До зацікавлень його Дитячих літ належали Гомер і ⁽1> Шіллер, Т. Шевченко і М. Гоголь, О. Пушкін і І. Франко. А разом з ними — А. Бєлий, О. Апухтін, М. Вороний, О. Олесь, С. Надсон. Саме лірика романсового настрою як­найбільше виражала молодого В. Сосюру і заохочувала йо­го до самостійних літературних пошуків '. Барокова пиш­ність вислову, символічна яскравість штриха, мелодійність поетичної фрази — мали для юного В. Сосюри особливий сенс. Від них віяло чимось прекрасним, небуденним і ман­ливим.

Суспільне життя також почало цікавити його досить ра­но, та не політичними гаслами, а естетикою пісні, духотвор- чою силою ліричного слова, що торкали струни його власної поетичної натури.

Свої перші поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р.² (усі рукописи загинули у роки пер­шої світової війни). 1914 р. він вступає до трикласного ниж­чого сільськогосподарського училища у с. Яма, але смерть батька 1915 р. змушує його залишити навчання й поверну­тся на содовий завод учнем маркшейдерського бюро. Восе­ни 1916 р. В. Сосюра повертається до училища, аби про­бути тут до буремної осені 1918 р. Пише вірші російською та українською мовами.

Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової тради­ції з притаманним їй образним рядом та інтонацією. Проте факти соціальної дійсності вражали його так само, як і фак­ти життя особистого. Соціальна тематика природно ужива­лася в його вірші з сентиментальними медитаціями. Це за­свідчує вже рання лірика, яку можна умовно обмежити 1921 р.

Лисичанська газета «Голос рабочего» (1917, 14 жовт.) друкує вірш В. Сосюри «Плач волн», затим — українською мовою «Чи вже не пора» (22 жовтня) ³, а наприкінці жовт­ня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. Поет вірить у революційне оновлення життя і разом з тим болісно, гостро реагує на драму громадянської війни, що відбито у вірші «Брат на брата» («Голос рабочего». 1917.

І2 листоп.). У поезії В. Сосюри ще висвічує красива жура витонченого самітника, вчувається богемний подзвін кри­шталю, проте до богеми він не мав жодного стосунку («Гро­за», «Бокал», «Виовь один»). Та дедалі дужче звучить у

1 Див : Сосюра в. Третя Рота. С. 96, 106.

2 Там само. С. 108—109.

3 Автобіографія поета 1945 р. Дозволяє думати, що першодрук цього вірша відбувся раніше//Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 44. Оп. 1. № 447,

281

його віршах тривожне вирування розбудженої соціальної стихії («Много в душе еще песен неспетых»).

Становлення В. Сосюри як громадянина й митця припа­дає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у пов­станні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 р. стає ко­заком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Судив В, Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя '. 1920 р. опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії. В 1920—1921 рр. В. Сосюра воєю з білополяками та армією Н. Махна.

Рання поезія В. Сосюри спрагло вбирає художні здо­бутки різних стилів і течій того часу. Сюжетність, грунто­вана на зміні емоційних станів, образність та мелодійність рядка в’яжуть його вірш з російською та українською ро­мансовою традицією (О. Апухтін, І. Сєверянін, Олена Жур­лива, С. Черкасенко) — «И вспомнил розы я с предсмерт­ною окраской, и девушку-мечту и тилий лунный свет»... Емоційне формування деталі вказує на засвоєння поетом естетичного досвіду символістів. Кольористика малюнка, мова, а часто яскравість барви і лінії свідчать про його не- байдужість до прийомів імпресіоністичного письма. Разом з тим увиразнюються риси власного стилю: романтика бо­ротьби й кохання («На винтовке любимой родная рука, нежно пальцы грустят на затворе»), гостро відчутий «смак» життя, барви, звуку, точно вловлена психологія миті («цілувала мене, милувала мене і не знала, куди по­садити»), Та головне — цілковита злитість суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю в усьому її розмаїтті.

Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії, В. Сосюра 1920 р. знайомиться в Одесі з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К- Гор­дієнком, О. Ковінькою, які одностайно визнають його за складом мислення й почуття поетом українським. Газета «Одеський комуніст» (1920, 20 трав.) за підписом «Сумний» публікує його вірш «Відплата». Від 1921 р. В. Сосюра почи­нає писати українською мовою (за винятком років Вели­кої Вітчизняної війни, коли іноді він звертався до співвіт­чизників і російською).

У листопаді 1920 р. червоноармієць В. Сосюра направ­ляється в Єлисаветград, де хворіє і потрапляє до лікарні,

1 Див.: Голос ніжності і правди. С. 117.

262