«шкіл» і доводило, що все тут треба починати спочатку, відкинувши будь-які старі традиції й створивши таку іс­торію літератури, яка мала б і нову періодизацію (за ета­пами розвитку суспільно-економічних відносин), і нове трактування змісту літературної творчості (відображення в ній динаміки тих відносин). Йшлося, отже, про ілюстра- торську методологію осмислення літератури, про цілкови­те ігнорування іманентної її специфіки.

Відбилося це значною мірою у згадуваних підручниках та хрестоматіях, які укладались О. Дорошкевичем та М. Плевако, але в найбільш вульгарних формах виявилось у «Нарисі історії української літератури» В. Коряка. Ав­тор не приховував (у передмові), що це «перша спроба марксівського нарису історії українського художнього сло­ва» і навіть іронізував, що «отакі «перші спроби» бувають фатальними зразками того, «як не треба починати» *. Але з усією серйозністю далі доводив, що тільки пропонований ним спосіб розгляду літератури доцільний і вкрай потріб­ний для будівників нового суспільства. Історія літератури, на думку автора, «має поділятися не на періоди зміни формальних літературних течій, але відповідно змінам ма­теріальної бази кожної ідеології, в залежності від паную­чої форми господарської діяльності, яка, в решті-решт, обумовлює певні ідеологічні надбудови і, зокрема, певний стиль мистецтва». Щодо української літератури, то її іс­торія («виложена систематично») «повторює етапи істо­ричного процесу з деякими незначними змінами заради «доцільності систематизації життя» і вкладається в таку періодизаційну схему: «1. Доба родового побуту. 2. Доба раннього феодалізму. 3. Середньовіччя. 4. Торговий капі­талізм. 5. Доба промислового капіталізму. 6. Доба фінан­сового капіталізму. 7. Доба пролетарської диктатури» (12—13). Як щодо цих епох сприймалися теоретичні мір­кування автора про зв’язок з ними літературних ситуацій, помітно, наприклад, із міркувань про ренесансні віяння в «добу торговельного капіталізму»: «Доба Ренесансу — до­ба розвитку міського крайового господарства, яка дає но­ві сюжети — краєвид (ландшафт) і побутове малярство... У поезії, в мистецтві слова відбувається процес виділення з ліро-епічних пісень, з загибелі цієї форми, нової фор­ми — лірики — поезії сепарованої людської одиниці, її почувань, що випинаються в її свідомості — наслідок роз­кладу первісно колективних суспільних форм. Процес інди­

1 Коряк в. Нарис історії української літератури. X., 1925. С. З, (Далі сторінки вказуються в тексті).

752

відуалізації відбувається в формах розверствувапия су­спільства. Кожна суспільна верства пануюча плекає свою відрубність. В цю добу зароджується драма. Вихід з куль­ту, цілковите розірвання зв’язків з церквою є початком драми міщанської. На початку драма схоронила весь синкретизм старовинного обрядового хору, моменти дії, казання, діалога» (149—151). Практичний аналіз творів чи характеристика постаті письменника подається після такої «теорії» не менш вульгарними означеннями: «...Еней зображений кріпосником» (207). Шевченко «не мав т. зв. національної свідомості... З його був ворог Росії — імперії; ...культурно він був тим, що потім почало зватися «обще- росом» (302). Коли виникала потреба означити в тому чи іншому творі своєрідність образної мови, різновид симво­лу чи метафори, то В. Коряк користувався виробленим кліше: образність може бути селянська, дворянська, бур­жуазна і пролетарська... Навряд чи хтось колись візьметь­ся «с ученым видом знатока» розмежовувати, де тут «со­ціологізм», котрий є все-таки науковим означенням явища, а де розходження із здоровим глуздом. Тимчасом «На­рис» В. Коряка рекомендувався Наркомосом УРСР як підручник для інститутів народної освіти та педагогічних курсів.

Таке «літературознавство» склалося, звичайно, не од­разу. Живильним грунтом для нього був основоположний постулат марксизму, що вся діяльність людська зумовлю­ється типом суспільно-економічних відносин, які формува­лися в умовах певного державного ладу. Культуру, худож­ню творчість «підганяли» під цей постулат у своїх драцях теоретики марксизму В. Ленін, Г. Плеханов, А. Луначар- ський, М. Бухарін, літературознавець Фріче та ін. Напе­редодні жовтневого перевороту 1917 р. та одразу після нього кайлівіші позиції в цьому «підгоні» почали займати діячі Пролеткульту; коли ж їхня «лівизна» була піддана кри­тиці в виступах В. Леніна та інших авторитетів порево- люційної пори, а сам Пролеткульт у першій половині 20-х формально перестав існувати, його рудименти в не менш вульгарній формі знайшли прихисток у критичних роботах «гартованців» і «плужан»; у другій половині 20-х рр. голов­ним цехом по «виготовленню» такої критики стали літе­ратурні організації «Молодняк» і ВУСПП. Інші тогочасні об’єднання письменницьких сил у своїх статутах і декла­раціях також запевняли, що в основі їх діяльності — марк­систська ідеологія (за винятком неокласиків), але до таких вульгаризацій, як у «Молодняку» чи ВУСППі, там не до­ходило. Змагатися з ними могли хіба що футуристи на чолі

25 101

753