участь усієї армії, засіявши своїми кістками піски астра­ханські. Всупереч О. Серафимовичу, який у «Залізному по­тоці» відійшов од правди факту з тим, щоб «з найбільшою силою виявити... головні думки, головні ідеї, головні за­вдання маси», автор «Шургану» свідомо «взяв у шори свою фантазію й поклав в основу повісті справжні події й фак­ти, аж до дрібниць» *. Він чесно й правдиво розповів не тільки про масовий героїзм, а й величезні людські втрати, людські жертви, покладені на вівтар революції.

Саможертовність героїв в екстремальних умовах зобра­жена у творі як історична настанова. Герої роману, усві­домивши неминучість загибелі, турбуються передусім про те, щоб гідно померти й тим самим довести ворогові свою моральну вищість. Вони вмирають, свідомі своєї високої місії, й хоча почуваються лиш «маленькими піщинками», свою боротьбу, як і смерть, вважають чи не «найважливі­шою послугою революції», як у П. Тичини: «Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!»

Та поряд із революційним пафосом П. Капельгород- ський не оминає й численних епізодів здичавіння людей, проявів «огидно-простої» загибелі. Зображене життя — понад трагедію чи комедію, воно взагалі поза всякими ме­жами, що їх здатна осягнути людська уява.

Проблема ставлення до революції переконливо розкри­та через долю головного героя роману Гаврила Рогожина, чимось схожого на Григорія Мелехова.

Донедавна роман «Шурган» порівнювали із «Залізним потоком» О. Серафимовича, «Ходіннями по муках» О. Тол- стого та «Вершниками» 10. Яновського. Вважалося, що «таких творчих удач у зображенні революції і громадян­ської війни, як «Шурган» П. Капельгородського, українська романістика 20 х років більше не має», що цей твір «став класичним» і є «справжньою окрасою української істори- ко-революційної прози». Сьогодні у ці захоплені оцінки доводиться вносити істотні корективи, разом із тверезою й об’єктивною оцінкою й самої громадянської війни.

Так само неоднозначно сприймається сьогодні й роман «Артезіан» (написаний 1934 р., опублікований 1973). Го­туючи твір до видання, П. Капельгородський так визначив свій задум: «Я хотів би написати радісний гімн нашим творчим силам, праці, боротьбі й перемогам. Я хотів би любовно й правдиво змалювати бодай шматочок епохи, що

1 Капельгородський п. Шурган. Повість-хроніка. X., 1932. С. 4.

635

захоплює творчим ентузіазмом маси й підносить їх на хви­лях героїзму».

Певна річ, такі наміри письменника, висловлені по сві­жих слідах нечуваного голодомору, можуть збити з панте- лику сьогоднішнього читача. Але відомо, що слід виходити не так з авторських декларацій та намірів, як із наслід­ків їхнього втілення, коли ж йдеться про талановитий твір, для нас важливі й самі відтворені факти життя, і так само пафос того чи іншого трактування фактів.

Справді, об’єктивна правда у творі постає не такою, якою заявлена в заспіві, тож, ймовірно, та ейфорія — лиш данина часові. Таке застереження було тим більш дореч­ним і виправданим, що над письменником протягом два­дцяти пореволюційних років, мов Дамоклів меч, висіла ціла низка звинувачень.

В образі головного героя «Артезіану» професора Лу- ценка втілено чимало рис самого автора, зокрема, жовтне­вий переворот герой сприймає спочатку як «непоправну ка­тастрофу, громадсько-політичну й свою особисто». Далекий (так йому здавалося) від політики, від громадських течій і процесів, молодий учений ще за кілька років до революції закопався в лабораторні й практичні досліди, створив влас­ний «парадиз» і переживав те високе творче піднесення, яке, поєднуючись із точним науковим розрахунком, забез­печує перемогу. Але раптом вибухнула революція і зруйну­вала всі його плани. Спроба невдалого опору більшовиць­кій владі лише ускладнила ситуацію. Луценкові разом із коханою дружиною довелося тікати з «парадизу», зали­шивши напризволяще плоди довголітньої праці, які без­слідно загинули... Не тямлячи себе від кривд, заподіяних революцією, він у всьому вбачав тільки руйнацію, знищен­ня, занепад. Внаслідок цього та особистої трагедії герой усамітнився від усього світу. І тільки згодом, поступово переймається ентузіазмом молоді, духовно відроджується й починає спрагло працювати.

