чення. Залишилося три збірки оповідань, кілька повістей, дна романи і чимала бібліотека перекладів з французької класики (Вольтер, Д. Дідро, В. Гюго, О. Бальзак, А. Доде, Г. Мопассан, П. Меріме, А. Франс), про які академік

О. Білецький ще наприкінці 20-х років сказав, що ними «сміливо може пишатися українська література»

Витоки таланту В. Підмогильного — в його рідному краї. Його внутрішній світ і світовідчуття формувалися під ііпливом матері — сільської жінки, яка усе життя працюва­ла на своїй землі. Від неї в майбутнього письменника до­бірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до істо­рії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомст­вом зі славетним дослідником Запоріжжя Д. Яворницьким.

Національне закорінення було характерним для біль­шості письменників України першої пореволюційної фалан­ги, яка стала і наслідком, і генератором закономірного культурного відродження українського народу в першій чверті XX ст. А ось те, що двадцятилітній вчорашній селюк у час ще не стихлої громадянської війни здійснює переклад роману «Таїс» А. Франса і пропонує його київському ви­давництву зі своєю передмовою,— це видається непересіч­ним навіть сьогодні.

Ймовірно, що філософська притча «Таїс», широко спо­пуляризована в Європі на початку XX ст., захопила В. Підмогильного ще в училищі. У легенді про долю кур­тизанки з античної Александрії, яка прийняла християнст­во, приваблювало уміле відтворення всепереможної сили кохання. Та за зовнішнім сюжетом поставала значно глиб­ша ідея, яку сам А. Франс визначав як пробудження філо­софських сумнівів — сумнівів до всього, спричиненого слі­пою вірою, фанатизмом, соціальною ейфорією, й утверджу­вав ідеї гуманізму, любов до всього природного. Від цього й починалася одна з провідних ліній творчості В. Підмо­гильного. Від перших юнацьких спроб він поволі, але не­ухильно виходив на шлях психологічного реалізму (це — поширене визначення 20-х років), який розвивали в пе­редреволюційній українській прозі М. Коцюбинський, В. Стефаник, а в драматургії — Леся Українка та В. Вин« ниченко. Осмислюючи новаторство молодої прози початку

20. ст., І. Франко відзначав, що нове тут криється не в темах, а в способі трактування тих тем письменником, в умінні бачити й відчувати життєві явища: «Для них голов­на річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи ін­

1 Білецький о. Зібр. Праць: у 5 т. К-, 1966. Т. 5. С. 606.

521

ших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сум­на... Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лиш тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати» Ч

Оце прагнення відчувати стан і порухи людської душі й було провідним для новобранця літератури, дев’ятнадця­тилітнього автора збірки оповідань, зухвало озаглавленої «Твори, Том 1» (Катеринослав, 1920). Вже в цих творах В. Підмогильного не так цікавлять сюжетні перипетії, як зовнішнє сприйняття людиною подій і явищ. Спочатку складалося враження, що автор надто довільний у виборі тематики: в одному оповіданні йшлося про скаліченого робітника, який жебрає на вулиці («Старець»), в іншо­му — про гімназиста, розчарованого у житті і навмання прибулого до загону гайдамаків, аби десь виявити себе («Гайдамаки»), ще в іншому мовиться про студента, який заповзявся з’ясувати собі поняття соціалізму, та не зміг прочитати жодної брошури, потрапив у полон випад­кового кохання («На селі»). Цікавила автора й проблема морального становлення юнацтва («Важке питання», «Добрий бог»).

На тлі тогочасних суспільних подій, у контексті рево­люційно-романтичної поезії й прози така позиція письмен­ника багатьох дивувала, а упередженим поцінувачам вида­валася конфронтаційною, відгомоном декадентства, бур­жуазної культури загалом (що пояснювалося впливами Л. Андреєва, В. Винниченка, С. Пшибишевського). Тим са­мим не брався до уваги філософсько-етичний, естетичний аспект творів В. Підмогильного, цілісне сприйняття світу самим митцем. Людина й обставини, колективне й особис­те, сліпі інстинкти природи й зобов’язуюча суспільна мо­раль, суперечності прагнень розуму й серця — такими були художньо-пізнавальні домінанти молодого прозаїка.

Він одразу, може, й сам того до кінця не усвідомлюючи, брав найвищі творчі орієнтири, прагнув до заглиблення в психіку особистості, яка болісно шукає себе, зазнаючи поки що більше поразок, ніж перемог, але не полишаючи наміру пізнати глибину свого єства й відчути себе органіч­ною часткою великої системи буття. «Він — на варті страждання, навіть особистого страждання, а не радості людини... Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йо­

1 Франко і. Зібр. Творів: у 50 т. К-, 1982. Т. 35. С. 108.

522