Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. XX СТОЛІТТЯ Кни....docx
Скачиваний:
27
Добавлен:
16.04.2019
Размер:
1.86 Mб
Скачать

ІСТОРІЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

XX

сголіття

Книга перша

(1910—1930-ті роки)

За редакцією чл.-кор. АН України В. Г. Дончика

Затверджено Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів філологічних факультетів пу.Іи

КИЇВ

«ЛИБІДЬ»

ББК 83.34УКР6я73 1-90

Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавницт­ва заборонено

Автори: В. Г. Дончик, В. П. Агеєва, Ю. І. Ковалів, Л. С. Бойко,

В. С. Брюховецький, В. А. Бурбела, В. В. Громова, Т. І. Гундорова, І. М. Дзюба, М Г. Жулинськнй, Ю. А. Загоруйко, М. М. Ільницький,

  1. Є. Кравченко, с. А. Крижанівський, в. О. Мельник, о. С. Мишанич,

  2. П. Моренець, м. К. Наенко, в. В. Неборак, л. М. Новиченко, т. Г. Свербилова, г. М. Сивокінь, г. М. Черниш, н. М. Шумило.

Редколегія: В. П. Агеєва, В. Г. Дончик (науковий редактор). Ю. І. Ковалів, А. Є. Кравченко (секретар), В. О. Мельник, В. П. Море­нець, Г. М. Штонь.

Рецензенти: доктори філол. наук П. ГІ. Кононенко, А. Г. Погрібний

Головна редакція літератури з українознавства та соціогуманітар- иих наук

Головний редактор М. С. Тимошик Редактор С. О. Герейло

4603020102-123

І БЗ-18-1-93

224-93

15Вы 5-325-00430-1 © в. Г. Дончик, в. П. Агеева,

Ю- І Ковалів та ін., 1993

ВСТУП

Доля української літератури — доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідува­лася спеціальними державними вердиктами й актами. Цей геноцид тривав століттями. Нагадаємо укази російських царів — Петра І (1720) про заборону українського книго­видання та Катерини II (1754) —про заборону викладан­ня українською мовою в Києво-Могилянській академії; сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), який посягнув і на саму душу народу — українсь­ку пісню; затим — закриття всіх українських театрів (1884), припинення видання дитячої книжки (1885), указ Миколи II про скасування української преси (1914); чис­ленні більшовицькі відкриті й таємні постанови, спрямова­ні на «викриття українського буржуазного націоналізму», а насправді проти української культури, мови і національ­ної самосвідомості; і, нарешті, «андроповську» постанову ЦК КПРС «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных рес­публиках» (1978) та ін. I разом із штучним голодомором 1933 р. та масовим винищенням і «розкуркуленням» укра­їнського селянина, жорстокими репресіями 30-х, а потім 40-х та 60-х — 70-х років щодо української інтелігенції, передусім творчої (тільки у 30-ті роки розстріляно й зака­товано в канцтаборах понад 500 письменників, серед них — визначні особистості),— найбільші злочини, вчинені цар­ською та більшовицькою імперіями проти України та її народу.

Та ще — вперте й цілеспрямоване, впродовж віків, спо­творення історії України, викорінення історичної пам’яті народу (щоб «од козацтва, од гетьманства високі могили — більш нічого не осталось» — Т. Шевченко), фальсифікація історії української культури і літератури.

Промовистий факт: жодна з історій української літера­тури, написаних до 1917 р., не видавалася в «радянський

З

час», а такі, як «Історія літератури руської» (1882—1894)

  1. Огоновського, «Історія української літератури» М. Гру- шевського (тт. 1—5, 1923—1927), «Начерк історії україн­ської літератури» (1909—1912) Б. Лепкого, «Історія ук­раїнського письменства» (1912) С. Єфремова та ін. були позначені найнищівнішими ярликами; відомий «Нарис іс­торії українсько-руської літератури...» І. Франка (1910) чи видана у Львові тритомна «Історія української літера­тури» (1920—1924) М. Возняка просто замовчувалися. Не­численні «капітальні» колективні праці історико-літера- турного характеру, що побачили світ в Україні після 1917 р., вирізнялися відверто необ’єктивним добором і ви­світленням самого матеріалу, вульгарно-соціологічним, спрощено заідеологізованим трактуванням художніх явищ

  1. внаслідку, фальсифікацією української літератури. У 20—-30-ті роки з’явилися авторські праці — М. Зеров «Нове українське письменство». К.., 1924; А. Шамрай «Ук­раїнська література», 1927; М. Рудницький «Від Мирного до Хвильового». Львів, 1936,— які теж були заборонені. Ті з них, що бодай у чомусь відступали од приписних кано­нів, наражалися на суворе, критичне осмикування згори.

Певна річ, не доходили і здебільшого не були й знані в Україні (або вважалися «сумнозвісно відомими») дослі­дження, написані поза її межами,— зокрема й такі грун­товні, як «Історія української літератури» (1942) Д. Чи- жевського та «Історія української літератури» (1947) Л. Білецького, що неодноразово перевидавалися за кор­доном.

Слід, до того ж, наголосити, що всі названі праці, маю­чи свої позитивні й певні негативні риси, висвітлювали тільки «дожовтневий» період у розвитку письменства, а художня література останніх семи десятиріч та й, зреш­тою, всього двадцятого століття, на сьогодні, по суті, не має своєї повної фундаментальної «історії», хоча, звичай­но, окремі спеціальні розвідки, що відігравали роль таких «історій», поза Україною з’являлися.

Загалом стоїмо перед фактом неймовірним і сумним для нашої культури: маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригіналь­ну художню літературу, покоління українців не мали справжнього, неспотвореного уявлення про свою духовну генеалогію; історія, що поставала перед ними,— це пони­щене люстро, це історія вилучення і викреслення провід­них діячів, арештованих видань і розсипаних наборів, іс­торія заборонених численних тем, творів, імен.

«Білі плями», за усунення яких українські дослідники

4