менство не зазнало усіх етапів стильових пошуків та при­родної еволюції, зміни художніх методів, що й європейсь­кі й російська літератури. Зокрема, мало були розвинені форми й стилі, пов’язані з культивуванням античності, з «антологічними» й «класицистичними» (в широкому зна­ченні — як тяжіння до унормованості й цілісності, дисцип­ліни духу) традиціями. Українська література недостатньо зверталася до багатств світової культури, зокрема до її професійно рафінованих зразків. Усе це давало неокласи­кам історичний «шанс» та відчуття своєї невичерпаності. Головне ж — вони пропонували свій варіант поєднання ім­пульсів світової культури з національною традицією і сти­хією, з національними можливостями. Отже, фальшивою була часто вживана раніше формула про неокласиків як представників і носіїв старої культурної традиції. «Старою» вона була переважно для «революційних» ліваків та ще за ознакою дореволюційного походження. Фактично ж, стосов­но реального стану української літератури, неокласики за­ходжувалися коло тієї роботи, яку в ній ще ніхто не проро­бив, але яка була необхідною; отже, з цього погляду вони були швидше новаторами, ніж консерваторами. І можна по­годитися з думкою відомого україніста з Чехо-Словаччини Мікулаша Неврлі про те, що «свободою духа й прагненням до світовості київських неокласиків можемо вважати «мо­дерними» поетами, без огляду на їх замилування до класич­них форм». Як почасти і з тим, що «все найкраще, що було створене в дальших роках в українській поезії, розвивалось під прямим або посереднім впливом київських неокласиків»¹.

За иешюї спільності естетичних симпатій і уявлень про завдання поезії, шляхи розвитку української літератури, неокласики як творчі індивідуальності були дуже різними. Найбільший поетичний талант мав серед них М. Рильсь­кий — чи, може, він більше за інших міг своє обдаровання реалізувати. В його творчості українська традиційна пое­тика досягла найвищого розвитку, поєднуючи простоту і глибину. У духовності М. Рильського сковородинське «сла- док мир» відтінене тривожним, перейнятим відповідальністю почуттям любові до вітчизни-України, а повнота сприйман­ня буття знаходить умиротворено-гармонійне вираження.

Поезія М. Зерова надзвичайно насичена культурологічно й історіософськи, суворо дисциплінована думкою, май­стерною сонетною формою; його емоції «окультурені», скон-

1 Неврлі м. Художні напрямки й літературні угруповання в ран­ній українській пореволюційній літературі [Відбиток з ж. «Дукля»]. Пряшів, 1968. № 3, 6. С. 7.

169

трольовані тонким розумом і вишуканим смаком. П. Фили- пович ліричніший і розкутіший, відкритіший для різнома­нітних стильових «спокус», від народнопоетичних до модер­ністських, безпосередніший у вираженні громадянських проблем; в його творчості відчувається романтично забарв­лене вольове начало, а в метафориці — сліди впливу сим­волізму. У М. Драй-Хмари ще більше помітний і вплив символізму, і «невпорядкована» чуттєва стихія, вторгнення емоційно «випадкового»; у нього більше таємничості — яко­гось позараціонального залишку, якогось прихованого жит­тя душі, невловного й нез’ясовного. Можна констатувати, що в поезії М. Драй-Хмари були елементи близькості до сюрреалізму, «позараціоналістичної» поетичної мови, мови уяви, підсвідомості та інтуїції, які нині утверджуються в творчості деяких молодих поетів.

Ще один із «п’ятірного грона» — О. Бургардт — уче­ний, естетик, поет, перекладач. Німець за національністю, він 1931 р., рятуючись од репресій, емігрував до Німеччи­ни. Вже там написав свої найвизначніші твори — поеми «Прокляті роки» та «Попіл імперій», історіософський па­фос яких спрямований проти деспотизму, політичного, на­ціонального й морального пригніченая людини і людства.

У чомусь співмірний з неокласиками духовною культу­рою Є. Плужник. У 20-ті роки, коли до кожного письмен­ника підшукувано неодмінно «соціологічний еквівалент» «поет селянства», «поет робітничого класу», Є. Плужни- ка не без підстав вважали «поетом інтелігенції». Певна річ, на роль виразника колективних, групових почувань він не претендував, був у цьому сенсі безнадійним «індивідуаліс­том». Але він справді один з найінтелігентніших поетів в історії української літератури не тільки завдяки своїй внут­рішній культурі, а й обсягу й характеру рефлексій. Є. Плу­жник — поет світового болю і болю українського, який умів філософствувати вищою мірою поетично й особистісно; еле­гійний і іронічний не тільки щодо самого себе, а й щодо своєї доби; внутрішньо надзвичайно делікатний, далекий від риторики, чутливий до фальші, навіть найобов’язкові- ший.

Ще один талановитий поет, якому вдалося зберігати духовну незалежність і непіддатливість,— В. Свідзинський. В українській поезії він стоїть трохи осібно. Його пов’язу­вали з неокласиками. Це слушно тільки почасти. Вплив античної духовності (як наслідок перекладацької роботи) та культура вірша, дисципліна вислову, певний раціоналі­стичний контроль над чуттєвою сферою — це, мабуть, і все, що в нього з ними спільного (їхній вплив безперечний).

