для запеклого авангардиста. О. Білецький, рецензуючи збірку «Радіо в житах» (1923), найдовершенішими вважав поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Хуга»), які «по своїй музичності й глибокому чуттю, можливо, не уступ­лять» П. Тичині¹. «Як простими словами Про солов’їні ро­коти писать?» — це далеко не риторичне питання непокоїло В. Поліщука, котрий за всієї симпатії до «естетики» ма­шин відчував і небезпеку порушення одвічної єдності лю­дини й природи.

Мистецька позиція В. Поліщука досить неоднозначна, невіддільна од драматичного літературно-художнього кон­тексту 20-х років, перейнята «симптомами» авангардизму, художнього етикету якого він постійно дотримувався, вва­жаючи себе «революціонером» у поезії, де зрікаються тра­дицій в ім’я творення абсолютно нових якостей, не прихо­вував свого пафосу заперечення: «...приємно руйнувати якість норми, що закосніли, що в’яжуть волю людини, при­ємно звільняти суспільство од забобонів як життєвих, так і літературних» (86). У дусі естетики «лівих» В. Поліщук закликав «одгетькувати якомога рішучіш «селосовані» (О. Вишня) традиції дотеперішньої української культу­ри»². Відомі його нетолерантні випади проти П. Тичини, що викликали гостру реакцію М. Хвильового (памфлет «Ахтанабіль сучасності...»), котрий застерігав полеміста від необдуманих і зухвалих критичних випадів. Як не па­радоксально, «поет був тісно й міцно пов’язаний з народно­пісенною традицією своєї вітчизни і йому були близькими благородні традиції Шевченка і Франка»³. Йдеться пе­редовсім про такі його твори, як «Франко у труні», «Ско­ворода» та ін. Це підтверджують і щоденникові записи В. Поліщука, фрагменти листів до дружини. «Тарас Шев­ченко [мене] піднімає,— читаємо його нотатки від 31 бе­резня 1922 р.,— Леся Українка і Коц [юбинський] для мене зорять. Тич[ина] каже, що я од К [оцюбин] ського вийшов, і я готов згодитись» (15). Захоплюється він філософською лірикою Ф. Тютчева та Е. Верхарна («Один Тютчев дійсно геній та ще Верхарн»— 132), перебуває під великим вра­женням від роману Л. Толстого «Війна і мир» («Ах, який геній!» — 167), творів О. Бальзака («Прочитав я Бальзака і — відчув повну силу майстерності» — 219) тощо.

Суперечливе ставлення В. Поліщука до художньої спад­щини, до творчості сучасників — типове для авангардистів.

1 Див.: Червоний шлях. 1923. № 4—5. С. 249.

• Полііцук В. Літературний авангард. X., 1926. С. 12.

3 Гринберг и. Творчество Валериана Полищука // Полищук в. Из- браняое. М., 1958. С. 13.

300

Нони, одержимі й непримиренні, виростали з класики і на- иіть у своєму запальному її запереченні залежали від неї. Та й не вона власне дратувала їх, а каламутні хвилі елі- ппгства та провінційщини, що заливали простори україн-

• і.кої лірики 20-х рр., і їм вони силкувалися протиставити нові, так їм здавалося, нікому ще не знані форми. Водночас па естетичних поглядах В. Поліщука позначились і його суб’єктивні риси. Для нього творчий процес поставав як ненастанне змагання митців, не позбавлене спортивного азарту, постійної гри. Поетові ввижалося, що він «перега­няє» С. Єсеніна чи П. Тичину, і тут же сахається: «Да про­стять мені це невелике і недивне для юноші зухвальство» (15). У стосунках з письменниками йому подеколи шкодили не так авангардистські концепції, як гіпертрофоване често­любство, прагнення поширити «динамічний конструктивізм» на всю літературу, тобто по-своєму уніфікувати її, нав’я­зати власний стиль іншим письменникам, яких він у поле­мічному запалі проголошував несучасними й неперспектив­ними, в чому гірко помилявся. На шастя, домагання В. Поліщука залишилися нереалізовані, хоча тенденція ви­явилась надто життєздатною і згодом виявила себе у піве- ляторській формі соцреалізму.

Складну еволюцію пережив В. Поліщук від вторинних учнівських переспівів до усвідомлення потреби торувати нові шляхи української лірики, від неортодоксального «Гро­на» та організації пролетарських письменників «Гарт» до «динамічного конструктивізму» з малочисельними прихиль­никами (О. Левада, Л. Чернов-Малошийченко, Р. Троянкер, В. Ярина та ін.), названих «авангардівцями» (од видання «Авангард», 1928—1929), які протистояли футуристам. У 30-ті роки В. Поліщук критично ставився до своїх по­передніх авангардистських захоплень, називав їх «роман­тичними».

Наприкінці 1934 р. поет був заарештований, засланий на Соловки, де загинув у 1937 р.

Майк Йогансен (1896—1937)

Творча доля М. Г. Йогансена — поета, прозаїка, жур­наліста, перекладача, філолога — не була винятковою для доби духовного відродження в Україні у 20-ті роки. А проте особистістю він був колоритною. Народився у Харкові, в сім’ї вчителя німецької мови, котрий був нащадком швед­

301