довжує революційну агітацію. Забирають у солдати — а він тікає з війська й емігрує за кордон. Нелегально перехо­дить кілька разів кордон із забороненою революційною лі­тературою, та потрапляє до рук жандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії — та на півтора року ув’яз­нили в камеру-одиночку Київської Лук’янівської в’язниці та в «дисциплінарний батальйон». Знову втеча за кордон, повернення 1905-го в Україну, участь у першій революції, знову арешт — тепер як члена Української соціал-демокра- тичної робітничої партії (УСДРП), що реорганізувалася 1905 року з РУП, вісім місяців ув’язнення, вихід із в’язниці на поруки та втеча за кордон. Проживає в Австрії, Фран­ції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить не­легально з Україну, а в 1914—1917 рр. переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі «Украинская жизнь». Перші його твори — поема «Повія» та оповідання «Народний діяч», написані 1901 р. Першим же твором, що з’явився друком на сторінках «Ки­евской старины» 1902-го, була повість «Сила і краса» (зго­дом прибирає назву «Краса і сила»). Пише багато, друку­ється часто, молодим прозаїком цікавляться відомі літера­тори, популярні журнали й видавництва. Пам’ятався його лист «О морали господствующих и морали угнетенных»

1911. , в якому революціонер і письменник писав: «Я иск­ренне и горячо протестовал против социальных несправед­ливостей, во имя этого протеста шел в тюрьму, готов был идти на смерть за торжество своих политических и социаль­ных убеждений» '.

Критика чутливо зреагувала на щире зізнання, що так емоційно й чесно виливалося з душі на папір, бачила гли­боке співчуття до гноблених і гнаних сільських трударів, безправних, вимуштруваних до механічної покори солдатів, здеморалізованих босяків і спраглих до свободи й правди пролетарів. Усе це В. Винниченко відтворив у повістях «Краса і сила», «Біля машини», «Голота», в оповіданнях «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнімий господін», «Честь», «Студент», «Солдатики!», «Федько-халамидник»...

З’являється друком перша збірка оповідань «Краса і си­ла» і — захоплений, подивований І. Франко запитує: «І від­кіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної гене­рації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось

1 Винниченко в. О морали господствующих и морали угнетенных. Открытое письмо к читателям и критикам. Льв!в, 1911.

16*

183

таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в су­міш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості» ’.

Краще визначити образно-стильову особливість худож­нього мислення В. Винниченка-прозаїка важко. Він бачив життя в усій повноті його суперечностей і неоднозначностей вираження, сам переживав багато драматичних ситуацій і відтворював їх емоційно, гостро, правдиво. В українську літературу, яка пишалася талантами І. Франка і Лесі Ук­раїнки, М. Коцюбинського і В. Стефаника, О. Кобилянсь- кої і М. Черемшини, яскравим метеором ввірвався бунтів­ливий дух революціонера. В. Винниченко пише оповідання й драми, повісті й комедії, публіцистічні статті й романи, які з охотою публікують українські та російські видання, його твори перекладають російською мовою, хоча здебіль­шого він це робить сам, як, наприклад, роман «Чесність з собою», про нього сперечаються критики, його талантом, «як дорогим скарбом нашого народу», захоплений М. Ко­цюбинський.

«Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літерату­рі?— Винниченка. Кого купують? Знов — Винниченка». Ця загальновідома оцінка видатного митця — свідчення не­абиякої слави молодого тоді українського письменника. Слави заслуженої, бо в 1909 р., коли М. Коцюбинський за­хоплено вітав талановитого новеліста, драматургія В. Вин­ниченка активно виставлялась на українській та російській сцені. Від першої п’єси «Дисгармонія» до останньої «Про­рок» талант драматурга «працював» над піднесенням рівня українського театру, над його європеїзацією.

