підпорядкування індивідуму, особистості — «волі колекти­ву», яка, в свою чергу, була зведена до волі можновладців). Згодом, аналізуючи еволюцію українських символістів, сам активний символіст, а потім футурист, напише в статті про Д. Загула: «Письменники-символісти, а серед них Дмитро Загул,— всі прийшли в Жовтневу добу, щоб своєю новою, визволеною від символістських форм, творчістю, своєю ку­льтурно-громадською роботою стати щиро на слугування великим соціальним завданням пролетарської епохи, на слугування пожовтневому письменству. І ніхто не сміє за­підозрювати цих письменників в ідеологічно-громадянській нещирості» ’. І все-таки не можна скидати з рахунку того, що світоглядна й естетична еволюція символістів (як і представників ряду інших мистецьких груп) відбувалася не як вільний творчий вибір, а під потужним ідеологічним пресингом та державно організованою дією «об’єктивних обставин», «логіки історії» тощо,— отже, самозахисні за­певнення в щирості не знімають питання про вимушеність.

Поетична спадщина багатьох символістів досі ще не зібрана (В. Ярошенко, Я. Савченко, М. Жук, К- Поліщук, О. Слісаренко) або подана недостатньо (Д. Загул, В. Ко- билянський та ін.). Творчі декларації символістів (як і ін­ших груп), критико-теоретичні виступи, розкидані по мало- приступних або втрачених виданнях, мало вивчені. Харак­терно, що символістська школа дала ряд кваліфікованих критиків — як Ю. Меженко або, почасти, ті ж Я. Савченко та Д. Загул. Цьому сприяла їхня добра літературна осві­ченість, зумовлена властивим символізмові інтересом до європейських літератур. Як поети і Д. Загул, і Я- Савченко зазнавали чималих труднощів в ідеологічній та естетичній «перебудові». Першому доводилося приглушувати певний філософський ірраціоналізм та потяг до «незбагненної кра­си» в ім’я програмового оптимізму, другому нелегко дава­лося пристосування символістської поетики, від якої він так і не зміг визволитися,— до соціально активної, а то й агресивної самонастроєності, в яку він себе заганяв. Мож­ливо, це і стало причиною його цілковитого переходу від поезії до критики. До речі, критики-символісги, зокрема той же Д. Загул, а особливо Я. Савченко, були вельми ор­тодоксальними і досить дивним чином надто заповзятливо нападалися на «неокласиків» та «ваплітян», по суті близь­ких їм у протистоянні провінціалізмові, за освоєння євро­пейської поетичної культури.

Місце символізму в історії української літератури, зо­

1 Савченко я. Дмитро Загул//Життя й революція. 1926. № 11.

158

крема поезії, трансформація його принципів та прийомів і «співучасть» їх у формуванні інших творчих напрямів та естетичних платформ — усе це не можна ще вважати достат­ньо вивченим і об’єктивно оціненим. Те ж саме можна ска­зати і про український футуризм. (Хоча на цю тему вже є грунтовні праці — зокрема, зарубіжних україністів: М. Не- врлі, О. Ільницького.). Цікаво, що найдошкульніших уда­рів символізмові у період його розкладу завдав не хтс> інший, як М. Семенко, який очолив невелику, але дуже ді­яльну групу панфутуристів і перетягнув на свій бік не од­ного з колишніх символістів. Свій кверофутуристичний гур­ток М. Семенко вперше організував у Києві 1913 р. та особливо активізувався він, починаючи з 1918 р., а 1919 р. створює він групу лівого мистецтва «Фламінго», бере участь у виданні пайреспектабельнішого на той час журналу «Ми­стецтво». «Коли в 19 р. був утворений журнал «Мистецтво», перший український радянський мистецький журнал, Се­менко грав ролю командарма поезії...— свідчив згодом В. Коряк.— Наступ Семенка на символістів був побідний, і вони перейшли в стан футуристів» '. Свій панфутуризм М. Семенко проголошував «ленінізмом у мистецтві», за­кликав до «комуністичної деструкції» всіх минулих мисте­цьких форм і запевняв, що комунізм замість «мистецтва як емоціонального культу» поставить «конструктивні і мате­матичні» «методи організації», зрештою просто «наукову організацію праці й побуту», що і є «програмою-максимум мистецтва». У «Аспанфуті» (Асоціації панфутуристів), а потім «Комункульті» (Асоціації комуністичної культури) брали участь поети Я. Савченко, О. Слісаренко, Г. Шку- рупій, В. Ярошенко, М. Терещенко та ін.

Треба зважити на те, що творча практика багатьох пан­футуристів і комункультівців, як і членів інших літератур­них угруповань, особливо «лівих», фактично не завжди уз­годжувалася з їхніми деклараціями. Уже в ті роки уважні критики вказували і на парадоксальність, очевидну супе­речливість навіть програмових положень «Аспанфуту» й «Комункульту», які пропонували подолання або знищення мистецтва... засобами самого мистецтва. Так, Ю. Меженко писав: «Цілком природним і зрозумілим при такому під­ході (відсутності традицій і потреби в них) буде поява Київських ліквідаторів мистецтва (у примітці конкретизо­вано: «Семенко, Мик. Терещенко, Слісаренко, Шкурупій та інші юнаки».— 1. Д), котрі правицею своєю ліквідують,

1 Коряк в. Сьогочасна українська література//Молодняк. 1927. № 3. С. 88.

159