1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р.¹ Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам’яті шматком втраченої поеми «Махно». Поема багата на проникливі характеристики, які з відстані літ автор дає друзям і знайомим і які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням пово­єнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом із його авто­біографічним романом «Третя Рота» (1989) поклали початок розробки і цієї теми.

Низку цікавих творів приносять книги «Близька дали­на» (1960) і «Поезія не спить» (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця ². Разом з тим заявляє про себе небезпека творчого самоповторення і переспіву. Блискучий майстер вірша, він практично не відмовляє ре­дакціям на їхні численні (переважно ювілейні) замовлення, тематична вбогість яких і сама «принагідність» писанння не можуть не позначитися на художньому рівні продукції. Цих віршів нараховується багато десятків. Разом із тим спогадів, повернення до днів молодості, характерного для лірики по­передніх періодів, стає менше.

За всієї тонкої філософічності пізня лірика Сосюри сповнена молодечого руху, енергії, радісного світовідчуття. Це — не поважні медитації сивого мудреця, а мудрість чут­тєвої повні, вітання вічних змін. І рух, і воля, і любов — ось пропозиція митця людині, присадженій на життєвий діл ілюзіями раціонального глузду: «І все, як пісня солов’їна, чуття загострює моє... Прекрасна мить, коли людина, люди­на птицею стає!» (1962).

Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим пал­кіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великим хистом і щирістю окресленими берегами вмирання й відродження проляга­ють основні мотиви останніх збірок Сосюри «Осінні мелодії» (1964) та «Весни дихання» (1964). Відчуваючи всього себе у всьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят четверта, а вісімнадця­та його осінь: «Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине? То душі моєї друг —крик перепелиний» («Серцем я пишу листи...», 1960—1961).

Як лірик тривожної, музичної душі, він черпав силу у

1 Див.: Вітчизна. 1988. № і. С. 92.

2 Див.: Сосюра в. Твори: в 10 т, т. 10. С. 165,

278

вічно молодому русі людського життя й природи, вірив у нього, сам був його «співною часткою»: «Хай опадає лист в саду на землю в срібному інеї — я в пісні молодість знай­ду і довго-довго буду з нею» («Подібна юність до весни...»).

8 січня 1965 р. поета не стало, але старість жодної хви­лини не мала над ним влади. На зорі космічно-атомної ери, коли збадьорена науковими досягненнями людина втопила свій погляд у небі, шукаючи віри й снаги для поступу в розламах ідеологічних догм, між галактиками та нейтрино, В. Сосюра висвітив космос душі людської, прозрівши шлях гуманістичної думки на десятиліття вперед: «Я все люблю, люблю без краю, люблю за серця теплого биття... Я крапля та, що думає й співає у океані вічному життя» (1962).

Стрілецька поезія

Художнє явище, яке історики літератури означають як «стрілецька поезія та пісня», репрезентують насамперед В. Бобинський (1898—1938), О. Бабій “(1897—1975) та Р. Купчинський (1894—1978). Якщо твори першого виходи­ли неодноразово (востаннє в 1990) у доволі повному обсязі й посіли певне місце в літературному процесі, правда, по­руч із такими в стильовому плані відмінними од нього пое­тами, як С. Тудор та О. Гаврилюк, то два наступні не вклю­чалися в жодну радянську антологію і залишаються досі невідомими широкому загалу читачів.

О. Бабій (народився в 1897 р. на території теперішньої Івано-Франківщини, помер у 1975 р. в м. Чикаго) —син се­лянина: у лавах січових стрільців захищав, як і багато пат­ріотично настроєних юнаків того часу, Західноукраїнську Народну Республіку від польських окупантів (згодом напи­сав на цю тему поему «Гуцульський курінь» та повість «Перші стежі», 1937); був одним із фундаторів, разом із В. Бобинським та Ю. Шкрумеляком, групи поетів-символіс- тів «Митуса» (1922). Здобувши вищу освіту в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі зі сту­пенем доктора філології, брав активну участь у літератур­но-мистецькому житті Львова як письменник і журналіст. Високу оцінку його збіркам «Ненависть і любов» (1921) та «Поезії» (1923) дав В. Бобинський уже після того, як доро­ги їх розійшлися. У статті «Літературне життя по цей бік Збруча» він відзначив у них «справді своєрідні і тому без- закидні майже поезії, в яких автор хоче дати (й справді дає) вислів своєму почуттю, тісного зв’язку з живим жит­тям народу, в них яскраво виявляється вразливість поета

277