його п’єси й романи інтригували, захоплювали й дра­тували, бо черпав і ситуації, і характери з особисто пере­житого у в’язницях, на засланні, в еміграції, сміливо «освою­ючи» гострі соціально-політичні та морально-психологічні колізії своєї епохи. З’являються різні, найчастіше по­лярного змісту рецензії — від беззастережного прийняття до повного заперечення його творів, як аморальних, без­жально сатиричних щодо свого, рідного. Емоційний і без­компромісний, він бере з життя такі характери й долі, такі колізії та конфлікти, які українська література не освою­вала. Для В. Винниченка не існує заборонених, психологіч-

1 Франко /. Новини нашої літератури: Володимир Винниченко.— Краса і сила (зб. Оповідань) ц лнв. К., 1907, Кн. 4. С. 139.

484

по «непосильних» тем і проблем. Зрада, компроміси, рене­гатство, грубі, неупокорені прагнення, сексуальні проблеми, імпульсивно вибухаючі, темні, приховані в глибинах під­свідомості інстинкти, добро, «чесність з собою» — все це є об’єктом посиленого зацікавлення письменника.

В. Винниченко-художник — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму до модернізму. У своїй творчості йому судилося перекинути своєрідний ідейно-естетичний «місток» до нової, стимульованої європейським мистецтвом україн­ської літератури і створити оригінальний мистецький світ. Цей світ увібрав і соціальний критицизм, аналіз історичних та соціально-політичних обставин, об’єктивне повіствуван- ня, авторську оцінку дійсності, раціональне використання елементів поетики імпресіонізму та символізму тощо. Пись­менник сміливо долав межі психологічного пізнання люди­ни, відкриваючи нові перспективи розвитку реалізму й нео романтизму. Художній досвід, набутий М. Коцюбинським, Лесею Українкою, О. Кобилянською, естетичні пошуки укра­їнських модерністів (що гуртувались навколо журналів «Світ» (1906—1907); «Будучність»— 1909), молодих львів­ських поетів (об’єднаних «Молодою музою»), київських поетів (друкувалися в «Українській хаті»— 1909—1914) настійно осмислювалися молодим В. Винниченком. Він творив на зламі двох культурно-стильових епох і, головне, не прагнув роз’єднати ланку традицій, а утвердити своєю творчістю неминучість і необхідність нових форм, прийомів

і засобів для художнього пізнання людини в нових реаліях її буття. Митець володів даром органічного підпорядкуван­ня художньої структури твору ефективному емоційному «самовираженню» характерів, які в процесі сюжетного дій­ства розкривають глибинні психоемоційні — на рівні інту­їтивного, підсвідомого — імпульси-реакції на свої вчинки й на вчинки інших. Письменник не прийняв народницького етнографізму й побутового реалізму своїх попередників, а набував необмеженої свободи у творенні таких сюжетних колізій, завершення яких майже неможливо передбачити, його герої в переважній більшості «не чекають» на схва­лення чи на осудження своєї поведінки, бо діють в екстре­мальних морально-психологічних ситуаціях, які свідомо ви­творює письменник.

Ці соціально-моральні колізії, які спричиняють складні етичні конфлікти і змушують героїв вступати в боротьбу з фатумом, захищати себе шляхом вибору одного-єдиного рі­шення — основний засіб виявлення його героями своїх сил у боротьбі за право бути собою, бути суверенною особис­

485

тістю, здола-гй «дисгармонію» між реальним і бажаним, бу­ти «чесним з собою».

Вони воліють бути незалежними від натовпу, юрби, су­спільної моралі, різного роду умовностей, приписів і обо­в’язковостей тільки тому, що йдуть за внутрішнім покликом бути вільними, а не рабами.

Майстерність художника виявилася передусім у творен­ні конфліктів, що героїв випробовують на моральну витри­валість, збереження, на відстоювання свого «я». Склада­ється враження, що його героїв провадить в цю круговерть випробувань якась таємнича сила, що причаїлася в глиби­нах підсвідомого і підштовхує людину зсередини на край прірви. Чи вистачить сил у неї зупинитися, зазирнути в тем­ні глибини свого непізнаного «я», своїх інстинктів і жадань? Чи може людина бути «чесною з собою» в таких ситуаціях, коли, здається, від неї вже нічого не залежить? Як розв’я­зати конфлікти між розумом і серцем, між свідомістю та інстинктом, між обов’язком і почуттям?

