність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів» (В. Стефаника, Л. Мартовича, Мар­ка Черемшини, М. Яцківа.— М. /.); «він має м’який, враз­ливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щас­ливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій» '. Згодом І. Франко відзначив, що «м’якістю колориту й ніжністю почуття виблискують новели й вірші Богдана Лепкого»².

Обидві оцінки стосуються раннього періоду, але ті прик­мети, які підкреслив Франко, залишилися характерними для нього й згодом, хоча збагатилася тематика й проблематика творів, зазнав змін і стиль.

Богдана Лепкого безпосередньо не віднести ні до поетів гострого соціального бачення, ні до митців концептуального філософського мислення, натура його радше споглядально- рефлективна. Ліричне «я» тут превалює над персонажем, внутрішній світ — над зовнішнім середовищем. Туга —це домінанта поета, яка визначає романтичний тип його почу­вання й мислення, та «перебендівська» основа, що «Заспі­ває, засміється. А на сльози зверне».

У його поезії не віднайдемо патетичних гасел, але як ху­дожник чесний він вважає своїм громадянським обов’язком бути

...там, де людське горе,

Де вічний біль, і плач

гіркий, і стопи,

І та розпука чорна,

ніби море,

Лишаючи на плесі шум

гірський — прокльони!

(«Коли обгорнуть безталанну дорогу...»)

То ж чи можна рішуче стверджувати, що соціальні теми взагалі чужі для Б. Лепкого (таку думку висловлювали Є. Ю. Пеленський, В. Симович). Тематичний принцип, зда­ється, взагалі малоплідний для такого поета. Ранні твори з селянського життя насичені тим обсягом вражень і спо­стережень, які пропонували конкретні обставини. А крім

1 Франко і. Зібр. Творів: у 50 т. К-, 1982. Т. 33. С. 16.

2 Там само. Т. 41. С. 158.

38

того, давалася взнаки традиція української літератури.

Б. Лепкий передчуває наближення бурі, яка має зламати старі кордони й старі порядки. В ньому постійно ведуть між собою діалог «голос зневіри» і «голос надії», сформульова­ні в однойменних віршах 1911 р. Перший голос застерігає, що всюди однаково, бо скрізь «пани в гору, біднота в діл», а ламання кордонів і порядків держав призведе до руїн і пролиття крові, другий — закликає прислухатися до духу волі, голосу сурм...

Звичайно, на настрої пейзажної лірики поета не могли не впливати ідеї естетики модернізму та «Молодої Польщі» і «Молодої музи»; з представниками першої він перебував у тісних взаєминах, до другої належав. Він поривається в гори, щоб «заховатися перед людським горем», прагне ба­чити тільки скелі та соколів над ними. А десь із підсвідомо­сті постають образи Довбушевих легінів, що мстили панам за людські кривди («Покину я доли...»); він прагне розу­мом полетіти «на сонце, на зорі», але, як ті морські хвилі, знову повертаються «на землю дрібними дощами» («Дарем­но»). Скільки таких мотивів у «Блудних огнях» П. Карман- ського, «Розсипаних перлах» В. Пачовського, «Сумні ідем»

С. Чарнецького...

Поезія Б. Лепкого належить до перших проявів модер­нізму в українській літературі, але вони виступають не як протистояння традиції, а виростають з неї. Які ж риси модернізму відбилися в творах поета? Передусім, зміщен­ня площин, переакцентування пар-опозицій: туга — есте­тична домінанта настрою, культ осені — як щасливої пори тощо. Той самий принцип спостерігаємо і в трактуванні часово-просторових співвідношень (хронотопу). У Б. Леп­кого міняються місцями «тепер—давно», «близько — да­леко»: «давно» стає «тепер», а «далеко» — «близько». Ці зміщення психологічно вмотивовані.

Б. Лепкого, котрий волею обставин опинився поза рідним Поділлям, нехай навіть серед найосвіченіших культурних діячів, постійно кликали рідні місця. Раз по раз оживали милі серцю картини дитинства, святкування Різдва та Ве­ликодня (цикл «На свято»)... У критиці можна було зустрі­ти іронію з приводу таких ностальгічних нотаток та сіль­ських сентиментів, однак подібні закиди спричинені ігнору­ванням самої суті лірики поета, який в спогаді черпає свою живильну силу, матеріал для творчого настрою.

Останні мелодії Б. Лепкого увінчують його знамениті «Журавлі», вірш, який народ узяв до своєї безсмертної пі­сенної спадщини. Як багато увібрали кілька строф про осінній відліт птахів, яка гама переживань, настроїв!

39

Щодо його інтимної лірики, спроби деяких критиків зіставляти цикл віршів Б. Лепкого про кохання (об’єдна­ний автором у розділ «Весною») з ліричною драмою Івана Франка «Зів’яле листя» навряд чи можна вважати право­мірними. Споріднює їх лише те, що в обох поетів це любов нещаслива. Та коли у І. Франка розлука з коханою була силуваною, її обумовили соціальні, національні чинники, викликавши великі страждання духовно значної натури, то в Б. Лепкого неможливість єднання веде не до внутрішньо­го потрясіння, а до тихого смутку, який навіює відхід весни. Туга веде до умиротвореного спомину, просвітлення, недо­сяжного ідеалу.

