традиції чи новації, притягання чи відштовхування від то­го чи іншого літературного напряму, про міру належності тій чи іншій теологічній системі тут не висувається. Є лише одне — і не питання, а заклинання — безоглядна, фанатич­на відданість компартії, хоч би що вона творила, її вождям (вірш «Мавзолей та ін.).

Це також спадок, залишений поетом, а точніше часом наступу тоталітаризму, який приклався і до В. Бобинсь-

КОГО-

Михайль Семенко (1892—1937)

У своїй «Поемі повстання» (1919) М. Семенко багато­значно звертався до сучасників: «Не обминайте Семенка». Та поети — а саме до них апелював відомий футурист — не поспішали впродовж десятиліть скористати з його творчого набутку, зокрема, й тому, що авангардне мистецтво, яке в українській літературі 10—20-х років найяскравіше ре­презентоване саме М. Семенком, тривалий час подавалося як антимистецтво, штукарство тощо. Тоді «беззразковості поет» ставав зразком для негативних паралелей, бо до його творчості прикладалися звичні мірки. Але подібне мисте­цтво можна зрозуміти на тлі йому «рівного», тобто в си­стемі авангардної поезії (Б. Сандрар, Т. С. Еліот, О. Гуро, О. Кручених, В. Хлєбніков, А. Штерн, В. Каменський...) та адекватних пошуків у малярстві, скульптурі, кіно (О. Ар­хипенко, К. Малевич, С. Далі, М. Шагал, О. Богомазов...).

Хто ж був цей поет, якого ще за життя один із критиків назвав «трагічною та виразною постаттю» в українськім письменстві? Чому він себе так дивно самоозначив — «І фу­турист, і антиквар»?

М. В. Семенко народився у селі Кибинці на Полтавщи­ні. Мати поета, Марія Проскурівна, була письменницею- самоучкою; навчався в Хорольській гімназії, потім — у міс­цевому та Курському реальних училищах. У 1911 р. подав­ся до Петербурга з наміром вступити до психоневрологіч­ного інституту. Скінчивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А. С. Черняєва, юнак став студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факу­льтету. В 1914 році, помандрувавши за своїми кумирами — російськими футуристами, М. Семенко опинився у Києві. В 1916 р. мобілізований до армії. Служив військовим те­

267

леграфістом у далекому Владивостоці. В Україну повер­нувся наприкінці 1917 р.

Дебютував М. Семенко в «Українській хаті» (вірші «Да­рунок», «Гріх», «Мов квітка»). Першу збірку — «Prelude» (1913) —склали милозвучні, але неглибокі вірші. Це тра­диційна романсова лірика з властивою їй елегійністю, без­посередністю почувань. Навіть із переліку назв легко про­стежуються домінуючі образи, вловлюється визначальний мотив глибокого суму, романтичного надриву ліричного ге­роя («Мара», «Молитва», «Нудьга», «Тіні минулого», «Не­буття», «Серце рветься» тощо). Отже, у ранній творчості поет не був оригінальним, а, за влучним спостереженням Д. Загула, «співав таким же соловейком, як і інші». Пер­спектива не тішила поета. В лоні українських «модерніс­тів» він не збирався затримуватися, позаяк, за його глибо­ким переконанням, українська версифікація потребувала реформістських змін, на які хатяни та молодомузівці з їх половинчастою «модерністю» не пристали б. Проте хатяни вже мали М. Семенка за «свого» і загалом прихильно від­гукувалися на його дебютну збірку. М. Сріблянський, зо­крема, відзначив «інтелігентність та ніжність почуття»; «безумовний літературний дар молодого автора» помітив Г. Чупринка. Строгішою була рецензія М. Вороного, який, зауваживши наслідування, водночас відзначив, що немає в збірці «нахабного, нікчемного, явно бездарного, натомість цей сірий вигляд набирає місцями досить пристойної фор­ми, з-поза якої часом бринить і щира нотка» ^х.

Сам поет, мабуть, вважав першу збірку лише пробою пера; цих творів він не передруковував: «вірші були солод­кі, трагічні й погані»,— зауважував він в автобіографічному оповіданні, натякаючи, що його затягувала «прірва юнаць­кого психологізму тих часів».

Однак строкаті школи й напрями літературно-мистець­кого Петербурга не пройшли повз увагу поета, який вперто шукав свій голос. До власне модерної поезії він доріс саме тут. В ній М. Семенко вбачав не лише порятунок, що має забезпечити озонне дихання його поезії, а й силу, здатну здолати інерцію всієї української версифікації, що зали­шалась байдужою до новітніх пошуків світової поезії, над­то авангардної.

Перші футуристичні вірші М. Семенка датовані днем виступу В. Маяковського в психоневрологічному інституті. Це було щось схоже на другий дебют. М. Семенко різко одходить від традицій хатян, кидає романсову поетику; в

¹ Вороний М. Твори. К-, 1989. С. 643.

288

його віршах з’являється чимала доля іронії та самоіронії. Звичні теми більше не приваблюють поета; безликі поетиз- ми, затерті кліше типу «утіха пестлива», «кохання краса полохлива», «огонь палкий», якими щедро всипана збірка «Prelu.de», зникають назавжди. Визначається перехід до акцентного вірша та верлібру. Дивні метаморфози відбува­ються і з ліричним героєм: замість вразливого, сентимен­тального інтелігента — збірний образ колективних учасни­ків нового руху: рішучих, непримиренних, антитетичних щодо літературних опонентів — пасеїстів. Цей всесильний футуристичний герой зостанеться в поезії М. Семенка і на­ступних періодів. Зумисний деілюзіонізм та еротичні мотиви («осточортіли зорі-очі, й очі вже давно пора кинути озо­рювать»), оспівування банальностей замість розробки «од­вічних» тем, грубий прозаїзм, дошкульний і не завжди ви­правданий епатаж, демонстративна «агресивність», драма­тичний патетизм декларативно-програмних віршів — такі особливості його поезії, апробовані західноєвропейським авангардом, вирізнялися на тлі «Української хати» не ли­ше експериментаторством. Відвертий радикалізм М. Се­менка, який палив усі мости за собою, тепер уже лякав хатян. Не встигли вони відвести рук, якими благословляли інтелігентну поезію «хатянина» М. Семенка, як треба було його на чім світ стоїть лаяти. Створювалась парадоксальна ситуація: з-під пера поета, який теж уболівав за культурну ситуацію в Україні (а тому й спрямовував вістря своїх маніфестів «Сам» та «Кверо-футуризм» проти заскорузлих і гальмівних явищ), з’являються вірші, відчужені од на­ціональної традиції. Не дивно, що така поезія бойкотува­лася, не були належним чином поціновані безперечні зна­хідки М. Семенка, як от: звукописання, вибудоване за се­мантичним, музикальним, динамічним принципом, тощо. Найбільше на віршах кверо-футуристичного періоду позна­чився вплив раннього І. Сєверяніна та В. Маяковського, О. Гуро, хоч, власне, для М. Семенка не мали посутнього значення «орієнтири» — російська чи інші європейські лі­тератури (може, тому й залишився майже осторонь відомої літдискусії); визначальним мистецьким критерієм слугу­вала модерновість, новітність.

Основні положення теорії, яку М. Семенко влучно оз­начив як пошуковий футуризм, викладені в згаданих мані­фестах 1914 р., що були передмовами до збірок «Дерзан­ня» та «Кверо-футуризм». Спрямовувались ці маніфести проти канонізації та будь-якого культу в мистецтві (над- усе — болісного й драматичного для української літерату­ри культу Т. Шевченка), а також проти хуторянського, про­

10 юі

289