обов’язки асистента на Медичній кафедрі Варшавського університету. Був він і стипендіатом Лондонського універ­ситету, але недовго, оскільки виступив на оборону галичан. У Галичині, поблизу Яворова—батьківщини його дружи­ни, художниці Галини Захарясевич в с. Буків, і обірвалося коротке життя письменника. Як лікаря, що рятував від смерті вояків УПА, його замордували енкаведисти, зла­мавши дане перед тим «слово» звільнити полоненого за дві години. Це сталося 18 серпня 1944 р. «його знайшли через два дні мама, згорьована, з дівчинкою-сусідкою, за­порпаного в землі, битій штукатурці...»,— згадує кошмарну картину дочка письменника М. Липа-Гуменецька *. Неза­довго перед цим гестапівці у концтаборі Заксенхаузені зни­щили поета Олега Ольжича.

Вирваний із життя у розквіті таланту, Ю. Липа зали­шився назавжди в історії свого народу як один із яскравих представників літературного ренесансу на вигнанні. По­тяг до письменства прокинувся в ньому ще в дитячому ві­ці, але батько, добре знаючи «підводні рифи» цієї невдяч­ної праці, намагався «остудити» інтерес свого сина. Тіль­ки схвалення М. Самійленком та І. Франком перших спроб юного пера визначило літературну долю Ю. Липи. Пере­буваючи в Києві, охопленому трагедією громадянської вій­ни, він — як поет і прозаїк —брав участь у діяльності ви­давництва «Народний стяг», згодом — в еміграції — за­снував літературне об’єднання «Сонцецвіт», став одним із фундаторів короткочасного літературного угруповання «Танк» (Варшава, 1929).

Досить неоднозначні, якщо не драматичні, стосунки складалися у Ю. Липи з представниками «празької школи» (О. Телігою, Л. Мосендзом та іншими), котрі друкувалися переважно на сторінках львівського журналу «Вісник», а відтак — з редактором часопису Д. Донцовим. Вони зумов­лювалися незалежною позицією митця, його особливими етичними настановами, гуманізмом, пошуками гармонії національних та загальнолюдських цінностей. Свої погля­ди він обгрунтовував у публіцистичних та наукових роз­відках та есеях («Бій за українську літературу», 1935; «Українська доба», 1936; «Українська раса», 1936; «При­значення України», 1938, 1953; «Чорноморська доктрина», 1940; «Розподіл Росії», 1941 та ін.). Серед історіософічних досліджень Ю. Липи про долю України звертає на себе увагу обгрунтування її права на Чорноморський арсенал,

1 Липа-Гуменецька м. Про мого батька й діда//Березіль. 1991. №1. С, 122.

362

виявлення тут генетичних коренів національного буття. Аналізуючи основні культурні тенденції в Європі та в Ук­раїні, Ю. Липа ніколи не трактував людину як засіб пев­ної мети і різко засуджував будь-які теорії тоталітаризму, передовсім більшовизму, вбачаючи в ньому пряме продов­ження політики «імперських правителів Петербурга» '. При цьому вважав себе спадкоємцем Т. Шевченка, якого нази­вав «Селянським Королем», що «...затримує похід Москов­щини в Великій Україні й Кубані», має вплив на Галичи­ну, Буковину й Закарпаття ². Розділ, присвячений висвіт­ленню постаті Т. Шевченка,— центральний у книжці «Бій за українську літературу», що сприймається як низка тон ких, саме письменницьких, спостережень над найважливі шими подіями в українському письменстві. На думку Л. Че- реватенка, «аналогій ця розвідка не має: це одночасно па­норама передбачення, макро- і мікро-аналіз, полеміка і синтез»³. При явному перебільшенні щодо «аналогій» в цілому критик має рацію.

Творча спадщина Ю. Липи нараховує близько 200 назв. Серед них найпомітнішим видається «роман із XVII сто­ліття» «Козаки в Московії» (1934) — про події часів Хмель ниччини, написаний у дусі творів Вальтера Скотта та П. Ку ліша. його сюжет позначений динамікою небезпечних при­год українського шляхтича з Полтавщини Петра Сокольця Вяжевича та його побратимів у Польщі, Росії та Україні Твір викликав неоднозначну реакцію еміграційної критики- скажімо, М. Рудницький заперечував його як «малохудож­ній», на думку ж А. Доленго — то «цінна книжка».

Ю. Липа — автор новел «Нотатник» (1937), «Рубан» («Кіннотник» та інші оповідання» (1946). В Нотатни- ку» змальовані постаті української національної револю­ції з такою «безпристрасністю», що С. Гординський назвав її «майже лікарською» (маючи, напевне, на увазі психо­логічний аспект твору), наголосивши на великій життє­вій достовірності персонажів цієї книжки⁴. Усі прозові твори ІО. Липи — й історичні («Гетьман Іван Мазепа»), й автобіографічні («Світильник невгасимий», спогади про батька) та інші — засвідчують, що їхній автор передо­всім — реаліст, хоча й небайдужий до романтичних засо­

1 Липа ю. Розподіл Росії. Нью-Йорк, 1954. С. 9.

2 Липа ю. Селянський Король//Слово і час. 1990. № 5 с. 52

3 Череватенко л. «Господь міцним мене створив і душу дав нероз- ділиму..»//Дніпро. 1991. № 4. С. 151.

4 Гординський с. Проблема української стихії//Назустріч. 1936. 15 жовт.

363