170

Проте В. Свідзинський далеко не такий книжник, раціона­ліст та «ідеократ», як, скажімо, М. Зеров. З неокласиків найближчий до нього М. Рильський — спочутливістю до предметного багатства буття, врівноваженого конкретикою, естетизацією буденності й пафосом уречевлення. Але й від нього, не кажучи вже про інших неокласиків, він відрізняв­ся більшою органічністю народнопоетичного світогляду і більшою безпосередністю інтуїції та підсвідомості, більшою розкутістю вірша й слова, своєрідністю спектра настроїв та думок (тут не говоримо про літературну масштабність обох постатей). Щось є у нього трохи спорідненого з ран­нім П. Тичиною — в характері імагінації, в музиці думки, в персоніфікаціях природи. Деякі мотиви його близькі до Плужникових; інколи ці поети близькі в способах збага­чення й «прозаїзації» ритміки, у виході за канонічні роз­міри, у «перебиванні» їх тощо. Поза тим сліди його поетич­ної школи не так у сучасній літературі, як у народній по­езії; книжні ж впливи були переважно наслідком багато­річної й подвижницької перекладацької діяльності.

Яскравою зіркою на поетичному небосхилі 20-х рр. спа­лахнув В. Мисик. Юнак з Дніпропетровщини, за плечима якого була лише сільська семирічка (згодом він закінчив технікум сходознавства), завдяки жадобі знань, працьови­тості й рідкісному природному обдарованню прилучився до висот духовної культури, виявив щонайтоншу майстерність перекладача світової класичної літератури та оригінально­го поета, який немовби взяв від неокласиків ясність думки і лаконізм енергійного вислову, а від «романтиків вітаїз- му» — потугу емоційної стихії, космізм почувань, буйність уяви, героїчність самоствердження — і все це змонтував у неповторну єдність, гармонізовану душевною доброзичли­вістю до світу, м’якістю й цнотливістю погляду на життя. Але дивному й рідкісному талантові В. Мисика не судило­ся сповна розкритися. У грудні 1934 р. його заарештували і разом з 28-ма іншими письменниками та діячами україн­ської культури засудили до розстрілу. Потім кару смерті замінили десятьма роками каторги. Після війни В. Мисик повертається до творчості, але вже не завжди сягає колиш­нього рівня художності й оригінальності; зате й далі зба­гачує українську поезію шедеврами перекладацького мис­тецтва (Берне, Кітс, Рудакі, Хайям та ін.).

Серед заарештованих у грудні 1934 р. був і Д. Фальків- ський — його тоді ж таки і стратили, як і О. Близька, К. Бу- ревія, Г. Косинку. Д. Фальківський — романтик револю­ції, який часто поринає у спогади про своє чекістське ми­нуле, але з роками в них дедалі більше гіркого розчарувед-

171

ня, внутрішнього драматизму й почуття провини. Гостро відгукнулося в його поезії і неприйняття непу (що харак­терне для всіх українських поетів — революційних роман­тиків — від В. Блакитного до В. Сосюри) як повернення старих соціальних бід:

...Тільки іноді знов у Чека Послужить заманеться мені:

Не тому, що там добре служить (Я люблю заколисаний стен),

А тому, що радий від душі Розстрілять ненажерливий неп.

А втім, у ліриці Д. Фальківського знайдемо і чимало віршів із спокійнішим настроєм, перейнятих любов’ю до ук­раїнського села і природи Полісся...

Як відомо, жертвами сталінського терору ставали не тільки «неблагонадійні» (через соціальне походження, не­залежність думки або творчу оригінальність), але й цілком безкомпромісні революціонери, і зразкові догматики, і під­креслено ортодоксальні функціонери. З цього погляду по­казова доля 1. Кулика. Біографія його насичена подіями: юнаком 1914 р. виїхав до США, мріючи одержати там мис­тецьку освіту; у 1917 р. повернувся на батьківщину, взяв активну участь у революційних подіях та громадянській війні; в 1919—1920 рр.— на підпільній роботі в Західній Україні, за завданням партії; в 1924—1927 рр.— як дип­ломат перебуває у Канаді. Поетична його творчість розпо­чалася ще до революції, але розквітла в 20-ті рр. Вона бу­ла пройнята революційним пафосом, часом надто прямолі­нійного характеру. Він то наслідував В. Маяковського, то використовував — і небезуспішно — фольклорні прийоми га «народний примітив» для агітпропівського віршування. Ба­гатий життєвий і політичний досвід зумовив звертання

І. Кулика до теми міжнародної солідарності трудящих. На­прикінці 20-х рр., під впливом ознайомлення з модерніст­ською поезією Заходу, намагається оновити, ускладнити свою художню мову, і тут йому не завжди щастило уникну­ти штучності.

Залишила свій слід в українській літературі активна праця І. Кулика в галузі перекладу (переважно американ­ських авторів). Як один з керівників офіціозного ВУСППу, а потім СРПУ, І. Кулик войовничо переслідував усіх, хто здавався недостатньо ортодоксальним; був якщо не на­тхненником, то ретельним виконавцем багатьох ідеологіч­них кампаній у літературі та «проробок». Але це не вря­тувало його від трагічного вироку в 1937-му...

Не минула лиха доля і Я. Савченка, який у другій по­

172

ловині 20-х рр. стає одним із провідних вусппівських кри­тиків, запекло атакує неокласиків і ваплітян (хоча і в цей час були у нього напади, приміром на М. Бажана), усіляко демонструє свою ортодоксальність і в поезії, галасливо «викриваючи» буржуазну Європу і накликаючи на неї про­летарський «страшний суд». А починав він перед револю­цією та після неї як типовий символіст (зокрема, редагу­вав виданий 1918 р. в Києві «Літературно-критичний аль­манах» символістів), видав дві збірки — «Поезії» (Житомир, 1918) та «Земля» (Житомир, 1921), позначені містични­ми й фаталістичними мотивами, в яких відбилося і суб’єк­тивне переживання трагізму війни та революції.

