Є в його доробку і спроби оновлення бурлескно-траве­стійної традиції української літератури, заземлення цінно­стей, «перевдягання» персонажів (ліричного героя) у най­буденніші строї. Вдавався поет і до пародіювання лірики попередників та сучасників — М. Лєрмонтова («Тамара в агонії»), М. Асеєва («Інвектива»), В. Маяковського («Тет-а-тет з Венерою Мілоською»), Б. Пастернака («Ма­теріали до епопеї»). Такі спостереження дали підставу М. Доленго зробити висновок: у своєму «геть-ізмі» О. Бли­зько глузує з того, чим насправді послуговується. Така думка потверджується деякими віршами поета (напр., «Мораль така потрібна мені — Кинь Рафаеля! — Даєш Дені!»). Однак у «Саркастичному романцеро» знаходимо протилежні зізнання: «Я недалекий од рафаелізму». Отже, йдеться про суперечності творчої свідомості митця, поле­мічні перевитрати — а можливо, і своєрідну неоднознач­ність позиції поета. Дотримуючись вимог футуристичного етикету, О. Близько водночас пристрасно виступав і проти вульгаризації класики, і проти її культу та епігонства. Очевидно, він прагнув поєднати авангардизм і національ­ну класику, але, за загальним визнанням, перебування його в оточенні «укрліфу» видається більше грою в авангарди­ста, хоча насправді між цією роллю і справжнім О. Влизь- ком завжди зберігалася певна дистанція. Відтак, стильове ядро його лірики, обростаючи різноманітними, почасти чужорідними, елементами, залишалося, по суті, недотор­каним. Поет не міг відмовитися од традиційних форм — вони живили його імпульсивну музу, дисциплінували її. Про це свідчать, зокрема, «Кострубаті сонети», сповнені спра­гою морської романтики, а також більшість віршів із збір­ки «Живу, працюю» (1930).

Помітним художнім досягненням О. Близька стала книжка «Книга балад» (1930), яка вражала новизною, версифікаційною майстерністю її автора. М. Слабошпиць- кий, аналізуючи Влизькові метаморфози «романтики й ан- тиромантики», слушно зауважив: «Кожна нова книжка... гак разюче відрізняється від попередньої, наче б її писав зовсім інший поет»¹. Романтична балада — не випадкова у творчості О. Близька. На цьому терені він знайшов собі опонента — Р. Кіплінга, котрий в деяких своїх творах ро­мантизував британську експансію. Український поет твор­чо засвоював баладну техніку англійського письменника, зокрема «драматичний монолог»; цей прийом відчутний у

1 Слабошпицький м. «в країні й годині своїй...» // Вітчизна. 1987. № 2. С. 161.

411

«Баладі з одрубаним хвостом», полемічно спрямованій проти «Мері Глостер» Р. Кіплінга.

У ліриці О. Близька 30-х років зникає псевдомажор, «експериментальне» зухвальство, натомість з’являються риси аналітичного мислення, особливо помітні в невеликій за обсягом ліро-епічній поемі «Мій друг Дон-Жуан» (1934). Автор порушує традиційну для романтизму тему роздвоєн­ня свідомості (Е. Т.-А. Гофман, М. Гоголь, Е. По, О. Уайльд, М. Бажай та ін.). Зміни в поетичному мисленні, художній свідомості О. Близька зумовлювалися суперечливою дій­сністю, охопленою лихоманкою «риштувань, будівництв,, ремонтів, надбудов, відбудов, проектів, забудов і перебу­дов», над якою він іронізував. Поет не міг не помічати тривожних суспільних процесів (як свідчить створений ним образ ілюзорного Ельдорадо), вони спричинили його роз­пач («...тільки не треба віршів. Не треба рим! Кінчай!»). Кругова облога тоталітарної пропаганди породжувала не лише душевне сум’яття, а й, на жаль, ряд заримованих «од» на честь великого вождя: «найміцніший боєць», «в щоденній м’язистій грозі (Велика і скромна людина) В шинелі в простім картузі». Інтуїтивно відчуваючи фа­тальну неминучість розправи, яка нависла над його та життям його ровесників, О. Близько пише 5 березня 1934 р. вірш «Ніч»:

Входь! Проте, як тільки звідси рушиш,

Вчувши гомін сонячних погонь, —

Згинь без спроб в мою сховатись душу,

Бо зустрінеш у мені вогонь.

У листопаді того ж року поета було заарештовано. Зго­дом, після вбивства С. Кірова, долю О. Близька, як і Д. Фальківського, К. Буревія та інших, 13—15 грудня ви­рішила виїзна сесія Військової колегії під головуванням

В. Ульріха, звинувативши їх «в організації підготовки те­рористичних акцій проти працівників радянської влади» і засудивши до розстрілу.

