життя, і в запопадливій «активності» заперечується не тіль­ки цей вірш, а й все, ним написане *. Тоталітарний механізм нищення особистості, який зупинила війна, знову був при­ведений у дію. Жодних підстав для такої розправи над пое­том вірш не давав, а просто був зручним приводом після «викриття космополітів» розпочати зворотну кампанію за­лякування тих, котрі відродилися душею після 1945 р. і ви­несли з війни істинну свободу совісті, зокрема й національ­ної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала тепер самій сталінській системі, Її ідеологічному диктату, а тому й підлягала винищенню.

В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Ста­ліна 1953 р. І тоді з’являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957). З книгою «Солов’їні далі» пов’язуємо початок останнього і, сказати б, світлого періоду творчості поета.

Праця на рідній землі, зачарованість світом, мелодії умиротвореного віком та не згаслого кохання — всім цим повниться прозора, як вересневе небо, «осіння» лірика мит­ця. Вона — цілком у річищі повоєнних життєрадісних, по- людськи таких зрозумілих настроїв. Однак за порогом 50-х ці ідейно-стильові тенденції (свідомо підживлювані «згори» як доказ настання «радянського раю») різко знижують внутрішню конфліктність вірша, його драматичну напругу. Багатьох митців це заводить у безвихідь плакатної бадьо­рості. Десятками декларативних віршів-одноденок познача­ється це й на творчості В. Сосюри. Тим цікавіше, що поет все ж таки виривається із сфери соціально-психологічної влаштованості, яка перероджується в «благополучизм». Без­конфліктність його вірша поступово переходить у іншу есте­тичну якість — вона набуває смислу гармонії людини й світу, неконфліктності поетичної свідомості й всесвіту, пер­вісного всеприйняття, що завжди живило творчість В. Со­сюри і саме тепер остаточно оформлюється в художню кон­цепцію: «Я тонко злився з вишиною, між нею й мною про- мінь-спів».

Ця філософська вісь поетики В. Сосюри — дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона переформовує поетичний його світ в незалежну од соціальних канонів естетичну даність. Дійс­ність 50-х років трактується літературою як позбавлена «гострих кутів» (а тим часом ГУЛАГ розростається). Ліри­ка В. Сосюри також світла й піднесена, але не до висот

1 Див. Моргаєнко п., Речмедін в. Вірші, які не служать народу // Вітчизна 1951 № 7. С. 156.

273

Сталінського «едему», а до вічності: «Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами — це вічність над нами шумить». Крізь брами канонізованої ра­дості поет проривається до надкласової гармонії людини і природи. У вершинних зразках ліричний поетовий персо­наж — не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність: «Я життя зеленолукеє, п’ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно» (1948).

Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного «я», спраглого, попри декларовану суспільну гармонію, безумов­ної первозданної гармонії всесвіту («Залило водою луки...», «Вже скосили гречку, осінь недалечко...»).

Багато працює В. Сосюра в епічному жанрі — пише пое­ми «Студентка» (1947), «Вітчизна» (1949), «Україна» (1951, присвячена братерству східнослов’янських народів, що, од­нак, не рятує автора від ярлика «зоологічного націоналіс­та»!), «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959— 1960). Віднесена до «заборонених творів», поема разом з грунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована у журналі «Київ» '. Цей великий, замислений в епічних вимірах твір ще раз підтвердив ліричний талант В. Сосюри, для котрого переживання подій було завжди ближчим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку: навпаки, «Мазепа» — твір концепту­альний і містить думку про те, що діяння особистості мо­жуть виважуватися тільки на терезах долі народу, а не окремої миті його історичного шляху. Річ у тім, що концеп­цію цю забезпечує наскрізне, єдине і могутнє почуття — лю­бов до України, що й веде поета цілиною історичних подій і важким тереном художніх ускладнень.

У ці роки поет з особливою чулістю поетизує рідну До­неччину. Саме завдяки ліриці В. Сосюри широко і свіжо входить у вітчизняний культурний материк цей задимлений і непишний степовий край («Земля моїх батьків», 1955 та багато інших). Це вдячна любов: в «краю шахт і руд» на­вчається поет розуміти естетику його повсякденної праці, з його природного голосу творить власну образну мову («Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супо­кої— як одлетілий кайла дзвін»).

Від кінця 50-х доля всміхнулася Сосюрі й дарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаю­чись на марноту, вслухатися в красу світу, відчути себе

1 Див.: Барабаш ю. Іван Мазепа — ще одна літературна версія// Київ. 1988. № 12.

274

тим, ким насправді і був — «співною часткою зоряного ру­ху». Поета не полишає радісне відчуття творчої сили, мо­лодої снаги, незалежної від похилого віку й хвороб. Воно не зрадить поету і буде дарованою йому «іскрою богів», однією з провідних тем останніх років життя. В основі цих пізніх мажорів (що йдуть не від пози й казенного оптиміз­му, а високості погляду, якому відкрито те, чого не бачать інші) — свідомість роду, що не відає смерті, чуття свого на­роду, в єдності з яким поет щасливий. Лірик із ліриків, Сосюра в ці роки не зазнає жури самотності: він — «разом», він— кровина роду, якій за себе не страшно: «Народе мій!.. З тобою в далі солов’їні мені судилося іти», «Батьківщини молодість — молодість моя!» та ін. Всемогутнє, всеохопне це почуття десятиліттями трактувалося як вияв громадян­ськості. До певної міри — так, але хіба це тільки свідома соціальна установка, а не щось глибше, складніше й багат­ше?!

Змальовувана дійсність для В. Сосюри — безумовно по­зитивна й прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, вічність, любов тощо. Вона не є предметом рефлек­сії, що виступає неодмінною ознакою соціального мислення й критичної свідомості, поза якими про громадянськість ху­дожника годі говорити. І навпаки, відсутність дистанції між індивідуальним і суспільним світосприйманням, їхня цілко­вита природна злитість характерні для синкретичної свідо­мості, яка не так зазнає корекцій з боку особистості, як об­даровує індивіда. Ця свідомість — і поетова, і родова, всіх і кожного, її можна «передавати з рук у руки», і вона при цьому нічого не втратить, а тільки розпросториться, що і є головною формою її розвитку: «Люби її і серцем і душею... і будеш ти з Вітчизною своєю, як і вона, безсмертна у ві­ках»,— поет не повчає, не радить — він передає іншим те, чим сам багатий!

Всі розумування про В. Сосюру як свідомого громадян­ського поета (по суті кон’юнктурні, покликані перетворити його на рупор державних ідей певного часу) спростовують­ся громадянською ідеєю, якою справді перейнята вся його лірика. Осердям цієї ідеї є апологетизація життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівновартісними тут є любов до жінки й до краю, замилування природою й люд­ським трудом: це різні вияви одухотвореності, що має само­чинне й незалежне від ідеологічних установок значення («До тебе, друг, любов мою незмінну...», 1957). В універ­сальності сповідуваних В. Сосюрою духовних цінностей — сила поета, що звільнила його кращі твори від суспільно- історичної фальші й облуди.

275