Таким колом ідей, настроїв окреслюється лірика Б. Леп­кого до 1914 р. Події першої світової війни дали нові моти­ви, наклали нові кольори на його поетичну палітру — черво­ний (колір крові) і чорний (колір згарищ).

Рефлексійна. споглядальність і самозаглибленість змі­нюються експресією, публіцистичними інтонаціями («Удар­те в дзвін...»), тонкий ліризм поступається місцем епічному розмаху панорамній картині (поеми «Буря», цикли «Лист­ки Катрусі», «В лазареті»); в образну тканину вплітається фольклорна, біблійна символіка, що визначає кардинальні питання буття і смерті, в образах червоного коня, ворона, хреста, Голгофи («Вороне чорний...», «Батько і син», «Вес­на 1915», «В церкві») з’являються історичні асоціації, зокре­ма ремінісценції «Слова о полку Ігоревім» («Слідами Іго­ря»),

Усі ці якості поезії Б. Лепкого періоду воєнного лихо­ліття появилися в «Ноктюрні» — своєрідній скорботній поемі-плачі, побудованій на цифрі дванадцять. Це число пройняте євангелічно-трагічною ідеєю жертовності всього народу: дванадцять старців, дванадцять жінок, дванадцять сиріт, дванадцять їздців, дванадцять борців. До цього часу талант Б. Лепкого, здається, не підносився ще до такої висоти у вираженні трагізму народної долі, поєднанні кон­кретних сцен, ситуацій з їх смисловою насиченістю, до фі­лософського узагальнення. Автора хвилюють не високі сфе­ри політики, а трагедія його народу — пожежі, руїни, смерть, а найбільше — крах надій. У 20—30-ті роки письменник ви­ступає переважно в жанрі історичної прози. До поезії звер­тається лише вряди-годи, продовжуючи, передусім, мотиви довоєнної лірики. Прозу Б. Лепкого недарма називали лі­ричною. Це виявляється не лише в настроєвості. Тут наскріз­ним є ліричний сюжет оповіді, її провідний мотив. Пере­важна більшість оповідань — на теми селянського життя та добре знаного письменникові попівського середовища. Нові

40

погляди та ідеї, які проникають у провінційне ЖйтТй, Зу­стрічають переважно опір з боку старшого покоління, а якщо й старші усвідомлюють необхідність змін, то вступа­ють у конфлікт зі своїм середовищем («Медвідь»). Персо­нажі Б. Лепкого приречені навіть тоді, коли вони перед смертю спромагаються здійснити важливий для себе вчи­нок, чи то проголосувати за селянського кандидата, як Ми­кола Миколишин (оповідання «Дочекався»). До смерті такі герої письменника ставляться з усвідомленням чесно про­житого життя й сповненого обов’язку: «нікою не бив, нікому віку не вкоротив, пережив своє і треба забиратися».

Щоправда, є в оповіданнях Б. Лепкого і сильні натури: одні вибирають самогубство як вияв протесту проти зну­щань над людською гідністю (Настя з однойменного опо­відання, подоляк Василь з «ГІачкаря»). Але вища міра са­мозречення — жертва заради іншого.

Мала проза письменника — своєрідне явище в україн­ській літературі перших десятиліть XX ст. З новелістикою В. Стефаника її споріднює сільська тематика й драматизм оповіді, але різнить сумовитий ліричний серпанок там, де у Стефаника — глибока психологічна криза, яку пережи­вають його герої.

Повісті «Веселка над пустирем», «Зірка», «Під тихий вечір» не здобули популярності серед читачів. Ліризм тут перетворюється то в ідилію, то в нарисовість. Позначився і брак соціального та психологічного конфлікту, неокрес- леність характерів.

Зате слави зажили і популярності набули історичні по­вісті «Вадим» (1930), «Крутіж» (1941) та трилогія «Ма­зепа».

Чи не найкраща з історичних повістей Б. Лепкого (а є в нього ще «Сотниківна», «Орли») — «Крутіж», яка відобра­жає історичний період, що здобув назву Руїни, найменш вис­вітленої наукою, майже не відтвореної художньою літера­турою. Події відбуваються далеко від основних центрів по­літичного життя, персонажі не належать до тих, хто вирішує долі держав і народів.

Окремо слід згадати цикл повістей, пов’язаний з образом гетьмана Мазепи. Вони викликали неоднозначну оцінку кри­тики. Одні закидали фрагментарність «прозової поезії» (М. Рудницький), інші, попри «підсолодженість» головного персонажа, вважали трилогію твором високої художньої культури (С. Радзевич)... Фатальні наслідки щодо наступ­ної долі трилогії «Мазепа» мала стаття критика В. Держа­вша на сторінках журналу «Критика». Автор закінчував її такими словами: «Трилогія Б. Лепкого — це суцільний істо-

41