ті — «Руді Вовки» (1936)—І. Сенченко заглиблюється у; далеке від нас життя первісного суспільства, і його фанта­зія малює пригоди, спричинені «примітивним» буттям, бо­ротьбою за існування, складними стосунками людини з природою.

По-іншому розвивалася історична проза в Західній Ук­раїні. Тут на вибір тем і мотивів впливав не політичний диктат і не «соціальне замовлення», а особисті міркування та зацікавлення авторів, звичайно ж, зумовлені — більшою або меншою мірою — настроями та ідеологічними уподо­баннями певних кіл суспільства, почасти й читацькою «мо­дою». Переважала, сказати б, патріотична, національно- героїчна тематика з княжої та козацько-гетьманської доби, її можна порівняти з відповідними мотивами в поезії «празької» та «варшавської» груп, з тією лише різницею, що проза не сягала такого рівня сугестивності й мистецької досконалості, за винятком хіба повістей К- Гриневичевої «Шестикрилець» (1929) та «Шоломи в сонці» (1935), яка поєднала експресію мови, близьку до поетики В. Стефани- ка, з історичною стилізацією. Серед найпомітніших творів про княжу добу — історична повість (у двох томах) з XI ст.

В. Бірчака «Василько Ростиславович» (Берлін, 1923); сво­го часу вона дістала прихильну оцінку в критиці, зокрема, в рецензії Б. Лепкого: «...Бірчак... не задовольняється са­мим епічним оповіданням, лиш залюбки переплітає його психологічною аналізою та поетичними інтермеццами»¹. Чимало було в історичній прозі і маловартісних творів, автори яких недостатнє знання історичних обставин та брак глибокого проникнення в дух доби надолужували патріо­тичним або релігійним пропагандизмом (як-от «історична повість з XIII віку» І. Филипчака та І. Зубенка «Княгиня Романова», видана в Коломиї 1927 р.).

Набула популярності й історична повість О. Назарука «Роксоляна, жінка Халіфа й падишаха, Сулеймана Вели­кого Завойовника» (Львів, 1930), хоча й вона не відзнача­лася належним художнім рівнем. Це хроніка із статичними описами, ніж структурована мистецька річ.

Найвідомішим твором історичної прози в Західній Ук­раїні стала багатотомова повість Б. Лепкого «Мазепа» («Мотря», 1926; «Не вбивай», 1926; «Батурин», 1927; «Пол­тава», 1923—1929; «Мазепа», 1955). Це монументальна річ, у якій охоплено великий відрізок української історії, вико­ристано багатющий фактичний матеріал, поетично інтер-

1 Літопис політики, письменства і мистецтва. Берлін, 1923. Кн. І. Ч. 1. С. 10.

479

претований; однак ліричне й романтичне начало переважа­ють аналітичне; негативно вплинули на естетичний рівень твору недостатність пластичності й психологічності, описо­ва екстенсивність.

Аналітичнішим і критичнішим до національної історії був Ю. Опільський, автор повістей «Іду на вас» (1918), «Сумерк» (1929), «Ідоли падуть» (1928), «Золотий лев» (1926), «В царстві золотої свободи» (1920), «Вовкулака» та ін. Антиклерикальні мотиви в нього часом межували з фривольністю, що дало привід для звинувачень у «грубо­му сексуалізмі», «опоганенні священничого стану» тощо '. Новим словом в українській літературі були твори Ю. Опільського на теми світової історії: повісті «Танечни- ця з Пібасту» (1921), «Поцілунок Іштари» (1923), «Шко­ляр з Мемфісу» (1927) та ін. Ці останні, як і «екзотичні» та «євангельські» твори Наталени Королевої, виводили істо­ричну прозу за межі національного матеріалу, у світову те­матику. (Докладно розглядаємо ці імена у II кн., ч. 1).

До історично-пригодницького жанру тяжіли оповідання й повісті В. Будзиновського («Пригоди запорізьких ски- тальців», «Осаул Підкова», «Під одну булаву», «Міщанка» та ін.). Але вони не мали глибини осмислення історичних фактів, виявляють суб’єктивістсько-волюнтаристське розу­міння історії, в них прохоплюється зневага до «плебейства» як сили, мовляв, антипатріотичної.

Пожвавлення історичного жанру та його зростаюча про­дуктивність у літературі і Галичини, і України не були ви­падковими. Вона відповідала зростаючій потребі націо­нального самопізнання, хоча і по-різному виявленій в обох суспільствах. У літературі Західної України переважали пошуки опертя на державницькі традиції та на вольову патріотичну особистість. У літературі великої України — апеляція до «об’єктивних законів історії» та зусилля зма­лювати трудову масу, суспільний побут, життя народу (що загалом було неабияким здобутком літератури й набувало ваги ідейно-художнього новаторства — якщо було підкріп­лене талантом,звичайно).

Широкий перегляд нашої історії, який відбувається ни­ні, заперечення політичних та ідеологічних стереотипів, ви­вільнення від тягара фальшивих догматів, глибоке духовне оновлення всього нашого суспільства — владно диктують і необхідність нового прочитання художньої літератури 20-х та особливо 30-х років, оскільки остання була фактично лі-

1 Поступ. 1928. Ч. 9—10. С. 314—315.

480