Почула пліл у свому лоні по ночі, п’яній віл гріха.

Дізнавшись, дяк умер з неслави, мов ніч, похмурний був і гнівний.

Кущем, як мати, кучерявим росте син явора й дяківни.

Д. Павличко, аналізуючи цей вірш, який у заголовку має сюжетне визначення повісті, а в підзаголовку «малої балади», справедливо підкреслює, шо суть його не в описі гріха, а в пізнанні «суті гріха як живородної душі вічно­сті» тобто торжества тих самих сил біосу, закони якого «однакові для всіх». Але який поетичний чар здобула ця ідея, оперта на фольклорний образ!

Так само, у плані загальної поетичної концепції (лю­дина і одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, шо іх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейкаї Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко, як за Шевченка, знову поягь пісню хмелем.

(«Вишні»)

Образ поета — хруща на шевченківській вишні, який сьогодні став візитною карткою Б.-І. Антонича, його ге­ральдичним знаком і неодноразово повторений у присвяче­них йому статтях та віршах, свого часу не був сприйнятий читачами й критиками, й самому авторові довелося його розтлумачувати. Це пояснення має для нас сьогодні ширше значення, оскільки вводить читача в саму суть поетичної концепції поета, гак би мовити, з перших рук. «Антонич така сама частина природи,— читаємо у відповіді поета на докори критики,— як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним рос­том... Образ з славним уже хрущем до деякої міри має джерело в подібному відношенні до природи. Але його зміст таки інший Вірш «Вишні», що в ньому виступає цей образ, висловлює зв'язок з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У цій тра­диції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хру­щем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів» («Назустріч». 1935. 1 серп.).

1 Павличко д. Над глибинами. К-, 1983. С. 132.

420

Зазначимо, що образ Шевченка виступає у поезії

Б.-І. Аитонича не тільки через «зрошення» ліричного героя автора зі світом природи, її метаморфоз. Поет бачить у Шевченкові втілення народного гніву і надії, він для пое­та — «вогонь, людина, буря», печать слів його «пропекла до дна нам душі» («Країна благовіщення», «Шевченко»).

Світ поезії Б.-І. Антонича різнобарвний і повнозвучний, особливо в його пейзажах. У них вражає не тільки багат­ство несподіваних живописних і музичних асоціацій (зга­даймо хоча б присутність естетичного начала в природі та побутових реаліях збірки «Три перстені»), а й певний прин­цип організації сюжету, художнього сприйняття крізь приз­му музики.

Музичний ключ вірша «Концерт» мовби відчиняє для нас двері в концертну залу природи. Твір побудований за принципом розгортання жанру симфонії, де в увертюрі «горлянки соловейків плещуть, мов гобої», далі «у зозуль прамові прадавній корінь «ку» у горде соло лине», затим вступають у гру все нові й нові «інструменти», ведуть нові теми, які, переплітаючись між собою, досягають під кінець справжнього апогею:

Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок, коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

Можна з повного підставою стверджувати, що Б.-І. Ан- тонич розвивав сольні партії тополиних арф і флейтових мелодій свого попередника — П. Тичини, що проспівав так геніально «зелений гімн» природі.

Остання збірка Автонича «Ротації» — книга про місто. Щодо тематики її можна вважати продовженням «Приві­тання життя», щодо розвитку філософських мотивів — «Кни­ги Лева». Але якщо потвор океанських глибин первісної природи поет називав «братами з дна вод», то потворам рукотворного міста він пророкує загибель. «Біологізм» міста (визначення, як пам’ятаємо, самого автора) постає як своєрідна антитеза справжньої природи, як її запере­чення, відрив од першої веде другу (місто) у безодню, до апокаліпсису («Кінець світу»; «Сурми останнього дня»; «Міста і музи»; «Балада про блакитну смерть»),

У збірці найвиразніше прозвучали соціальні мотиви поезії Б.-1. Антонича. Осуд поета в сучасному місті викли­кав, передусім, дух гендлярства й продажності. Усю збірку пронизує образ грошей, він переростає в суцільну розгор­нуту метафору. Всесилля купівлі-продажу веде до розтлін­ня душ, морального переродження особистості, до втрати людської подоби. «За двадцять сотиків купити можна

421

щастя» («Міста й музи») — така солодка омана чатує на

кожному кроці. Людська доля справді «в дзьобику кривім ¹ папуги колишеться шматком дешевого паперу» («Міста ^; й музи»). Тут слова коханців, «мов гроші, пристрастю про­терті» («Вербель»), і все це «котиться в провалля під ло- ^ піт крил і мегафонів» («Кінець світу»).

Збірка «Ротації» увібрала не тільки нові тематичні | пласти, а й засвідчила нові риси поетики. Сам автор на- І зивав її «якимось надреалістичним натуралізмом». Це ви­значення найближче стоїть до сюрреалізму. Як згадував приятель поета, художник В. Ласовський, на Антонича сильно вплинули полотна сюрреалістів Де Кіріко та М. Андрієнка: монументальна статичність та скульптур- 1 ність зображення. Він теж прагне створити картину, яка має передати відчуття відрази. Ліричний сюжет будується за іншим принципом, ніж у попередніх збірках, де пере- І важає поступовий розвиток теми на основі одного образу ^; чи метафори Тут уже панує не гармонія, а дисгармонія, ] разючий контраст. Суперечності, що роздирають місто, пе- | редані через нагромадження, зіткнення віддалених асоціа- і цій:

Як віко скришо, ніч прикрила муравлисько міста, в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

У скорчах болю і багатства людський вир заснув.

(«Концерт з Меркурія»)

Поет умер, поставивши крапку на запереченні. Чи мало і бути це заперечення його останнім словом взагалі? Гадаю, | що ні. Мрія про високе, туга за ним явно звучать поміж рядків, породжуючи образи крилатих авт, телефонних тру- А бок, що співають голосами птахів, будинків, які сплять сном втомлених звірят...

Остання книга Б.-І. Антонича закінчується запитання- || ми, зверненими до самого себе:

Хто ж потребує слів твоїх?

Чи той, що важить хліб і сіль, чи той, що відсотки рахує, чи той, що у безсонну ніч бунтарські зазиви друкує, чи той, кого гарячка палить і з голоду запеклий вже, чи той, що чорні тюрми валить, чи той, що тюрми береже?

(«Закінчуючи»)

Відповідають на них численні читачі: слово поета з тими, хто руйнує тюрми неволі, несправедливості, насиль­ства над людиною і народами.

422