Долю свого батька М. Вороного, який через деякий час після повернення в Радянську Україну був висланий у пів­нічні табори, розділив його син Марко, який друкувався то під власним іменем, то під псевдонімом Антіох. Його ба- гатообіцяючий талант не встиг розквітнути. Поезія Марка Вороного позначена експресією і багатою уявою, трагізмом світопочування, що виявляється то в апокаліптичних візіях, то в непозбутньо-предметних спогадах лихоліття революції та громадянської війни:

В заснуле місто, де імла і ранок,

Де кожен од дощів присів фасад,

Ввійшла в церкви, у двері і на ганок Епоха віри, смерті, мрій і зрад.

Гляділи лиця з жахом з-за фіранок,

Як йшли кочевники під гук гармат,

Як дерев’яний запалав півстанок Й прикладом вікна вибивав солдат.

Мав М. Вороний і потяг до біблійних та екзотичних мотивів.

А втім, екзотика вабила багатьох українських поетів 20-х, перегукуючись із «морською» романтикою (що має глибоку традицію в українській поезії, насамперед в на­родній пісні та думі) та набираючи часом форми мандрів­ничого й світоблукальницького пригодництва (за яким сто­яла ностальгія за повноцінним національним буттям, туга національного самоутвердження): «Матроси», «Рейс», «Рейд» О. Близька, «Конкістадори» В. Мисика, «Присвя­та» Ю. Яновського, «Пісня зарізаного капітана» Г. Шку- рупія, «Це було на острові Цейлоні» В. Сосюри, «Шляхи під сонцем», поема «Сонце й серце» та інші твори Л. Чер- нсва-Малошийченка (з його жагою всюдиприєутності і сві­тового престижу модерної України).

Одним із варіантів цієї теми було звертання до образів революційної Європи, характерне для більшості поетів 20-х рр. і досить швидко збаналізоване; а також до образів

173

літератури Сходу та Китаю (живіше й ліричніше завдяки екзотичному переживанню),— тут відзначилися В. Сосюра, М. Терещенко. Екзотика й революційна романтика поєдна­лися також у темі радянської Середньої Азії, якій віддали щедру данину багато поетів, а найбільше Л. Первомай- ський.

Не у лірично- чи риторично-екзотичному аспектах, а в історіософському поставала далека азіатська країна з пое­ми «Монголія» (1927) І. Багряного. Поетові, членові літе­ратурного об’єднання МАРС, було лише 25 років, коли його заарештували (1932). Але він устиг уже засвідчити свій небуденний талант. Про це свідчить названа поема, в якій контраст величного минулого й жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі алюзії; і збірка вір­шів «До меж заказаних» (1927); і поема «Аве Марія» (1929) з її уславленням бунтарства і запереченням духов­ного рабства; й історичний роман у віршах «Скелька» (1929), в якому йшлося про експансію російської православ­ної церкви, її колонізаторсько-експлуататорську й руси­фікаторську роль в Україні. Відбувши заслання, І. Багря­ний під час війни дістався до Львова (брав участь у ство­ренні Української Головної Визвольної Ради), а потім опинився у Німеччині. В еміграції написав головні свої про­зові та публіцистичні твори.

Схожим чином складалася доля і в Т. Осьмачки та В. Барки, який у радянський час опублікував дві поетичні збірки «Шляхи» (1930) та «Цехи» (1932), але саме в емі­грації став одним із найвизначніших українських письмен­ників та мислителів XX ст.

Особливим і досить широким «сектором» української поезії був плужанський. Плужани, приносячи в поезію роз­маїті й часто безпосередні, живі враження сільського жит­тя, здебільшого підпорядковували їх — згідно з ідеологією своєї організації — апології класової боротьби, викриттю куркульства, оспівуванню соціалістичної перебудови села та радості колективної праці. Але талановиті з-поміж них і в цьому організовано-патетичному хорі змогли здобутися на власний голос. Особливо це стосується С. Бена (Бен- дюженка), якого помітив і підтримав ще 1923 р. М. Зеров. Він устиг видати лише одну збірку поезій («Солодкий світ», 1929), але засвідчив непересічний талант, пластичність по­етичного мислення й психологічну чутливість, а образ ху­тірського буття розмикається в нього у відчуття великого світу «за обріями наших орбіт». Степан Бен — один із ра­зючих прикладів того, як багато талантів народжувала ук­раїнська сільська глибинка, тих яскравих особистостей,

174

що самотужки здобували шлях до грунтовної освіти й ви­сокої духовності. Він став також жертвою репресій.

Трагічно закінчилося і життя А. Паніва, одного з керів­ників «Плугу», автора поетичних збірок «Вечірні тіні» (1927) та «Без меж» (1933), непересічного лірика села, хоч і надто захопленого офіційною риторикою. З-поміж інших плужан слід відзначити В. Алеіика, автора збірок «Поезії, кн. І» (1920), «Громодар» (1920), «Степи цвітуть» (1928) та М. Сайка, автора книжки «Жайворон в степу» (1930).

