І

духість» і з нелюдською жорстокістю вбиває заручника...

І стає йому від того «одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко...»

Поряд із такими жорстокими фанатиками є у творі й кілька привабливих постатей комуністів. Деякі ортодоксаль­ні або й просто непорядпі критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до Горобенка, у «проповіді вбивства», називали «апостолом гітлеризму» тощо. За зіз­нанням одного з молодняківських дописувачів, колишнього редактора «Молодняка» ІО. Кобилецького, «проблеми лі­тератури ми ставили і розв’язували лише з позицій класової боротьби... і були непримиренними до будь-яких ворожих проявів. Пощади ми не давали нікому... Деякі твори М. Хви­льового і «Смерть» Антоненка-Давидовича ми розцінювали як одверту контрреволюцію» Та більшість читачів схваль­но сприйняли твір. Прихильно поставився до нього й М. Скрипник, благословивши до друку. Сам автор на схилі віку вважав, що повість уже давно втратила свою актуаль­ність. Але він помилився: порушені проблеми виявилися на- вдивовиж сучасними.

У художніх творах, нарисах та літературних репортажах Б. Антоненка-Давидовича 20-х — початку 30-х рр. багато місця приділено національному відродженню. Важко знайти серед них такі, де б у тій чи тій площині не порушувалась ця гостра, болюча й вічно жива проблема. З виходом у світ збірки репортажів «Землею українською» (1929) на пись­менника знову впали звинувачення, політичні пересліду­вання. Молодняківські та плужанські критики докоряли йо­му за те, нібито він «хворіє» на «перебільшений національ­ний бзик», який у нього «домінує над усім», буцімто автор «засліплений націонал-шовінізмом», «неприкритим зооло­гічним націоналізмом» (А. Клоччя) тощо. А Б. Коваленко розпікав автора за «національну обмеженість», бо він на­звав свою книжку «Землею українською»...

Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований гучний процес над СВУ, самогубство М. Хвильового та М. Скрипника глибоко вразили Б. Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру. Шельмування його самого, заборона друкувати роман-трилогію «Січ-мати», повернення з видавництва «ЛІМ» роману «Борг» для доко­рінної переробки — все це пригнічувало. І морально й ма­теріально його життя стало нестерпним. Мусив тимчасово

1 Кобилецький 10. Даль махне крилом. К-, 1985. С. 118—119.

601

виїхати з України до Алма-Ати, де працював в Держкрайви- даві редактором художнього сектору.

У грудні 1934 р., після вбивства С. Кірова, почалася нова хвиля репресій. Вже 5 грудня заарештовано Є. Плуж­ника; 17-го розстріляні як «вороги» й «терористи» друзі Б. Антоненка-Давидовича по «Марсу» — Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько... 2 січня 1935 р. було заарештовано Б. Антоненка-Давидовича й під конвоєм відіслано до Києва на очну ставку з Є. Плужником та Г. Епі­ком. На вимогу слідчого «зізнатися» письменник відповів: «Я не знаю, які у вас є засоби впливу на в’язнів під слідст­вом, та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими спо­собами вам пощастило зламати мене, і я виказав би вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тіль­ки дарували мені моє «мерзенне», як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку. Тому, що таким людям, як я, можна жити з пере­ламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте». Слідчий змушений був визнати, що в особі заарештованого він зустрів «такого во­рога, якого можна поважати», «закоренілого ворога, але стійкого».

Єжовські опричники та судді-фальсифікатори звинувати­ли його у «приналежності до контрреволюційної націоналі­стичної організації» (УВО), яка нібито «прагнула повалити Радянську владу в Україні й готувала індивідуальний те­рор проти Компартії та Радянської держави». Але можна сказати, що Б. Антоненку-Давидовичу «пощастило» — його арештовано в Алма-Аті, а не в Києві, і це врятувало його від трагічної долі Г. Косинки. Б. Антоненка-Давидовича бу­ло засуджено до 10 років концтаборів ГУЛАГу, згодом (у 1937) додано ще 10 років БАМЛАГу, де письменник пройшов усі кола табірного пекла, а по тому (з 1951) від­правлено в довічне заслання на село з промовистою назвою Мало-Росська Красноярського краю. Реабілітований лише

1956. р.

Повернувшись 1957 р. до Києва, окрилений суспільно- політичною відлигою, Б. Антоненко-Давидович активно включається в літературний процес. Уже наступного року він вирушає в мандри по Україні й свої подорожні враження втілює у збірках репортажів «Збруч» (1959) та «В сім’ї вольній, новій» (1960). Водночас доопрацьовує привезений із заслання в чернетці роман «За ширмою», спочатку він публікується в журналі «Дніпро» (1961, № 12), а за рік по тому (1963) твір виходить окремою книжкою і стає по­мітним явищем в українській прозі.

