яя Марії подається як дуже суперечливий процес, де пе­реплітаються позиція комуністки Лаї та бунт зневажених дівчат у «закладі» Вєжбової, умонастрої «маргінальної» особистості (місто для колишнього селюка — важке се­редовище) і нові погляди на церкву та її служителів (об­раз о. Пана — своєрідна інтродукція до роману «День отця Сойки»).

Потрібні додаткові дослідницькі зусилля, аби відтво­рити ідейне, а відтак художнє формування С. Тудора, де багато важить сам характер його обдаровання — як пись­менника і як вченого з виразним теоретико-філософським хистом. Заслуговує пильної уваги в цьому плані його по­езія, жанрові пошуки в малій прозі. Вони значною мірою раціоналістичні (назви віршів: «Оруддя антитези» або «Діалектичне чергування»), бо автора здебільшого цікави­ли психологічні проблеми, як і питання філософії взагалі. «...Працював науково в обсягу філософії критики й теорії літератури»¹,— свідчив письменник у біографічній довідці. 1932 р. захистив дисертацію на ступінь доктора філосо­фії — «Про т. зв. реалізаційний осуд у спостереженні». «Предмет і його вигляд у спостереженні», «Про почування і пізнання» — з такими доповідями виступає С. Тудор у Львівському філософському товаристві. У списках вико­ристаної літератури — праці німецькою, польською мова­ми: ознака дослідницької праці.

«Дослідництвом» займається і в галузі художньої твор­чості, що може засвідчити бодай повість «Молочне боже­вілля» (1930), де не просто гострий сюжет про бунт політ­в’язнів у тюрмі, а й концепція діалектичного взаємозв’язку між біологічним і соціальним у людині, між підсвідомим та усвідомленим, стихійним і організованим. Він схильний детермінувати, бодай почасти, масові революційні виступи накопиченням стихії, своєрідним психічним магнетизмом. Це — антитеза експлуатації, а народні маси «оруддя ан­титези». Вірш під такою назвою С. Тудор написав ще 1925 р. Повсталі тут — «як діти ті свавільні», що силою змітають усі одвічні аргументи поневолення, згідно з кот­рими «Людина раб! Людина пан! Людина егоїст!»

В одвіт на ці глибокі речі Всі ваші томи, книги чільні Одним кивком ноги —

До печі!

Це — істотний штрих: «Бо божевільні ми!», бо «вразила нас при світлі блискавиць Велика манія (!) комуни».

1 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка ан Ук­раїни. Ф. № 56. Од. Зб. № 36.

653

Повість «Молочне божевілля» мала складну долю. Кри­тика закидала їй формалізм і примат біологізму, ідейну нечіткість та недооцінку ролі партії. Своєрідно перепліта­ються в ній естетика й світогляд автора, а в формальних пошуках проблискує «рахунку зимне лезо». Це дістане свій розвиток і в романі «День отця Сойки», в характеристиці його персонажів, де часто використовуються паралелі з тваринним, як правило, хижацьким світом, закони якого переносяться на міжлюдські стосунки.

Шлях С. Тудора до роману був закономірний передусім у світоглядному плані. Здається, він просто не міг не на­писати цього твору, тому що готував себе до нього як ху­дожник і як філософ-атеїст. Роман залишився незаверше­ним, однак основний конфлікт і в існуючому варіанті твору окреслено з граничною виразністю. Йдеться, як говорить Сойка, про «одну з найважливіших дилем, що нависла те­пер над світом». «Бог або комуна» — так категорично, без права вибору, визначив її для себе герой, так сформулював її й автор.

Через півстоліття після створення роману ця дилема ще не втратила своєї гостроти, але вочевидь набирає ін­шого вигляду. Уже з 80-х, зокрема після появи роману Ч. Айтматова «Плаха», котрий набрав широкого суспіль­ного резонансу, людина повертається до релігійної духов­ності як надійного прихистку. Наступні ж динамічні по­дії— не лише в літературі та мистецтві, а, головне, в жит­ті— змусили критично поглянути на шкалу гуманітарних, відтак і політичних, ідеологічних цінностей, отже, й на ко­муністичну доктрину та її історичне побутування в одній шостій частині планети.

Природно, все це істотно корегує ставлення критики не лише до таких творів, як «День отця Сойки», що був да­ниною своєму часові, а й до радянської літератури (у ма­совій своїй частині вона — данина фальшивим ідеологічним концепціям). І природно ставити питання взагалі про місце в історії літератури відповідних творів, особливо таких, як одверто тенденційний роман С. Тудора. Та річ у тому, що маємо тут випадок по-своєму винятковий, унікальний, са­ме той, де тенденція вмотивована художньо і постає з гли­боких та щирих переконань, отже, здатна стати й переко­нанням читача.

«День отця Сойки» — художньо-філософський твір скла­дної структури. Здається, вічно триває цей один день з життя подільського священика, а в ньому все — історія церкви й віри, історія й сучасність краю, кар’єра й інтереси Сойків, Климовичів та багатьох інших з їхнього середови­

654

ща, а ще війни, заворушення і Жовтень у Росії з його між­народним впливом.