Богдан-Ігор Антонич (1909—1937)

Творчість талановитого українського поета Богдана- Ігоря Антонича досить пізно стала об’єктом дослідження в українському літературознавстві, бо ніяк не вкладалася у рамки нормативної (радянської) системи поглядів, згід­но з якими мистецтво відтворює дійсність у художніх об­

412

разах, його творчість суперечила їм^ «Треба сказати різко: отже, ні! — писав Б.-І. Антонич у статті «Національне мис­тецтво».— Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не пе­ретворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійс­ність».

У чому ж таємниця і сила притягання поетового слова, що знайшло вже такий широкий відгомін у світі, зокрема в слов’янстві? Подамося—уявно — на батьківщину Б.-І.Ан- тонича — в Лемківщину. «Проти розуму вірю,— писав поет,— що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви... Вірю в землю батьківську і в її поезію».

Народився Б.-І. Антонич 5 жовтня 1909 р., у с. Новиця, Горлицького повіту; тоді Лемківщина була ще конкретною реальністю — історичною, етнічною, культурною. Його батько — сільський священик Василь Кіт, змінив прізви­ще незадовго перед народженням єдиного сина.

Любов до віршів прищепила хлопчикові вихователька, яка знала безліч пісень, казок, віршів. Гірська природа, звичаї селян, все те, що оточувало Богдана з дитинства, сприяло розвитку його чутливої художньої натури. Далі була гімназія — польська — в містечку Сяноку, де дві го­дини на тиждень відводилося українській мові (для укра­їнців, певна річ), яку викладали В. Чайківський, а згодом Л. Гец. Ще в гімназії він перечитав усіх лауреатів Нобе­лівської премії у польському перекладі, багато творів ук­раїнської та польської класики, зібрав власну бібліотеку. Чи не найточніший і найдостовірніший портрет Б.-І. Ан- тонича-гімназиста знаходимо в одному з його віршів:

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо нам книжкою Мая мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

(*Зелена елегія»)

Саме до цього часу належать і перший вірш, і «дівчина перша» — теж, мабуть, із мрії...

У 1928 р. Б.-І. Антонич стає студентом Львівського уні­верситету, він вивчає славістику під опікою професора Г. Гертнера, стає улюбленим його учнем. Поета мали по­слати на державний кошт у Болгарію для поглибленого вивчення слов’янських мов, але, як то часто буває у подіб­них випадках, поїхав хтось інший.

До того ж треба сказати, що Львівський університет у той час був польським навчальним закладом. Боротьба за український вищий навчальний заклад на початку сто­

413

ліття захлинулася у крові. Польська окупаційна влада, анексувавши Галичину після гіркої поразки ЗУНР, роз­громила український підпільний університет, який діяв кілька років на початку 20-х років. Отже, не дивно, що в час навчання Антонича в університеті не було відділу ук­раїністики, і все ж студенти слов’янської філології ство­рили поза університетом гурток україністів, де читалися реферати, обговорювалися новинки художньої літератури, виносилися на обговорення власні проби пера.

За спогадами університетських друзів, Б.-І. Антонич — скромний, задуманий, малоговіркий, радше тип ученого, аніж поета. Всі, хто писав про нього, неодмінно згадували лемківську вимову Антонича. Треба сказати й про те, що він так опанував українську літературну мову, що пере­вершив багатьох і за віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, а потім зі здивуванням питав: «Як, ви — лемко?!» Таку вправність принесла, звісно, наполеглива праця.

Диплом магістра філософії, який поет одержав у трав­ні 1934 р., не відчинив перед ним двері для подальших наукових студій, та й державної посади він не посів. Для нього почалася важка доля літератора й журналіста, що мусить заробляти на хліб пером. Він друкує в газетах і журналах вірші, статті про літературу і мистецтво, якийсь час редагує молодіжний журнал «Дажбог».

Втім, Б.-І Антонич закінчив університет уже досить відомим літератором. У 1931 р. вийшла перша збірка його віршів «Привітання життя», згодом ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936).

Смерть постигла поета в пору злету його таланту. Це сталося 6 липня 1937 р. Уже по смерті Антонича вийшли збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» (обидві 1938).

Всього сім-вісім років тривало активне життя поета, але за цей короткий відтинок часу він у творчості досяг того рівня, який інші здобувають десятиліттями. Першу збірку Б.-І. Антонича «Привітання життя» вважають «уч­нівською», хіба що з погляду критика. В ній знайшла відо­браження вітчизняна і європейська класика, авангардист­ські течії — від «Молодої музи» початку XX ст. до україн­ської радянської поезії 20-х рр. Так, поет — завжди учень, він засвоює досвід інших майстрів, щоб іти далі. Якщо «молодомузівці» надавали можливість читачеві відпочити од дисонансів реальної дійсності на «сонячних левадах забуття», то Б.-І. Антонич славив бронзові м’язи «змагу- нів бадьорих, бронзових богів». Це був не казенний опти­

414