602

Ідейний задум твору автор з притаманною йому скром­ністю визначив як бажання «нагадати молодому поколінню про його обов’язки до своїх батьків, а разом з тим торкну­тися деяких родинних проблем». Та своїм змістом і пафо­сом, важливістю порушених проблем твір вийшов далеко за межі цього наміру, хоча зовні й справді всі події відбувають­ся в родині дільничного лікаря Постоловського — людини вольової, енергійної та ініціативної. Він увесь до останку віддається улюбленій роботі, працюючи «не для себе — для людей, для добра, для життя!» Ще юнаком мріяв про те, аби його «короткий вік на землі не промайнув через життя пустоцвітом». Життя його й справді подвижницьке. Та от лихо: ця чесна й порядна людина, всіма шанований лікар, уважний і чуйний до своїх пацієнтів, виявився злочинно байдужим і неуважним до найдорожчої людини — рідної матері, яка «жила з ним поруч, яку він бачив щодня, яка перед його очима марніла, сохла, згасала, а він нічого того не помічав — і як лікар, і як син...» Одгородивши матір за ширмою в кутку свого кабінету, він прогледів її тяжке за­хворювання, що й спричинило її передчасну смерть. Пись­менник талановито розкрив безмежну материнську любов і трагедію сина, котрий надто пізно усвідомив свою байду­жість і відтоді прагне бодай якоюсь мірою спокутувати свою провину перед найдорожчою людиною.

У творі немає карколомних сюжетних поворотів. Оповідь плине спокійно й невимушено, а внутрішня експресія дося­гається завдяки напруженим монологам та діалогам, у яких герої саморозкриваються.

Ідейно-художня концепція і позиція автора чіткі й не­двозначні. А тим часом з виходом у світ роману «За шир­мою» з уст офіційної критики за інерцією тих сумнозвісних часів на адресу Б. Антоненка-Давидовича знову посипалися докори й звинувачення у «зраджуванні життєвої правди», «фальшивості письменницьких концепцій», «песимізмі» то­що. Дехто з критиків силкувався довести, нібито автор ро­ману, поставивши питання про те, чи доцільно, чи виправда­но присвячувати своє життя громадській меті, всім підтек­стом запевняв: ні, недоцільно, бо втратиш своє щастя, загубиш рідних та близьких. А тому, мовляв, «ні взірцем, ні еталоном (?) для сучасної української прози похмурий твір Б. Антоненка-Давидовича бути не може». Той же ав­тор (Л. Дмитерко) уперто шукав якесь «таємниче дно» в романі і навіть те, що заховане «під дном», і що «випирає назовні».

Не марними виявились і табірні нотатки в «захалявно­му» зшитку: з них народилася збірка «Сибірських новел»,

603

Що багато років маринувалася в шухляді, про їх публікацію в роки стагнації годі було й думати. Лише 1989 р. весь цикл сибірських новел побачив світ. Це невигадані оповіді, напи­сані переважно від першої особи, що надає новелам, побу­дованим на випадках унікальних, парадоксальних, часом навіть казусних, не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом. Тут — ціла низка неповторних людських доль і характерів, іноді винятково колоритних, виписаних майстерно, з повагою і співчуттям до людей порядних і чесних, або ж — діалектич­но-об’єктивно до підлих і жорстоких.

Кращі твори письменника — це яскраві зразки реаліс­тичної прози. Характерна риса його як художника — гли­боке проникнення в найпотаємніші куточки психіки персо­нажів, високохудожня мотивація їхніх дій і вчинків, пильна увага до тонких порухів і нюансів у змінах людського на­строю. Б. Антоненко-Давидович — письменник мужнього таланту, майстер психологічного малюнка і водночас — про­никливий лірик. В його творах органічно поєдналися, зда­валося б, несумісні риси: суворий реаліст і непоправний романтик. Він має свій виразний художній стиль, свою ма­неру образного мислення й ліплення характерів. А лірич­ний струмінь і теплий смуток, якими пройняті майже всі твори письменника, надають їм особливої тональності. Мо­ва його творів чиста й добірна, іноді аж дещо пуристична. Яскраві епітети й метафори для нього — не самоціль. Ними він грішив тільки в ранній молодості — у першій збірці «За­порошені силуети». В пізніших творах увага майстра слова зосереджена на тому, щоб найощадливіше, а водночас най­точніше, виразніше донести головну думку, провідну ідею, причому ненав’язливо, безтенденційно.

У роки брежнєвсько-сусловського застою Б. Антоненко- Давидович і далі дратував офіційну критику, ненавидів брех­ню й лицемірство самовдоволених сибаритів і мав мужність говорити правду в очі. За це письменника безжально й без­карно цькували, принижували, не давали змоги протягом років надрукувати жодного рядка, змушували животіти на скромну пенсію. У цей час за кордоном, зокрема, в Болга­рії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть у далекій Австра­лії його твори видавалися окремими книжками (роман «За ширмою»—мовою оригіналу й англійською; повість «Смерть», низка оповідань у перекладах англійською, бол­гарською, польською; збірка лігрепортажів «Землею укра­їнською» та мовознавче дослідження «Як ми говоримо» — в оригіналі). За океаном широко відзначалися ювілеї пись­менника з привітаннями від Пенклубу, а в Україні — ніхто

001

цього не знав, тут—шельмування або ж цинічне замовчу­вання, тяжке життя пенсіонера... Отже, терновий вінок був покладений на чоло Майстра слова ще задовго до смер­ті 9 травня 1984 р. З повним правом відносимо трагічну постать Б. Антоненка-Давидовича до «задушеного від­родження».