Своєрідною «кузнею» комсомольської поезії був «Мо­лодняк», в якому починали М. Шеремет, І. Гончаренко, М. Дубовик, О. Сорока, Я. Гримайло, Т. Масенко, І. Бойко, Ф. Малицький, Є. Фомін, П. Голота, М. Шпак та інші. З мо- лодняківців найбільше художньо виявили себе П. Усенко та Л. Первомайський. Згодом комсомольська поезія з її, може, й щирою, але поверховою життєрадісністю й «бойо- витістю» поступово виходить на перший план.

Зовсім інакше розвивалася літературна ситуація в 20-ті — 30-ті роки в Західній Україні, хоча на неї відчутно впливали події та зміни в Україні Наддніпрянській. Мис­тецьке життя тут відзначалося плюралізмом завдяки пев­ній політичній та інтелектуальній свободі. Але й на ньому лежала печать гострої класової, політичної та ідеологічної боротьби, значною мірою інспірованої, а ще більше спотво­реної тим, що йшло з Радянської України й що там відбу­валося. Політика нищення українського народу, а потім і голодомор 1933 р. створили парадоксальну ситуацію, коли прорадянськи настроєні літератори, намагаючись виправ­дати те, що діялося в СРСР (на який покладали свої со­ціальні, політичні й національні надії), змушені були ігно­рувати очевидні факти або просто обдурювати себе і інших. А тих, хто говорив сумну правду, «прогресисти» й прора- дянці називали, слідом за офіційною радянською пропаган­дою, підлими наклепниками, платними підспівувачами імперіалізму. І вийшло ось що: писання «лівої» і «прогресист- ської» преси та літератури про Радянський Союз і Радянсь­ку Україну 30-х років багато в чому сприймаються сьогодні як тяжкий фальш, що кидає прикру тінь на весь «прогре­сивний» літературний рух у Західній Україні тих років,— тим паче, що «прогресисти» були надто вже нетерпимі до інакодумців, не тільки до політичних опонентів з таборів ОУН чи УНДО, а й навіть до всіх, хто не погоджувався брати на віру їхній просталінський ентузіазм або просто тримався осторонь політичних пристрастей, як-от Богдан- Ігор Антонич. У подальшому майже всі письменники-кому- ністи, які емігрували з Галичини до Радянської України,

175

були розстріляні або загинули в концтаборах, а їхня твор­чість надовго потрапила під заборону. Нелегко довелося й тим, хто залишався в Західній Україні,— вони опинили­ся в політичній ізоляції та були дезорієнтовані, особливо після того, як Комінтерн під тиском Сталіна розпустив Компартію Польщі та КПЗУ.

Одним із найталановитіших західноукраїнських поетів був В. Бобинський. Європейськи освічений інтелектуал, що починав як символіст, а потім був орієнтований на західну ліво-модерністську поезію, він намагався надати своїй не- офітській комуністичній переконаності якість універсаль­ного гуманістичного світогляду; немалою мірою саме зав­дяки йому комуністичний літературний рух і комуністична літературно-художня преса в Західній Україні 20-х відзна­чалися високим духовним тонусом (попри сектантську во­йовничість,— поки не почався розклад, пов’язаний з кризою Компартії Західної України за умов сталінської антиукра­їнської політики. Але суть цієї політики не для всіх тоді була очевидною). В. Бобинський зберігав свою віру і 1930 р. приїхав на Радянську Україну сповнений рішучості віддати свої сили справі національно-культурного відро­дження, творення української соціалістичної культури. Тут він ще встиг видати кілька книжок віршів, присвячених переважно осмисленню тієї гострої соціальної та національ­но-політичної боротьби, що точилася в Західній Україні, й хоч В. Бобинський інтерпретував її в дусі ортодоксаль­ного марксистського «класового» підходу, однак відкритість і глибина національно-патріотичного почування поета, як і незалежність його художнього мислення взагалі, його складне філософське сприйняття світу вже виразно кон­трастували з насаджуваною в літературі ідейною схолас­тикою та догматичною пропагандивністю. 1934 р. В. Бобин- ського репресовано, і він загинув у засланні.

Ще раніше, 1933 р., був репресований інший революцій­ний поет з Галичини, В. Атаманюк, автор збірок поезій «Чари кохання» (1921), «Хвилі життя» (1922), «Жовтень» (1924), «Галичина» (1925), «За Збручем грози» (1930), водночас прозаїк, критик, упорядник низки антологій, зо­крема разом з Ф. Якубовським та Є. Плужником — трито- мової антології української поезії (1930—1931), що невдов­зі була затаврована як ворожа «фашистська контрабан­да» оскільки досить повно репрезентувала представників

¹ Іванова Т. Фашистська контрабанда за димовою заслоною «марк­систської» критики//Життя й революція. 1932. № 1. (Тут же Ф. Яку- бовського звинувачено в тому, що недостатньо розкритикував М. Риль­ського — автора «фашистських віршів»)

■7«

різних шкіл української поезії. Незабаром були репресовані й майже всі інші письменники — члени організації «Захід­на Україна», зокрема поети М. Кічура, автор поетичних збірок «Без керми» (1910), «Tempi passati» (1913), «На старті» (1928), «Відблиски криці» (1930) та in.; М. Гаско, автор збірок віршів «Обабіч кордону» (1930), «Шлю вам свій привіт» (1930), один із небагатьох, хто вижив і був реабілітований за життя; І. Крушельницький, мистець і ав­тор поетичних збірок «Юний спокій» (1929), «Бурі й вікна» (1931), драматичних поем «Спір за мадонну Сільвію» (1931) і «На скелях» (1931); прозаїки А. Крушельницький,

В. Гжицький, драматург і прозаїк М. Ірчан та інші. Раніше дуже сильна, творчо та інтелектуально, група революцій­них письменників Галичини фактично перестала існувати (хоча ще залишалися молодші — О. Гаврилюк, С. Тудор, Я. Кондра).

