Сам писав, здавалося, без напруження, вільно й просто. А то — просто виболіла гармонія творення, гармонія, що не з’являється раптом, приходить не сама собою, а здобу­вається все життя. «Людям, які живуть у важкій праці, не­легко все дається...»,— писав І. Сенченко про одного зі своїх героїв, ніби сказавши це і про самого себе.

Дмитро Бузько (1890—1937)

Життєвий і творчий шлях Бузька склався нелегко. Ку­ди тільки не кидала його доля: й на каторгу, й на заслання до Сибіру, й за кордон в еміграцію, до есерів і до більшови­ків, до гетьманців і до петлюрівців, у ЧК і в штаб отамана...

Народився письменник 1890 р. в м. Новомиргороді ко­лишньої Херсонської губернії (тепер — Кіровоградська обл.), в родині священика, який, хоч як це парадоксально, фанатично в Бога не вірував — охочий був до філософії та природознавчих наук, учителював. Через матеріальні нестатки Дмитрові не пощастило здобути світську середню освіту, то ж навчався в бурсі, а згодом — в Одеській ду­ховній семінарії.

1904 р. пристав до нелегального учнівського гуртка й відтоді захопився революційною діяльністю, а в жовтні 1905 р. був серед організаторів Всеросійської спілки семі­наристів та учнівського страйку. У жовтні 1907 р. юнака заарештовують, за вироком військово-окружного суду йо­му належало відбути три з половиною роки каторги. Од- сидівши у в’язниці чотири з половиною роки, з липня 1911 р.— на засланні в Іркутській губернії, де бере активну участь у нелегальній організації політзасланців. Згодом про свої поневіряння він розповість в автобіографічних по­вістях «За гратами» (1930) і «З таєжного краю» (1931).

Здібний до наук, Д. Бузько на засланні займався само­освітою: самотужки вивчав англійську мову. Через деякий час йому вдається утекти до Німеччини, звідти перебратися до Швейцарії. Тут стає членом організації лівих соціал- революціонерів. Улітку 1913 р. переїздить до Італії, звід­ти— до Бельгії, де вступає до агрономічного інституту у м. Жамблю. З початком першої світової війни він у Лон­доні — член комітету есерів та емігрантського комітету, а з середини 1915-го — у Швеції, потім — Данії; там стає студентом Копенгагенського агроінституту. Водночас бе­

19*

579

ре активну участь у діяльності емігрантських гуртків, вив­чає німецьку, французьку, датську мови.

Одразу ж після повалення царизму двадцятисемирічний Д. Бузько повертається на батьківщину. Його швидко за­хоплює романтика національного відродження й незалеж­ності України, він активно працює в уряді Української Народної Республіки. Калейдоскопічна зміна влад та уря­дів кидають Д. Бузька врізнобіч: він працює в Міністер­стві закордонних справ гетьманського уряду перекладачем, редактором газети «Козацьке слово» в Тирасполі (1918); у 1919 — перебуває в Данії як аташе преси в дипломатич­ній місії Директорії УНР. Невдовзі він складає свої пов­новаження і відтак працює інспектором освіти штабу при­кордонної петлюрівської дивізії в Кам’янці-Подільському, а трохи згодом — у консульському відділі Міністерства за­кордонних справ УНР у Вінниці (1920).

Улітку 1920 р. Д. Бузька заарештовує особливий відділ 14-ї Червоної армії, обіцяючи звільнити його, якщо виконає «важливе завдання» органів ЧК і таким побитом спокутує свої «провини». Під загрозою розстрілу Д. Бузько погод­жується на необачний крок і як уповноважений Одеської губернської ЧК по Балтському повіту їде в штаб Заболот­ного. ...«Полювання» на цього ватажка згодом стане ос­новою сюжету першої повісті «Лісовий звір» («Червоний шлях». 1923). За мотивами цього твору створений одно- іменний художній фільм — один із первістків української кінематографії.

Минуло перше пореволюційне десятиріччя. Письменник відчув потребу глибше осмислити досвід жовтневого пе­ревороту й спричиненої ним громадянської війни з її ге­роїкою і трагізмом, калейдоскопічним перебігом подій, со­ціальними та національними зрушеннями. 1929 р. побачив світ історико-революційний його роман «Чайка». Згідно з авторським задумом, на звивистому й трагічному шляху головного героя — Петра Чайки — мав відбитися процес іде­ологічного прозріння й визволення українського інтеліген­та від політичних ілюзій та хитань.

Доля Петра Чайки багато в чому автобіографічна. На каторгу юнак потрапив «за есерівську справу», трохи пе­рехворів «анархізмом». Захоплювався марксизмом. Але соціальна сторона революції й національна проблема роз­ривають героя навпіл, не дають душевного спокою. Цю «дво­їстість» можна зрозуміти, коли зважити на те, що шляхи української молоді в революції, здебільшого інтелігентсь­кої, були значно складнішими, саме через національне пи­тання, ніж, приміром, для молоді російської.

580