зближався Карманськлй, хоч у його поезії бачимо також сліди німецького романтизму, резигнацію типу Ленау і жовч­ну іронію типу Гейне. його мотиви розпачливої самоаналізи, трагічного світогляду, час від часу гротескні образи, такі зацікавлення, як проблеми самогубства, вуличні будні, гріх і погорда до життя,— могли великою мірою епатувати то­дішнього галицького читача» *.

За стильовою тональністю вірші збірки «Пливем по морі тьми» чи не найбільше споріднені з бодлерівським симбіо­зом «квітів зла», ідеалу і спліну. Тон, інтонація іноді разюче бодлерівські. У віршах Карманського «волочать хорі крила» не тільки альбатрос чи поет, а «наш дух», цілий народ:

Мов невід в океан, спускаєм наші очі В безодню вічних тайн, щоби про біль забути,

Над нами чорний сфінкс простер кирею ночі І б’є нас батогом іронії і смути.

Заглиблення в таємниці буття йшло від прагнення за­глушити біль як власного серця, так і народу. Та зректися його неможливо, і зболене серце постійно повертається з берегів Тібету чи Адрії, «облаків містичного неба» на га­лицькі поля, проводжає емігрантів, які, мов журавлині клю­чі, покидають рідний край, і серед сплеску іронії тужить, хто йому поверне «те щире чуття», з яким воно народилося на світ. Збірка «Пливем по морі тьми» завершує найінтен- сивніший і найплідніший період у творчості П. Карман­ського.

Перша світова війна застала поета в Тернополі. А не­забаром вона кинула його у вир бурхливих подій та нових мандрів, що тривали майже двадцять років. У 1915 р. П. Карманський опиняється у Відні, потім разом з Б. Леп- ким та В. Пачовським працює у таборах українських вій­ськовополонених в Німеччині (Раштатт, Вецлар, Зальцве- дель). Він стає одним із діячів Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), згодом переїздить на Східну Україну, виконує дипломатичні місії Української Народної Респуб­ліки (УНР) за кордоном, зокрема їде до Бразилії збирати кошти для ЗУНР; з 1922 до 1931 р. живе за океаном, пере­важно в Бразилії, де займається громадською роботою, ор­ганізовує шкільництво, українську пресу, редагує газету «Український хлібороб».

Про життя поета періоду першої світової війни, його мандри з країни в країну, настрої та переживання мало відомо. Найбільше свідчень про це в двох поетичних збір

1 Рубчак б. Пробний лет // Остап Луцький — молодомузець. Нью-

Йорк, 1063 С. 37—38.

48

ках тих років — «At fresco» (1917) та «За честь і волк)^ (1923). Перша починається недвозначною й категоричною заявою, що з ідеями «молодомузівської» доби докінчено, їх викинено як зужитий театральний реквізит.

Гей плаксо, смутку мій, ти паяце банальний!

Зійди вже раз з дощок народного театру!

Відсунься в тінь куліс і розпали там ватру,

Нагрій води, обмий твій пудер анормальний.

(«Інтродукція» )

Така зміна орієнтації не була чимось винятковим у того­часній літературній ситуації. Від «позасвітніх гомонів», «левад забуття» повертали своїх героїв на грішну землю, у вир реальних подій Богдан Лепкий, Наталя Кобринська, Михайло Яцків. Реальність війни виявилася страшнішою від бутафорських містичних візій, розпачливих проклять всесвітові. «Ми плетемо вінок новому ідеалу, Ми здерли чорний стрій з України-Ніоби» — це визнання поета най­повніше характеризує його настрої, як і настрої передової частини тогочасного галицького суспільства, яке після роз­паду Австро-Угорщини пов’язувало надії на відродження народу, на створення української державності.

Мав такі надії і Карманський. Та вже на початку війни він бачив, що немало з тих, які вважали себе провідниками народу, перед вступом російських військ до Львова виїхали до Відня, дбаючи про власні інтереси. Настрої поета відби­лися у збірці «АІ fresco».

Ніколи — ні до того, ні після — у творчості П. Норман­ського не виявляв себе рельєфно сатиричний голос, не набу­вали такого звучання іронія та гротеск. Тут і гострий психо­логічний конфлікт «Української балади» на взірець «Віль­шаного короля» Гете, перекладений на політичну ситуацію (син гине від байдужості «батьків» до народного горя), і алегорія («Статуя Венери», «До моїх черевиків», «Жаби»), Та найбільш дошкульна двоплановість ситуації, де позірна урочистість тону приховує нещадний глум, який посилюєть­ся тим, що мова часто ведеться від першої особи:

З жестом гордих батьків під музику пушок Ми вас слали на смерть задля справи,

А самі підняли на валах подушок Гордий стяг Бойової управи...

Тому кождий із нас по-геройськи приніс Важку жертву гіркої розлуки.

А могили борців зросять перлами сліз Як не ми, то, напевно, вже внуки...

(«Героям»)

49