Антиподи прорадянської групи — літератори політичної еміграції, насамперед поети «празької» та «варшавської» шкіл (усі вони були тісно пов’язані з літературним життям у Галичині, зокрема, більшість співпрацювала з донцовсь- ким «Вісником»).

Найбільша колонія українських інтелігентів-емігрантів, зокрема літераторів, перебувала у Празі. Тут працював видатний український поет 0. Олесь. З молодшого поколін­ня «пражан» слід відзначити насамперед Ю. Дарагана (1894—1926), автора єдиної збірки «Сагайдак» (1925). Як учень Г. Чупринки та О. Олеся, Ю. Дараган, одначе, виро­бив власний стиль історіософської лірики, позначений екс­пресією, артистичним лаконізмом, природністю настрою, немовби перейнятого з «Слова о полку Ігоревім» та укра­їнських історичних пісень і дум.

Чималу й різноманітну спадщину залишив Л. Мосендз (1897—1948). Учений-хімік, був і вельми продуктивним лі­тератором. Своєю орієнтацією на «культурну» поезію він близький до київської школи неокласиків, але часом йому бракувало пластичності й емоційності. Чи не успішніше ви­ступав у прозі (історичний роман «Останній пророк» та ін.). Крім того, багато зробив як перекладач, літературний кри­тик, публіцист.

О. Стефанович (1900—1970), як і багато інших поетів його покоління, спершу перебував під впливом символізму, потім еволюціонував у напрямі неокласики. У зрілу пору самобутня його творчість, стилістично багатобарвна й емо­ційно поліфонічна, увібрала «рецидиви поганського» сві­тогляду і сплески містичних настроїв, і християнськи релі­гійний стан луху, і осяяне ним переживання історичної долі

177

України, апокаліптичні мотиви і споглядання природи, що переходить у космічні рефлексії, і тонку інтимно-еротичну лірику. Йому ж належать і своєрідні культурологічні поеми про Г. Сковороду, М. Гоголя, Т. Шевченка.

Говорячи про «празьку групу», не можна обійти мов­чанням дивовижно талановиту жінку — О. Лятуринську (1904), художницю, скульпторку, поетесу, прозаїка, фоль­клористку, есеїстку, перекладача. В поезії вона — пластич­на й музикальна; її чутлива вдача схильна до стилізації (то в дусі суворої величавості староукраїнської літератури, то сердечності та імпульсивності народної поезії). Значне місце в її творчості посідають характерні для «празької школи» княжі мотиви, тобто поетична інтерпретація Київ­ської та особливо Галицької Русі як золотого віку україн­ської державності — і пізніших княжих традицій. Поетичне розкриття і уславлення громадянських і моральних гід- ностей княжого періоду — лицарства, честі, воїнської зви­тяги, стійкості, готовності до подвигу й самопожертви — певна річ, ідеалізоване; ці мотиви вписувалися в трохи ілюзорне уявлення про національно-історичну перспективу.

Ще характерніше це для О. Ольжича (1908—1944), сина О. Олеся. Він навчався у Києві, Відні, Берліні, Празі. Став ученим-археологом, і перша його поетична збірка «Рінь» (1935) присвячена давнім цивілізаціям, але це не спогля­дання їхньої «зовнішності», а вчування в їхню духовну сут­ність, інтелектуальне осмислення історії людської культу­ри, становлення роду людського та людської особистості. У подальшому історіософський і етичний пафос поезії О. Ольжича наповнюється матеріалом української історії та національно-визвольної боротьби, актуалізується обста­винами, пов’язаними з акціями польської держави по «па­цифікації» українців через зростаючий спротив українсько­го націоналістичного підпілля. Звідси в поезії О. Ольжича мотиви протистояння окупантові та ворожим українській нації історичним силам взагалі, мотиви героїчного пориван­ня до свободи, національного самоутвердження народу в подвигах його мужніх синів,— мотиви, які звучать з вели­кою емоційною силою у віршах чітких, кутих, суворих. О. Ольжич загинув 9 червня 1944 р. в концтаборі Заксен- гаузен, куди гестапо кинуло його як учасника підпілля.

Від рук гестапо загинула й О. Теліга (1907—1942), став­ши, як і О. Ольжич, легендою в колах української емігра­ції. Народилася вона в С.-Петербурзі, в роки революції опинилася в Києві — її батько став міністром Центральної Ради, 1923 р. емігрувала з матір’ю до Праги, 1929-го — пе­реїхала з сім’єю до Варшави, а загинула в Києві, куди

178

прибула, як і деякі інші літератори з еміграції та з Захід­ної України, в надії відроджувати українське життя й ку­льтуру, що, звичайно, не входило в плани фашистських оку­пантів... В поезії О. Теліга (всупереч тому, що можна було б припустити, виходячи з її біографії) не була надто полі- тизована. Хоча і їй були властиві більш або менш спільні для «празької групи» мотиви національно-політичного ро­мантизму, утвердження лицарства та піднесеного стану духу, часом деякої національної войовничості,— вони до­повнювалися й коригувалися екзальтованістю «романтич­ної» жіночої натури, емоційним і етичним протестом проти ординарного міщанського існування, почасти екзистенцій- ними роздумами.

