кати в подібного роду інсинуаціях та в неможливості їх відмести й спростувати. Все де для поета ставало мало­цікавим. Починаючи з 1926 р. він лише принагідно висту­пає як літературний критик, основні зусилля зосередивши на перекладах та історико-літературних студіях. Він ста­ранно відшліфовує курс лекцій з історії українського письменства — до часів «Основи». (Курс, до речі, студенти законспектують і згодом розмножать авторизований текст на гектографі; таким чином буде збережено цю працю.)

Проте події нагніталися. Офіційна влада звинувачу­вала «неокласиків» в антипролетарських настроях. М. Зе- ров саме тепер практично повністю відходить од літера­турно-критичної практики, припиняє публікувати свої вір­ші (хоча продовжує їх писати й леліє задум нової книжки). У листах цього періоду він із друзями ділиться планами негайного завершення другого випуску «Нового україн­ського письменства». Він багато працює як упорядник (разом з С. Єфремовим та ГІ. Филиповичем) «Збірника з теорії та історії письменства», перший випуск якого поба­чив світ 1928 р. під назвою «Література». Мабуть, ця пра­ця тримала не тільки розум в напруженні, а й дух у го­товності до тяжких випробувань. Вони ж насувалися як фатум. Г. Майфет 3 липня 1927 р. так писав М. Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жах­лива. Тичина каже: «Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе»... Або Ваші слова — про необхідність зосередження в історико-літера- турній діяльності? Знову ж трагедія критика. Не бережуть людей: сварка, ворожнеча, лайка — не література, а саж...»¹

У сажу товктись не хотілося... М. Зеров береться за се­рію передмов до видань української класики в «Дешевій бібліотеці 'красного письменства», пише тексти до альбо­му портретів «Письменники Радянської України» (1928), спільно з іншими готує антологію французької поезії, по­деколи друкується в журналах. У 1929 р. встигає вийти його книжка «Від Куліша до Винниченка», яка не була оцінена критикою...

З 1 вересня 1934 р. М. Зерова усунено од викладання в Київському університеті, але залишено на кафедральній науковій роботі (тоді така була), яка «протривала» рівно два місяці. А 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професора М. Зерова увільнено з університету.

Біда, як кажуть, сама не ходить. На початку того ж

1 Рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вер- надського ан України. Ф. XXXV, ч. 514.

317

фатального листопада ще один тяжкий удар випав на до­лю цієї людини — після ускладнення від скарлатини помер син. Відторгнутий владою, покинутий більшістю київських друзів, він на початку 1935 р. виїздить до Москви, споді­ваючись там знайти бодай тимчасову роботу.

Але «всевидяще око» пильно наглядало за опальним поетом, який притулився під Москвою на станції Пушкіно. 28 квітня 1935 р. його заарештовують. В архівах НКВД зберігається судова справа М. Зерова і його «банди», озна­йомлення з якою розкриває багато «таємниць» останніх років життя поета.

У середині грудня 1934 р. серне кожного чесного укра­їнського інтелігента здригнулося, коли було опубліковано вирок двадцяти восьми діячам культури, звинуваченим у тероризмі. Всі знали, що це неправда. М. Зеров зайшов до М. Рильського 26 грудня переговорити у справі пере­кладів із Брюсова, над яким вони тоді працювали. При розмові був також молодий письменник С. Жигалко. Зга­дали про Г. Косинку, О. Близька, О. Фальківського... По­м’янули невинні душі. Потім М. Зеров прочитав кілька поезій — «Учись у них» О. Фета, «Минуло літо» Я. Щого- ліва та «До кобзи» П. Куліша. Пригнічений пішов додому.

8 січня заарештували С. Жигалка. Допитували мало не щодня. І от 25 квітня він «показав» про поминальне читання у помешканні М. Рильського і додав, що, мабуть, М. Зеров якийсь особливий зміст вкладав у такі слова П. Куліша:

Гей, хто на сум благородний багатий,

Сходьтеся мовчки до рідної хати,

Та посідаймо на голих лавках,

Та посумуймо по мертвих братах.

Темно надворі, зоря не зоріє,

Вітер холодний од Півночі віє,

Квилять вовки по степах-облогах.

Цього було досить. Уже 27 квітня в Москві був випи­саний ордер на арешт М. Зерова, якого звинувачували в терористичній діяльності. На першому допиті на це він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльно­сті я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше змушений буде відповідати інакше... Під час об­шуку вилучено дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Г. Косинки та роман П. Куліша «Чорна Рада». Оце й усі докази. І особливі прикмети: «волосся руде, очі карі, ніс звичайний». 20 травня його відправили до Києва. От тут почалася справжня «робота». Допити слідчого Ліх- мана ледь не через день. Протоколи відбивають лише

318

слова, зафіксовані працівником НКВД й підтверджені під­писом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націона­лістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».

На суді, який відбувся 1—4 лютого 1936 р., М. Зеров, погоджуючись із звинуваченням, ніби він «входив до складу керівництва контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Ук­раїні і створення буржуазної незалежної української рес­публіки», погоджуючись і з тим, що мовби-то готував за­мах на Косіора й Постишева водночас і насміхався над долею, над собою, над усім фарсом. «З мого боку,— заявив він,— був лише один раз зроблений заклик до терору — у формі прочитання вірша Куліша на зборах у Рильсько­го». За це він дістав десять років, так само як П. Филипо- вич та А. Лебідь. Інші учасники «групи», котрі всі разом познайомилися тільки під час очних ставок, були засуд­жені на трохи менші строки: поет М. Вороний — вісім ро­ків, працівник українського історичного музею Б. Пили- пенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Під час реабілітації він розповів, що «зізнання» Ліхман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, пам’ятаю,— згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року,— Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють».

Отож, наприкінці зими «банда» вирушила на Північ, і через Ленінградський пересильний пункт звичним етап­ним маршрутом «Ведмежа Гора — Кем — Соловки» всі прибули на острів у перших числах червня 1936 р.

Режим у таборі напочатку був більш-менш терпимим. За станом здоров’я М. Зеров не міг працювати лісорубом (правда, аж до Колими котитимуться чутки, ніби він пе тільки сам виконував норми, а й іншим допомагав), йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленим заняттям — перекладам, історико-літературним студіям. Про це він докладно повідомляє дружину в лис­тах, які нині вже надруковані (Рад. літературознавство. 1988. №1). Останній з них датований 19 вересня 1937 р. Зеров готувався до своєї другої соловецької зими, просив надіслати калоші...

319