Втім, письменник залишився безкомпромісним і в роки стагнації, хоча це й дорого коштувало йому і фізично, й матеріально. Він прагнув рішучого й беззастережного суду над ненависним тоталітаризмом, справжньої, а не демаго­гічно проголошуваної демократії, мріяв, аби його народ міг вільно розвиватися, вчитися й розмовляти рідною мовою.

Сім десятиліть тому письменник із болем і тугою в серці питав: «Чи ж повстанеш ти до активного творчого життя, мій знедолений і кволий народе, чи ж знайдеш колись самого себе, чи й далі будеш «паралітиком на роздоріжжі», лиш «тяглом у поїздах бистроїзних?» (І. Франко).

Самого ж Б. Антоненка-Давидовича за всіх часів та об­ставин бентежило тільки одне: прагнення писати так, щоб мати право сказати своїй музі Шевченковими словами: «У нас нема зерна неправди за собою...», вважаючи, що са­ме в цьому, незалежно від діапазону письменницького та­ланту, е найбільш моральна й творча втіха кожного митця.

І вельми символічно, що гідно було поціновано життєвий і творчий подвиг митця: присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка 1992 р. за збірку художньої прози «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки».

Гео Шкурупій (1903—1937)

Поет і прозаїк Г. Шкурупій відомий завдяки зовнішнім «ефектним» фактам літературної біографії: зміною імені (Гео — усічене від Георгій); привласненням величного ти­тулу «король футуропрерій» (Семенко й то називав себе скромніше — «футурорубом на незайманих лісах україн­ської літератури»), рекламою своєї дружини-красуні Вар­вари Базас у ролі першої жінки-футуристки... І все ж літе­ратурознавці, зокрема зарубіжні (Ю. Лавріненко, О. Іль- ницький), вважають, що Г. Шкурупій і своєю творчістю зумів посісти осібне місце в історії літератури того періоду, прислужившись як до розвитку авангардизму, так і неоро­мантизму..

Народився письменник 20 квітня 1903 р. в м. Бендерах. Мати вчителювала, батько служив машиністом на залізниці.

605

Дитинство промайнуло на Поділлі. Вчився в 2-й Київській гімназії, згодом — у Київському інституті зовнішніх зно­син. Цей навчальний заклад Гео Шкурупій так і не закінчив, бо своєю професією вважав журналістику, яку почав опа­новувати з 16-ти років. Дебютний прозовий твір «Ми» опуб­лікував у літературно-мистецькому альманасі «Гроно» (1920).

Перша збірка поезій — «Психотези. Вітрина третя»

1922. —побачила світ у київському видавництві панфуту- ристів «Гольфштром». Через рік вийшла збірка «Барабан. Вітрина друга». Обидві написані в стилістиці футуристич­ної поетики, чим дев’ятнадцятирічний автор здобув неаби­яку приязнь панфутуристів і навіть увійшов до ядра київ­ського Аспанфуту. Вже тоді М. Семенко характеризував його як багатообіцяючого авангардиста: «цікаву й багато­гранну фігуру», «дотепного деструктора і поезомаляра»

Власне, Шкурупій виходив на літератури) арену, коли футуристичний рух в Україні вступив у свій другий етап, себто коли він ідеологічно почав сходитися з російським «комфутом», і це повною мірою позначилось на згаданих збірках — заполітизованість автора не заперечити. Щоправ­да, у добу романтиків революції це сприймалося позитивно. Переважає у творах суспільно-політична тематика, вона да­вала підстави першому критикові М. Иогансену сподіватися, що із Г. Шкурупія вийде якщо «не поет революції, то виз­начний поет революційної доби» ². У ставленні до форми М. Иогансен, помітивши вплив декламаційно-тонічного вір­ша В. Маяковського та деяких строфічно-фонічних спроб М. Семенка, оцінив поезію М. Шкурупія як «запізнілу епа- тацію», що її чутно «не дужче, ніж цвіркуна в гарматній стрілянині». Але така оцінка, мабуть, занадто різка, оскіль­ки притаманні поезії М. Шкурупія риси — фетишування тех­ніки, введення в текст прозаїзмів, іншомовних слів, над­уживання яскравими гіперболами, романтичними метафо­рами, абстрактними соціологічними образами,— це риси, властиві загалом «панфутуристичному виробництву». Автор по-різному намагається реалізувати їх у своїй творчості.

У ці роки Г. Шкурупій працює плідно й заповзято. Щиро зацікавившись футуристичною теорією, він намагається розібратися в маніфестах Ф. Т. Марінетті, застерігаючи, що ні про яку згоду із його платформою не може бути й мови (Семафор у Майбутнє. С. 8. стаття Г. Шкурупія «Ма­ніфест Marinetti й панфутуризм»). Згодом спільно із М. Се-