Серед літераторів «празької групи» були також поети М. Грива (1893—1931), М. Чирський (1903—1942), поет і літературознавець, перекладач С. Масляк (1895—1960), який 1945 року повернувся в Україну.

У варшавській літературній групі вирізняються три най- талановитіші поети: Н. Лівицька-Холодна (1902), автор ка­мерної, інтимної лірики, Є. Маланюк (1897—1968), який починав ще в Каліші та Подєбрадах, і Ю. Липа (1900— 1944).

Є. Маланюк — один із найвизначніших українських по­етів XX ст. З трагічною силою висловив любов до «степової Еллади», біль вигнанства. Він — із тих поетів, творча енер­гія яких сконцентрована в імперативній ідеї. Це — викову­вання героїчного національного духу в передчутті нових битв за історичне майбуття України з деяким домішком «донцовської» агресивності й нетерпимості, з образами «за­ліза» й «крові», з лексикою ненависті, що часом створює враження «дзеркальної» антитетичності жорстокій «класо­вій» риториці П. Тичини чи М. Бажана 30-х років. Водночас з великою силою звучать у Є. Маланюка загальнолюдські історіософські, філософські та екзистенціальні мотиви. Він — майстер строгої і врівноваженої форми, але за цим свідомим самообмеженням (що почасти йде і від культури форми неокласичної школи) відчувається сильний темпера­мент; метафорика його водночас разюча й проста; думка в нього стає емоцією і народжує образ. Маланюк активно ви­ступав як глибокий, хоч нерідко і тенденційний витлумач літератури, особливо сучасної йому; він гостро і дошкульно полемізував із своїми сучасниками — радянськими україн­ськими письменниками, як і вони з ним.

Ю. Липа, син відомого одеського лікаря й літератора, освітою також медик, відзначався різнобічністю захоплень: у полі його зору були історія, археологія, етнографія й ет­

179

нологія, антропологія, психологія, філософія, соціологія, економіка, політика. Йому належить ряд книжок і багато статей з різних питань, так чи інакше пов’язаних з українсь­кою тематикою. Писав він ще прозу, есе, критичні статті, займався перекладами. Його творчість не позбавлена патріо­тичної дидактики, однак тексти настільки емоційні, стиль їх настільки індивідуальний, що, звичайно ж, це художня література, а не політична публіцистика. Не чужі йому були й інтимна лірика, і лірика релігійна. Бурхливе й невгомон­не життя Ю. Липи урвалося восени 1944 р. в Яворові, де він служив лікарем у загонах УПА.

Трохи осібно в літературному житті Західної України та еміграції (обидві ці ланки були пов’язані, зокрема, і рядом спільних видань, не кажучи вже про циркуляцію ідей та особисті контакти) стояла творчість поета з Лемківщини Богдана-Ігоря Антонича (1909—1937). Проживши коротке життя, він залишив невитравний слід в українській поезії¹. Бувши на рівні сучасних йому європейських естетичних уяв­лень і водночас дістаючи наснажливі імпульси від бурхливо зростаючої української радянської літератури (насамперед від поезії раннього П. Тичини), він створив власний само­бутній і широкий художній світ. Його панівний пафос — бла­гоговійне осягання вселенського буття, включеності в нього людської долі та людської індивідуальності. У ранній твор­чості Б.-І. Антонич ішов до цього через розкриття — в неви­черпній і спонтанній імажиністській образності — глибин­них зв’язків людини й природи. Потім він еволюціонував до потужно одухотвореного урбанізму, а структура його поетичної мови збагачувалася стихійною асоціативністю й сюрреалістичними виплесками підсвідомості. Складний світ інтелігентської самосвідомості в нього, з одного боку, «підключений» до якогось вселенського пантеїстичного дій­ства, метаморфоз самоодухотворливої матерії, а з іншого — має на собі печать конкретних національно-історичних тра­гедій і болів. Б.-І. Антонич об’єктивно виявився предтечею багатьох пошуків сучасної української поезії.

У 30-ті розквітла творчість С. Гординського (1906— 1993) багатогранно обдарованої людини: він — і маляр, і мистецтвознавець, і літературознавець, і перекладач, і літе­ратурно-мистецький критик та рецензент, і поет. І в кожній галузі виявив надзвичайну продуктивність та професійну майстерність. Як поет він дуже різноликий та мінливий, хо­ча можна визначити й такі константи його поетики, як близь­ка до неокласичної строгість форми, пошук гармонії, карб ерудиції та книжності, елегантність і відшліфованість вис­лову; але водночас він сприйняв і імпульси неоромантизму,

180

а вірші історіософські й на українську тематику часом ся­гають політичної патетики й «вулканної» емоційності, за­кутої в тяжкі строфи.

Ще один визначний інтелектуал Західної України і ба­гатогранний культурний діяч М. Рудницький, більше зна­ний як літературний критик та есеїст, був також цікавим поетом, автором інтимної та еротичної лірики й імпресіоні­стично-психологічних віршів у прозі, з елементами орнамен- тальності.