Узвичаєно в дотеперішньому літературознавстві трак­тувати твір С. Тудора як взірець літератури атеїстичної. Однак обмежувати його тільки цією роллю несправедливо. Справді, атеїстичний зміст і пафос роману тут присутній — письменник створив не один, а цілу галерею образів, що характеризують попівство виразно, в різних ієрархічних зрізах, хоча отець Сойка з цього погляду — вершина. Від д’Есте й Льотті в Римі до низових подільських парохів — проймає письменник своїм дослідницьким поглядом цю сильну соціальну машину, розбираючи найпотаємніші сек­рети її майже безперебійної роботи.

І все ж маємо в даному випадку щось значніше. Це — філософськи концепційна «розправа» про речі важливіші, аніж, приміром, власницькі пристрасті чи цинізм служите­лів культу, найопукліше втілені в образі Михайла Сойки, йдеться-бо про вибір між вірою і наукою, духовним і ма­теріальним, між віковічними устоями експлуататорських формацій і революційною їх зміною — отже, між Богом і комуною. Льотті і Сойка ще й ще раз повертаються до цієї важкої «дилеми», і прелат наголошує: «— Не є вона з тих популярних питань, що надаються до прилюдного обгово­рення перед вірними.— у самій її настанові: бог або кому­на — міститься деяка небезпека й спокуса для невиробле- них і несвідомих малих душ... Але, між нами кажучи, це правда,— стоїть така дилема перед людством у цілій ре­альності,— ніби сам об’єктивний розвиток подій поставив її перед нами...

• І боюся, мій сину...

Отець Льотті затягає опуклі очі повіками й посміхаєть­ся водянисто:

• ...боюся, сину, що божому провидінню подобається залишити нас самих у практичному рішенні цього питан­ня...»

У романі бачимо, ясна річ, не того, кого б можна назва­ти «малою душею». Сойка — не просто священик. Це ідей­ний, глибокоосвічений, розумний, далекоглядний борець проти комуни з твердим життєвим кредо: «Нехай загине світ, щоб не було комуни!»

Сюжетна частина твору невелика: Михайло Сойка до­сить легко успадковує, з одруженням, Нову Климівку, очо­лює чи не найкращий деканат повіту. Але матеріальні стат­ки для нього далеко не все. Хоче, поза тим, знати: «Що таке Бог? Яка істота релігії?» Так опиняється в Римі, ува­жно вивчає історію віри й церкви, контактує з найосвічені-

655

шими богословами й поступово виділяється з-поміж них. А ще студіює, за порадою прелата Льотті, марксизм. Із знаннями приходить до Сойки впевненість: Бог — на землі, він рукотворний і лишається тільки зміцнювати цю даність. От лише загроза: занепад віри в Бога під натиском «кому­ни», уособленням якої і став 1917 р. у Росії. На пропозицію Льотті їхати туди, аби на місці боротися, Сойка відповідає запереченням і ставить за мету укріпитися в своєму краї, щоб «зараза» не поширювалась. На цьому етапі діяння й застаємо отця Сойку, один з днів життя якого Тудор і від­творює в романі.

«Однн із перших днів грудня 31-го», він так і лишився недописаним, хоч, як уже зазначалося, суть, тенденція ро­ману достатньо окреслена: розстановка сил нового часу, історична закономірність — все начебто проти Бога, все за комуну. І Сойка, і Льотті, і їхні однодумці майже певні цього, і надія хіба що одна (її з осторогою висловлює під кінець твору Сойчин тесть):

• Комунізм, який побідить, буде вогняною пробою для християнства: або воно витримає ту пробу, й тоді потвер­диться його божеське походження, або не витримає, й тоді...

1 Сойка говорить твердо й упевнено:

• Не витримає!..»

Щоправда, він тут трохи ворохобиться, прагнучи по­дратувати співрозмовника, та в глибині душі упевнений: інакше не буде. У трактуванні автора він надто розумний, аби помилятися в такому висновку. В цьому ідея роману, в цьому й переконаність самого письменника.

Тенденційність письменника в романі «Дні отця Сой­ки» не шкодить реалістичному зображенню повсякденного побуту подільського села, зокрема й попівського побуту­вання. Автор створює виразний характер, розкриває пси­хологічні збудники поведінки того чи іншого персонажа в панорамі сільських звичаїв, неписаних, але твердих за­конів. Все відлагоджено, все під контролем, за винятком хіба що випадковостей. Як їх не любить Сойка! Автор ніби мимохідь зауважує: «...Дурень плаває від випадку до ви­падку, як сліпа риба в воді, а мудрий розбивається на нім, як корабель на скелі, що несподівано вискочила з дна... Хто знає, які підводні скелі причаїлися під розпланованим плесом твого нинішнього дня... Вважай!..»

Зрозуміло, грунтовний «низовий» реалізм С. Тудора — не самоціль, і роман його в українській прозі виділяється тим, шо принципово виходить на виші рівні узагальнення та художнього відтворення дуже складного в самій своїй фактурі життєвого матеріалу. Ось де й стало в пригоді

656