Уже в п’єсі «Дисгармонія» В. Винниченко порушує про­блему внутрішнього вибору, точніше — внутрішнього роз­двоєння особистості, яка розпинає себе на ідейному хресті суспільного обов’язку. Головний герой драми свідчить: «От у чому дисгармонія? Нам треба оправдання! Нам треба виправдать себе. Я певен, що кожен з нас, заглянувши в се­бе, іноді лякається. Як?

Ми ж передові люди, ми — борці за правду, за добро, ми повинні бути чистими, високими. А ми так само, як і всі, ходимо в публічні доми, сидимо в кабачках, інтригуємо, сплетничаємо, брешемо, завидуємо...»

У цьому розділі між ідеальним та реальним, між люди­ною і її долею — сутність етичного конфлікту в творчості В. Винниченка. Письменник наголошує, що людина повин­на знайти в собі сили для протидії жорстоким обставинам, вона одна відповідає за свої вчинки й тільки вільна внут­рішньо особистість здатна знайти гідний вихід із соціально- морального конфлікту. І ніхто не повинен чинить насильст­во над людиною. Нема такого бога, якому слід віддати на заклання душу, вважає герой п’єси «Великий Молох»: «Ну, це ще побачимо! Я з примусу не признаю обов’язків! Це вже вибачайте. Коли вся моя істота тягтиме мене, коли це буде випливать з моєї сили, коли ця сила буде вимагати прикласти її до цього діла, тоді — це мій обов’язок».

Обов’язок із примусу, із нав’язаної кимось згори волі, навіть із ідейних побудників «вирощеної» необхідності су­перечить морально-етичним засадам В. Винниченка-драма- турга. Він обстоює ідеал соціальної рівності й справедли-

486

пості, бунтує супроти фальші буржуазного суспільства, за­кликає звільнити людину від насильства над особистістю, під жорстоких форм приниження людської гідності, честі и свободи. Тому головною рисою його творчості є соціально гостре бачення проблем життя, виражене в майстерній ін­дивідуалізації характерів героїв. Жоден із українських письменників не зумів так яскраво і об’єктивно відтворити соціальні та моральні конфлікти складної епохи періоду трьох російських революцій і виступити своєрідним ідейно- естетичним «містком» між періодом української літератури

19. століття і літературою століття двадцятого, як це здій­снив Винниченко. І тут визначальним є не лише проблема­тика, скільки сфера художніх форм, сфера поетики, прози

іі драматургії. В. Винниченко відкрив нові естетичні «вимі­ри» конфліктного — передусім через індивідуальне сприй­няття— переживання соціальних і духовних проблем пере­хідної доби. Його драматичні твори засвідчують специфіку винниченківського художнього мислення на межі двох епох, в драматичних умовах осмислення багатьох «клятих пи­тань».

В. Винниченко усвідомлював, що український театр тре­ба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гост­роти морально-етичних колізій, динамізувати дію... Розумів це й М. Садовський, який взяв у роботу п’єсу драматурга «Брехня» (1910). Проблема інтелігенції, яку порушив ав­тор, цікавила тогочасну публіку. Та перші постановки успі­ху не принесли. Надто традиційною була режисура, та й актори, навіть такі славнозвісні, як Мар’яненко, Ковалев- ський, Корольчук, не були спочатку готові до психологічно ускладненого сценічного вираження характерів п’єси. Але це лише спочатку. Але вже після третьої-четвертої вистави публіка відчула, що народжується новий театр, нова сце­нічна естетика, яка сміливо забирає в орбіту сценічних колізій те, що хвилює суспільство, що донедавна було прихо­ваним, прикритим декларованими моральними пересторога­ми. Конфлікти в п’єсах В. Винниченка нагадували хірургіч­ну операцію, яку драматург і режисер творили на сцені перед здивованою й зацікавленою публікою з допомогою асистентів-акторів. На сторінках «Української хати» з’яв­ляється такий відгук на постановку п’єси: «Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інте­лігенції, й вона обізвалася й почала ходити в «Українсь­кий театр». Цього раніше не бувало. З часу постави «Брех­ні» ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру. «Брехню» вважаємо тараном, яким пробито дорогу для лі­тературних драм, для серйозного репертуару і разом з

487