У 30-ті роки, особливо в другій половині, українське літе­ратурне й мистецьке життя остаточно втратило навіть ті ознаки відносної єдності, які були йому притаманні в 20-ті роки, і розвивалося немовби в двох цілковито ізольованих одне від одного середовищах: у Західній Україні та в емі­грантських вогнищах — та в Україні. Як і раніше, «кількіс­но» воно зосереджене переважно в радянській Україні, але якість його катастрофічно впала. Втім, література, як уже мовилося, знаходить свої резерви для виживання. Після всіх погромів спостерігається наприкінці 30-х деяке пожвав­лення, прихід нових творчих сил. У поезії це, насамперед, такі молоді таланти, як К. Герасименко та А. Малишко. Активно виступають поети Л. Первомайський, С. Голова- нівський, М. Упеник, І. Вирган, Т. Масенко, С. Воскрека- сенко та інші.

Нині змінюється картина цінностей і координат у нашій літературі, але це не ставить під сумнів видатного місця в українській поезії таких її визнаних класиків, як П. Ти­чина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра. Більше того, саме у відновлюваному адекватному історико-літературному контексті стає очевиднішою їхня роль і відбувається глибше осмислення їхньої творчості. Адже й вона зазнала і бру­тальних цензурних спотворень, і тенденційних або спроще­них витлумачень. Ці поети стали жертвами доби також і в тому сенсі, що під жорстоким ідеологічним тиском (та й перед прямими погрозами) їхня творча еволюція набувала багато в чому неприродного для них характеру. І, відгукую­чись на ультимативні вимоги, які їм пред’являлися начебто від імені епохи, вони часом то відмовлялися від себе, то просто втрачали в творчості більше, ніж здобували.

У «генеральному наступі» на всіх фронтах «будівництва соціалізму», в тому числі й на фронті ідеологічному, важ­ливе місце відводилося викоріненню, по-перше, загально­людських моральних цінностей; по-друге, цінностей націо­нальної культури та духовності, національної самосвідомо­сті взагалі,— оскільки й ті, й ті були перешкодою на шляху до дегуманізації й уніфікації, загального духовного рабст­

ві

ва, що звалося цілковитою ідеино-політичною єдністю сус­пільства. Наступ вівся під прапорами класової боротьби, класового світогляду, класової політики, класової моралі, класової культури тощо. Поняття класовості містифікува­лося й знелюднювалося. Літературу змушували брати най­активнішу участь у перекроюванні людської свідомості ні­бито на класовий лад і в шельмуванні загальнолюдських та національних цінностей,— і вона це робила. Найбільше запопадливості доводилося виявляти в цьому багатьом із тих, хто відчував за собою «вину». Вони воювали з влас­ними гуманістичними ідеалами і з самими собою — нерід­ко у формі викриття нібито ненависного класового во­рога.

З трьох великих українських поетів радянської доби — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан — мабуть, найбільше був зламаний перший. Саме тому, що він був емоційно най- витонченішим і психологічно найтендітнішим, найбеззахис- нішим у своїй душевній делікатності: генієм був... М. Риль­ського почасти рятувала класична урівноваженість натури, самовладання, деяка «олімпійська» відстороненість од що­денності, і його переорієнтація не супроводжувалася такими лютими самокартаннями, виведеними назовні, на адресу карикатурного ворога... М. Бажан — поет волі й раціо, поет щонайглибше керованої думки, і йому легше було засвоїти державний тон...

Певна річ, не йдеться про те, що з якогось моменту П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан чи хтось інший пере­стали бути поетами, розгубили свій талант. Ні, звичайно. Але талант був затиснений, пригнічений і деформований внутрішньою боротьбою. Хоча й вона могла стати й ставала своєрідним творчим імпульсом.

Відбувалася капітуляція творчої особистості перед то­талітарною державою та її всепотужною догмою. Хоча вод­ночас ми повинні розуміти, що не завжди капітуляція була повною і що не завжди малися на увазі лише втрати. Інко­ли можна говорити не про власне капітуляцію, а швидше про адаптацію. А всяка адаптація, навіть до деспотизму, може залишити трохи простору для збереження певного творчого елемента. У цьому ж випадку ідеологічна й духовна ситуа­ція була складнішою — деспотизм наступав під прикриттям ідей вищої соціальної і національної справедливості, і лі­тература намагалася культивувати ці ідеї немовби трохи відособлено від озброєного ними деспотизму, з власного переконання...

Великими були здобутки української поезії в першій половині XX ст., великими — і втрати. Сьогодні ми не все

182

ще знаємо про неї. Але й те, що знаємо,— лише частина того, що могло б «відбутися», якби лінії її розвитку могли розкритися сповна, а не були обірвані силоміць — нерідко в самому початку...

Павло Тичина (1891—1967)

Павло Тичина — один з найвидатніших українських по­етів XX ст., давно визнаний класик новітньої української літератури. Навколо його імені і досі не вщухають супереч­ки. Дехто схильний навіть обвинувачувати П. Тичину мало не в оспівуванні «сталінізму», не бажаючи бачити ні винят­кової складності історичних обставин, ні особистісної духов­ної трагедії великого поета. Тим часом у цьому випадку особливо потрібний неупереджений об’єктивний аналіз, який дозволив би проникнути в глибокі суперечності епохи і зу­мовлені ними «розколини» у світогляді та творчості митця. А завдяки цьому — відокремити в його спадщині ваговиті й коштовні зерна од куколю й полови.

