10 років революції» П. Филипович дав належну оцінку не лише літературознавчим дослідженням, що виходили в Східній Україні, а й тим, що друкувалися за кордоном. Проте «...за кордоном — у Галичині (Львів) та у Празі,— зазначав учений,— історико-літературних праць з’явилося дуже мало і за небагатьма винятками (роботи М. Возня- ка, Л. Білецького, В. Шурата) вони мають незначну цін­ність» *. Серед винятків, отже, П. Филипович на першому місці поставив книжку М. Возняка, маючи на увазі його найгрунтовнішу тритомну «Історію української літерату­ри», що друкувалася у Львові протягом 1920—1924 рр. Своє дослідження М. Возняк вважав не лише науковою працею, а й такою, що має на меті певні навчально-освітні завдання. Тому-то перед науковим викладом літературної історії Укра­їни вчений намагається з’ясувати проблему України як дер­жави, де формувалися її мова та література тощо. Вчений відстоює думку, що українська мова в її усному варіанті по­чала відокремлюватися од «спільної руської» вже на ру­бежі VIII—IX ст., але писемно-літературною вона стала тільки через десять століть, на межі XVIII—XIX ст., коли остаточно витіснила з вітчизняної писемної культури книж­ну мову. Літературу М. Возняк пропонував розуміти як «цілість творів людського слова», а історію літератури — як науку, що розглядає «ці твори» в їх генетичній послідов­ності, що є частиною «великої історії духу, котру можна назвати філософією» ². В означенні літературних періодів української історії М. Возняк був солідарний з С. Єфре- мовим, але для назв тих періодів скористався «нейтраль­ною», просторово-часовою термінологією: давня (з візан­тійськими впливами і з мовою переважно староболгарсь­кою— X—XV ст.); середня (з західноєвропейськими впливами й активнішим проникненням у староболгарську мову власне української мовної стихії —XVI—XVIII ст.); нова (з утвердженням національних рис як у змісті, так і в формі — від кінця XVIII ст.).

Науково осмислено в праці М. Возняка лише літерату­ру перших двох періодів, він багато зробив для опрацюван­ня їх ще до написання своєї «Історії...», опублікувавши чи­мало розвідок, статей і монографій про «давнє» й особливо «середнє» за часом літературне життя в Україні. У дослі­дженні все постало у синтетичному викладі. «Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, ря­

1 Филипович п. Українське літературознавство за 10 років рево­люції. Література. К., 1928.

2 Возняк м. Історія української літератури. Львів, 1920. Т. 1. С. 29.

739

сні — може, навіть занадто рясні... цитати, фактична пов­нота, нарешті, синхроністичні таблиці й надто багата біб­ліографія та добрані систематично ілюстрації — такі пози­тивні риси Вознякової праці»,— писав С. Єфремов (І, 48), але він звертав увагу і на кілька вад автора «Історії...». Йо­му впали в око «певна диспропорція частин», довільний «розклад письменників — і не хронологічний і не система­тичний», схильність ученого до «рисковитих тез» (напри­клад, про «технологію» ворогувань українців і великоро­сів уже в XI ст.), оперування думками, які нема чим до­вести (погляд на билини як «творчість кляси дружинників», трактування мистецької постаті Бояна з позицій... гіпер- трофованої гіпотетичності) тощо. «Ці і такі ж хиби в «Іс­торії» д. Возняка дещо обнижують вартість цієї солідної й корисної взагалі праці, якої закінчення дожидатимемо нетерпляче»,— зазначав С. Єфремов (І, 50). Але М. Воз- няк свою «Історію...» так і не завершив, довівши її хроно­логічно лише до кінця XVIII ст. Є в ній, крім зазначених С. Єфремовим, і ряд інших, суто фахових недоглядів, які зумовлені рівнем розвитку сучасного авторові літературо­знавства. Але ця праця М. Возняка ще довго сприймати­меться як одна з найпомітніших літературознавчих дослі­джень 20-х років. Після її видання, як і після праць С. Єф- ремова та М. Грушевського, вже не з’явилося жодної авторської «Історії української літератури», яка б створю­валася на наукових, а не кон’юнктурних засадах, яка б да­вала цілісне, засноване на єдиній концепції, єдиному розу­мінні літератури як художнього і суспільного явища. Авторські «Історії...» з об’єктивних причин позначені суб’єк­тивністю в трактуванні процесу в цілому чи окремих його складових. Є вона і в «Історіях...» М. Грушевського, С. Єф- ремова та М. Возняка. Кожен із названих учених був на­самперед визначною особистістю в науковій галузі — й ця обставина не могла не відбитися в їхніх історико-літера- турних студіях. Внаслідку наука має кілька індивідуальних точок зору на зародження української літератури та основ­ні етапи її розвитку, кілька способів прочитання художніх текстів і критеріїв оцінки їхньої естетичної вартості в скарбниці національної духовності. Отже, маємо справу з існуванням плюралістичної картини художнього процесу, за наявності якої тільки й можливе поступовання до об’єк­тивно існуючої, але в такій справі, як художня творчість, практично недосяжної істини.

Плюралістичний спосіб формування індивідуальних, але підкріплених достатньо вагомими аргументами, підходів до явищ історії літератури якийсь час був панівним у се­

740