шин академізму та класицизму, пішло деструктивним шля­хом. Отже, міркував теоретик, потрібно не чекати, поки воно само по собі відімре (ідеї смерті мистецтва були тоді популярними), а «добивати» його, деструктувати, аби «з уламків старого мистецтва зводити, конструювати нове». Панфутуризм, таким чином, ставив двоєдине завдання — деструкцію та конструкцію — мислився як мистецтво пе­редової доби від однієї вершини, якою виступає академіч- не(!) мистецтво, до іншої, де буде «метамистецтво» (після- мистецтво).

Неабиякий хист оратора й затятого полеміста допомог­ли йому завоювати репутацію «літературного страховись­ка», як то часто бувало в футуристів. Його виступам нерід­ко бракувало виваженості, емоції брали верх, мали місце некоректні випадки проти опонентів, але був М. Семенко «фігурою доби». Він одним із перших почав згуртовувати літературні сили; саме завдяки його підтримці в літера­турно-мистецьке життя влились М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський, А. Чужий та інші: багатьом він допоміг у скрутну хвилину і морально, і матеріально. Тільки один промовистий факт: коли в Росії не наважувались друкувати статті К. Малевича, їм знаходилось місце на сторінках «Но­вої генерації», редагованої М. Семенком.

Але соціальна тематика безжально наступала, і якщо ревфутпоеми М. Семенка — ліричні, барокові, то зовсім ін­ше слід сказати про його аскетичні функціональні вірші. Ця гостроагітаційна, наступальна, але майже лозунгова поезія (а якщо справедливіше — квазі-поезія), що реалізу­вала теорію «соцзамовлення», побудована за згубним для поетів-ліриків принципом раціоналізму. Як і ком-футурисг В. Маяковський, М. Семенко «наступав на горло власній пісні». Його збірник «З радянського щоденника» (цикли: «Труднощі перемоги», «На штурм ударного кварталу») — це схематичне переказування газетної інформації, віршу­вання гасел дня, закликів партії, що на ділі означало від­мову од розмаїтої експериментальної поетики, виробленої роками. Доводилося втискувати себе в рамки агітки, що сковувало творчі потужності поета. М. Семенко не раз «про­говорювався», висловлюючи невимовний сум і затаєний біль від того, що «творчість сковано рукою жорстокою і жорсткою»:

Писать про активність я мушу, забувши

про людську душу *.

1 Семенко м. З радянського щоденника. К-, 1932. С. 86.

294

( 'хематизм цієї ліфівської теорії Семенко намагався по­долати.

У 1924 р. вийшов, а в наступному році витримав пере иидання Семенків «Кобзар» — повний збірник творів в од­ному томі, який охопив вірші 1910—1922 рр. Епатажну на­шу своєї книги автор прокоментував так: «То був «Кобзар» однієї епохи: а це — іншої»; себто українська кобза почат­ку XX ст. посутньо інша, аніж середини XIX.

Одна за одною виходять книги «Степ» (1927), «Маруся І.огуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші» (1928). І’»перто дратуючи критику і читача, які не зрозуміли поета, по бажаючи дійти з ними згоди, він повторив у новій ін­терпретації назву попереднього збірника. Власне, «Малий Кобзар і нові вірші» — остання напівмодерна книжка М. Семенка. Із супре-, футуро-, кубо-поезією тут сусідять традиційні ліричні вірші («Океанія», «Туга», «Було біля моря весело» та інші, поетичною сублімацією яких стала чарівна «Атлантида»).

Наприкінці 20-х рр. розпочинається третій період твор­чості поета. Стильові метаморфози були спричинені при­наймні кількома факторами. Футуризм умер. Його реані­мація сприймалася як назадництво, бо напрям ізжив себе як певна система ідейно-естетичних настанов. Але в його поетиці були корисні, життєспроможні моменти, які варто було б творчо засвоїти й розвивати. Втім, склалось так, що й вони були відкинуті нормативною естетикою. На тлі згор­тання стильового полілогу, внаслідок уніфікації радянської літератури під дахом єдиного методу, відхід М. Семенка од власної поетичної системи був вимушеним: йому, футу­ристові, важко було підкорятись не внутрішній, а продик­тованій потребі писати, як усі. Упосліджуваний як попут­ник, він, однак, не складав пісень про «вождів всіх народів», а з «Михайля балакучого зробивсь Михайлом мов­чазним». В ньому мало залишилось від того ділового, спов­неного задумів і енергії М. Семенка початку 20-х років. Займався випадковою роботою, здебільшого редакційною та перекладацькою, писав віршовані лібрето до опер. На­магаючись довести і своє право називатись «пролетарсь­ким», написав сповнений мотивів самоприниження вірш «Починаю рядовим», що було сприйнято як щира програм­на заява, як відмова лідера від сповідуваних постулатів та банкрутство футуризму. Нелегко шукав поет виходу, на­магаючись «здолати» свій футуризм найбезболіснішим шля­хом. В цьому плані стає зрозумілим звернення М. Семенка до сатири, де він, зберігай своє гострослів’я та дотепність, міг хоч до певної міри залишатись собою.

295