Народився П. Тичина 27 січня 1891 р. в с. Піски на Чер­нігівщині. Родина сільського дяка Григорія Тичини була багатодітна й убога, учитися малий Павло міг лише за казенний кошт — спочатку в чернігівській бурсі, згодом у духовній семінарії. Він виявився на диво музично обдаро­ваною дитиною і вже з першого класу бурси співав у семі­нарському, а за тим у міському самодіяльному хорі. Моло­дим поетом і його друзями, серед яких був і майбутній поет В. Елланський (В. Еллан-Блакитний), тепло опікувалася чернігівська інтелігенція — М. Коцюбинський, В. Самійлен- ко, поет і живописець М. Жук,— семінарист із старших кла­сів і репетитор бурси з загальноосвітніх дисциплін М. Под- войський. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту, а також підробляв помічником хор­мейстера в театрі М. Садовського, в конторі газети «Рада». У 1918 р. став членом її редколегії, газета набула нового продовження в «Новій раді» (тут зустрічався з А. Ніков- ським та С. Єфремовим). У 1923 р. П. Тичина переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого мі­сячника «для широких кіл інтелігенції» — «Червоний шлях», бере активну участь у різних сферах громадсько-культурно- го життя (працює в щойно заснованій тоді Українській асо­ціації сходознавства).

Перша книжка віршів «Сонячні кларнети» вийшла на­

183

весні 1918 р. і була з ентузіазмом зустрінута критикою, не тільки українською (схвальний відгук І. Еренбурга в ін­терв’ю журналові «Книгар» та ін.). Наступні збірки П. Ти­чини— «Замість сонетів і октав», «Плуг» (обидві— 1920), «Вітер з України» (1924) висунули поета в перші лави співців нової України разом з В. Елланом та М. Хвильовим, В. Сосюрою і Лесем Курбасом, М. Рильським та А. Пет- рицьким, багатьма іншими діячами українського національ­но-культурного «ренесансу» 20-х років.

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові). У творчості Тичини, митця гли­боко самобутнього, це двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз.

Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталі­нізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зво­дилась до трьох голих, як бубон, понять — «оспівувати», «закликати» І «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Черні­гів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтверджен­ня скороминучих гасел, вони й померли разом із своїм ча­сом. Повчальним прикладом може бути «Партія веде», ство­рений наприкінці страшного для України 1933 року. Вірш був аж геть далекий від життєвої правди, але він прозву­чав як політичний девіз, тому й був піднятий на щит пар­тійними інстанціями, а за ними й критикою.

Тут немає потреби докладно розглядати книжки поета 30-х років. Пропустимо, численні «пісні, пеани, гімни», юві­лейні здравиці, вірші-декларації — їх було багато. Але не забудьмо, що навіть у вкрай нещасливу пору 30-х років у Тичини все ж пробивалися струмені справжньої, часом по- новаторському оригінальної й глибокої поезії. Це слід ска­зати, зокрема, про вірш «Чуття єдиної родини» — цікавий, незважаючи на «офіційну» кінцівку, роздум на культуро­логічну тему, медитація про загальнолюдські семасіологічні (значеннєві) основи будь-якої національної мови, і шир­ше— про об’єктивний базис дружнього спілкування мов, культур, народів, адже їх всіх єднають «труд, і піт, і муки — чуття єдиної родини». Відзначимо й кращі мемуарні та портретні вірші, присвячені визначним діячам літератури, мистецтва, науки: триптих про Коцюбинського («Перша зу­стріч» та ін.), «Максиму Рильському», «Амвросій Бучма», «Федькович і повстання Кобилиці», «А. Ю. Кримський».

184

У роки війни з фашизмом П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі, багато писав, його художні і публіцистичні твори засвідчують певне духовне відродження поетичного таланту митця.

Найбільшим здобутком Тичининої поезії воєнних часів стала поема «Похорон друга», написана пізньої осені 1942 року, в найбільш напружені тижні історичної битви на Вол­зі. Найтрагічніші буттєві реалії, то зведені до мінімальної конкретики, то піднесені на всесвітню, планетарну площину, пульсують у всій її образній тканині: життя і смерть, скор­бота і воля до діяння, гуманістична сила народу — і анти- людяна сутність фашизму, нестерпно важке «сьогодні» — і строгий лад історичних закономірностей... У складному бо­рінні думок та емоцій, поданих як музичні теми, народжу­ється, насичується багатим змістом — і в ході розгортання фабули, і в позасюжетних масивах могутній «Реквієм», де звучить ідея безсмертя народу, віри в його перемогу.

Численні збірки поета виходили і в повоєнні роки, хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліко­вані 1923 р. в журналі «Шляхи мистецтва», № 5, потім праця над поемою продовжувалась у 1923—1934 і 1939—1940 роках, а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Істот­но змінювалась протягом цих часів і авторська концепція поеми, трактування головного образу, стрімко розширюва­лось коло персонажів і сама географія твору — аж до пере­несення, скажімо, дії в Лейпціг, де зустрічаються Гете* і молодий Радіщев...

«Сковорода» — поема духовних пошуків і драм, розпо­відь про те, як чесна гуманістична думка прагне вибороти шляхи до з’єднання з суспільною дією, в даному разі — з визвольною боротьбою народної маси. Разом з тим — це велика поетико-драматична панорама, на широчезній пло­щині якої автор прагнув показати цілу епоху, зображену в різноманітних художніх ключах: реалістичному, симво­лічному, гостро гротескному, фантастичному. Психологічний реалізм і мальовнича зображувальність перших розділів дедалі частіше змінюються буянням умовних форм — алего­рії, гротеску, прийомів театру масок, пародіюванням форм бароко і рококо, причому все це подано в примхливих пере­плетіннях з найвищим ступенем стилістичної напруженості.

Поема створювалася в часи панування вульгарного со­ціологізму в історичній науці та літературознавстві, і це

185