Є такі виходи і в драмі «Колнарвиз». Ось один із них: коли будівничому доповіли про смерть каменяра на будів­ництві «пам’ятника визволенню», він говорить: «...Я мимо­волі подумав, що це — фатальний символ: каменяр, що будував пам’ятник волі, розбив об нього ж голову. Поду­май, Кароліно,— звертається він до дружини,— чи не така доля всіх будівничих волі?». Ще найцікавіший розвиток цієї думки: «...Я ціле життя хотів би будувати пам’ятники волі й визволителям. Бо це той бог, на чий жертовник люд­ність в найбільшій мірі офірувала і честь, і розум, і любов, і все, що є найкращого в людині. І хай цей бог—мара! Я радо кинуся в огонь і воду за кожним блиском її. А ко­ли є такий фатальний закон, що будівничий волі мусить розбити череп об свій же твір, то я готовий і на це». До­сить «крамольна» ця ідея сягає далеко за межі свого часу.

Є в творчості Я. Мамонтова своєрідний «виняток» — «Республіка на колесах». Колоритна сатира на сільську «державність» часів громадянської війни, вона водночас містить глибоке узагальнення. Не знайдемо в ній абстракт­ної «теоретичної» структури, символіки — всі події жит­тєві, напрочуд конкретні. Жодної натяжки, бездоганна дра­матургія, щедрий гумор, кожний персонаж виписаний жва­во, точно, переконливо, починаючи від перших авторських ремарок: «Люся Пазунок — учителька народна. Чудова панночка! І в педагогіці зовсім не винувата...». Або харак­теристика Феньки: «ненавидить міщанство і вся горить: голова горить, серце горить і все горить. Аж страх бере за ту акторку, що гратиме цю роль: згорить, сердешна, на попіл».

Авторське визначення жанру п’єси — трагікомедія. В чо­му ж трагізм анекдотичної бузанівської «республіки», утво­реної заїжджим прапорщиком Дудкою зі своїми «мініст­рами»? Очевидно, не в безглуздому вбивстві «президентом» свого «міністра» Кудалова. Питання тут значно принципо­віше.

Давно утвердилася думка, що гротескна комедія Я. Ма­монтова «не відбиває протиріч епохи, події тут відбува­ються... десь на периферії...» ’, тоді як є певні підстави вва­жати, що п’єса відобразила центральні конфлікти револю­ційної дійсності — ошуканство, сваволю самозванців, що збиткували над простолюдом і одне ярмо замінили іншим. Характерна деталь: критика помітила повну ідентичність засобів змалювання таранівського ревкому на чолі з Заві­рюхою та Дудчиної «республіки»: «І поведінка, і мова За-

1 Кисельов п. Драматургія України. К-, 1967. С. 116.

710

вірюхи та його побратимів аж ніяк не контрастують з бу- занівським балаганом, а саме таку мету повинен був по­ставити собі драматург, якщо він хотів уславити револю­ційні сили» Чи не протилежну мету мав Мамонтов, по­ставивши, по суті, знак рівності між «двома владами»?

Можна сумніватися в тому, що узагальнюючий зміст п’єси виходить за рамки сатири на діяльність Скоропадсь­кого, Петлюри та інших вождів. Але важко повірити в на­ївність такого письменника, як Я. Мамонтов, і припустити, що він не розуміє значно ширшого змісту створеної ме­тафори, котра вміщувала й трагічну історію національної державності ², й натякала на можливе її повторення у май­бутньому. «...По соціальній суті,— писав драматург про жанр трагікомедії,— що може більше відповідати гострій боротьбі двох антагоністичних світів, ніж рухлива, конт­растна трагікомедія? Хіба ж не кожне явище всієї боро­тьби трагедійно сприймається на одному боці й комедійно —■ на другому?» ³ В «Республіці на колесах» у такій комедій­ній ситуації опиняються обидва табори, а трагедією це обертається для народу. Сьогодні важко не помітити цієї філософської ноти п’єси в контексті усієї творчості Я. Ма­монтова.

«Республіка на колесах» написана за мотивами опові­дання О. Слісаренка «Президент Кислокапустянської рес­публіки», драматург часто звертався до інсценізації відо­мих літературних творів, писав п’єси на сюжети Т. Шевченка («У тієї Катерини»), М. Коцюбинського («Фата Моргана», «Хо») та інших класиків. За мотивами «Захара Беркута» І. Франка створив лібрето опери «Золотий обруч», музи­ку до якої написав Б. Лятошинський.

Помер Я. Мамонтов 31 січня 1940 р., залишивши по со­

бі чималу й доволі суперечливу художню та наукову спад­щину. З неї вимальовується оригінальна й непересічна по­стать мислителя й художника. Постать неоднозначна, як і вся українська література початку нашого століття.

1 Кисельов я. Драматургія України. С. 114.

² Пригадаймо лише авторську характеристику Дудки: «Великий ли­цедій. Нащадок славетного лицедійського роду, що походить з давніх- давен і з блиском виступає на арені кожного століття. За революцій- но-бузанівських обставин з нього розкішний президент».

³ Мамонтов Я■ Театральна публіцистика. К., 1967. С. 69.

711