льтура, але «зручна», приборкана й водночас інструмен­тально ефективна «національна» культура, яка була б про­відником їхнього впливу на народ, мобілізувала його на виконання завдань партії, брала активну участь у вибудо­вуванні казарменного соціалізму; українською мовою, в українських національних формах провадила роботу деук- раїнізації, денаціоналізації, поступової духовної самолікві­дації української суспільності. Таку «культуру» сталінізм заохочував і плекав. Але «невдячна» культура, література раз у раз виривалися з цих визначених їм меж, з цих опі­кунських лабет, і сталінізм «змушений» був вдаватися до кривавих репресій.

Кожну шпарину, кожне тимчасове попущення чи кон’­юнктурний жест заохочення культура і література вико­ристовували для назбирування, нарощування сил, які так чи інакше працювали на утвердження національного бут­тя народу. Не доводиться, звісно, дякувати «непослідовно­сті», звивистості більшовицької «лінії» щодо української культури й літератури — йдеться про їх вперту живучість і життєздатність, резерви регенерації.

Ніякий режим не може вбити народ, а отже, і його культуру, хоча ран може завдати страшних. Історія укра­їнської літератури, надто в лихі 30-ті роки, це підтверджує і красномовно засвідчує.

Список рекомендованої літератури

Білецький Л. Історія української літератури. 1947.

Білецький О. Літературно-критичні статті. К-, 1990.

Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?// Наука і культура. 1983.

Двадцяті роки: літературні дискусії, полеміки. К-, 1991.

Діалектика художнього пошуку. К,, 1989.

Доповіді на І Міжнародному конгресі україністів // Вісник МАУ / Квартальний. 1991. № 1, 2, 3.

Єфремов С. Історія українського пиоьменства. 1924. (Фототипічне видання). Мюнхен, 1989.

Зеров М. Твори: У 2 т. К-, 1990. Т. 2.

Історія української літератури: У 8 т. К., 1967—1971.

Історія української літератури: У 2 т. К., 1987—1988.

Коцюбинська М. Література як мистецтво слова. К., 1965.

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж, 1954.

Лейтес о., Яшек м. Десять років української літератури: у 2 т. X.,

1928.

Макаров Л. Підсвідомість і мистецтво. К-, 1990.

Ольжич О. Цитадель духа. Пряшів, 1992.

Проблеми історії та теорії реалізму української літератури XIX—XX ст. К., 1989.

Сивокінь Г. Одвічний діалог. К., 1984.

Сверстюк Є. Блудні сини України. К-, 1993.

Чижевський Д. Історія української літератури. Прага, 1956.

Шамрай А. Українська література. К-, 1928.

ПОЕЗІЯ

На рубежі XIX—XX ст. очевидною стає криза реаліз­му, насамперед його натуралістичних модифікацій, в євро­пейському мистецтві, обгрунтовуваних естетичними теорі­ями, суть яких знайшла оптимальне вираження у формулі «відображення життя у формах самого життя», і пов’яза­них із статичним раціоналізмом у філософії. їх дедалі ус­пішніше витісняють активніші способи оформлення, зумов­лені переважанням динамічного волюнтаризму в світопо- чуванні й філософуванні. Це позначилося на європейській поезії кінця XIX — початку XX ст. не менше, ніж на жи­вописі й музиці.

Ситуація в українській поезії цієї доби складалася ду­же своєрідно. Очевидним було її відставання од європей­ської у формальних пошуках та й за ступенем суб’єктива- ції світу. Потім була затримка розвитку, викликана війною, а далі — вибухове піднесення в революційні роки. Все це зумовило дивне й неповторне явище: співіснування цілого «віяла» поетичних напрямів та естетичних теорій, які в ро­сійській та європейській поезіях розвивалися триваліше, послідовніше, виростаючи один з одного, або одне одного заперечуючи. Більше того, відбувалася контамінація еле­ментів різних напрямів і концепцій. Окремі ж поети або поєднували риси цих напрямів, або набували нової суб­станції. Часом це була органічна еволюція, і тоді поет у своєму філогенезі повторював онтогенез, переходив скоро­чений курс кількох етапів історії поезії. Інколи ж маємо принциповий (чи безпринципний?) еклектизм або ж умо­глядну чи й кон’юнктурну переорієнтацію.

Елементи такого розвитку зароджувалися раніше. Дру­га половина XIX ст. в українській поезії не була добою са­мих лиш епігонів Т. Шевченка, попри їхню очевидну пере­вагу. Естетична опозиція цьому епігонству формувалася в різних напрямах. Якщо М. Старицький намагався вдих­нути нову енергію в соціальну та патріотичну лірику, то

148

козакофільська в своїй основі поезія Я- Щоголіва набула рис, що дали підставу пізнішим історикам літератури роз­глядати його як предтечу українських «парнасців» — нео­класиків. Рутинну естетичну свідомість (хоч і не лише ес­тетичну) розхитував В. Самійленко — причому не тільки своєю сатирою, а й високою культурою поетичного пере­кладу. В пізній поезії Лесі Українки поряд з неоромантич­ним пафосом з’являються елементи сюрреалізму, усклад­нюється асоціативність; поетеса вдається не лише до білого вірша, а й до верлібру. Уважно відгукується на ес­тетичні новації у світі літератури «синтезувальний» І. Фра- нко.

Початок нового століття ознаменований в українській поезії появою модернізму або, принаймні, модерністських маніфестів. Український модернізм був доволі аморфним явищем, переходовим між раннім неоромантизмом і симво­лізмом, можна сказати, що це був свого роду протосим- волізм.

М. Вороний 1901 р. звертається до українських письмен­ників з відкритим листом, що набув значення своєрідного маніфесту українського модернізму. В ньому він закликав до «європеїзму», пошуків нових шляхів у поезії, до написан­ня творів, «де було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків ма­нить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною та­ємничістю» ¹. 1903 р. він видав альманах «З-над хмар і з долин», покликаний «хоч почасти» наблизити українське літературне видання «до новітніх течій у напрямі європей­ської літератури». Модернізм М. Вороного був відносним, сказати б, поміркованим. Йшлося про відмову од народ­ницького шаблону, грубої тенденційності, про подолання естетичної глухоти. І несправедливими були звинувачення в «декадентстві», хворобливому індивідуалізмі, втечі у світ ілюзій, які переслідували М. Вороного від самого початку. Насправді ж він, приділяючи велику увагу естетичному оновленню поезії та її тематичному «розкріпаченню», аж ніяк не був позбавлений громадянськості й навіть публі­цистичного темпераменту. Загалом його творчість, що три­вала понад три десятиліття (до арешту в 1934 р.), різнома­нітна, змістом і стилістикою неоднорідна, вона збагатила українську літературу і свого часу дала немалий імпульс новаторській енергії молоді,— хоча ця молодь дуже швид­ко переросла помірковані «дерзання» М. Вороного і по­части зробила його мішенню своїх (футуристи і конструк-

¹ ЛНВ. 1901. Кн. 9. С. 14.

149