Назва твору символічна. В ній конкретне тісно поєдну­ється з абстрактним: «Артезіан! Яке чудесне, радісне, твор­че слово, як символ, як гасло визволення, оновлення ста­рого життя? Чи ж не так і в душі людини ховаються дже­рела животворних сил і можливостей,— треба тільки знайти, де їх шлях, дати їм вихід...»

І все ж у творчості П. Капельгородського, в «Аргезіа- ні», поряд із сторінками, осяяними благородством і високі­стю людського духу, є вразливі для проникливого пись­менника з його життєвим досвідом. Звісно, навіть згаду­вати саме слово «голод» прозаїк не міг. Але чи ймовірно,

636

щоб він не помічав кричущої дисгармонії між демагогічно проголошуваними «комуністичними» ідеями та гаслами й трагічною дійсністю? Мабуть, помічав, але мусив кривити душею, «захоплено» пишучи про те, як в умовах казарме- ного соціалізму «дзвеніла й буяла земля в темпах соцбу- дівництва», «радянський трактор краяв останні куркуль­ські межі. Переможним кроком ішла суцільна колективі­зація...»

Незважаючи на вкрай несприятливу добу, П. Капельго- родський продовжував працювати; він мріяв у трьох-чоти- рьох романах подати всю історію громадянської війни в Україні, розпочавши романом «Оборона Полтави» й закін­чивши цикл «Перекопом».

Ранньої весни 1938 р. автор завершив перший роман, його назва, як зауважив сам письменник, символічна, бо тоді це означало — оборона України. Однак, широкому за­думові П. Капельгородського не судилося здійснитись. Від першого роману залишилися тільки перша частина та чи­малий уривок другої — решта загубилася у воєнному лихо­літті.

Вірний своєму улюбленому жанру епічно-панорамного літопису на документальній основі, П. Капельгородський і тут головні події відтворив з історичною достовірністю, а багатьох персонажів подав під справжніми прізвищами, документальне підгрунтя не завадило створити живі люд­ські характери.

Одну зі своїх повістей М. Гоголь закінчив сумною фра­зою: «Скучно жить на этом свете, господа!..» У 1930 p. П. Капельгородський зауважив, що він «хотів би закінчи­ти повість свого життя словами: «Страшенно цікаво й ра­дісно жити, працювати й творити, товариші!» Чи думав то­ді письменник, що за кілька років по тому — 19 березня 1938 р.— його знову — вкотре вже! — буде заарештовано, а ще за два місяці передчасно й трагічно обірветься життя його в* розквіті творчих сил?

Досі на підставі «Довідки про смерть», виданої в січні

1957. р. Полтавською прокуратурою, вважалося, нібито П. Капельгородський помер 21 лютого 1942 р. «від запа­лення легенів». Тепер з архівних документів КДБ встанов­лено, що особливою судовою трійкою НКВС в Полтавській області (протокол № 17 від 5 квітня 1938 p., спр. 3365, с. 542) П. Капельгородського як «найзапеклішого ворога Компартії і Радвлади» було засуджено до розстрілу «за участь у підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації»... Вирок виконано 19 травня 1938 р.»

<537

Борис Тенета (1903—1935)

Перша збірка його оповідань з’явилася 1927 р. Остан­ня журнальна публікація — 1934 р. Після того ім’я пись­менника більше не з’являлося в українській літературі.

Б. Тенета (справжнє прізвище Гурій) народився 1903 р. на Донеччині, після смерті батька, в 1914 р., переїздить до Катеринослава, навчався там в ІНО. З 1927 р. навчався у Києві, через деякий час зайнявся літературною творчістю. Починав з поезії, публікуючи її у популярних тоді журна­лах, мав добрі відгуки не лише від читачів, а й таких ви­могливих друзів, як Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович. Останній із жалем згадував, що сам Б. Тенета, тяжіючи до прози, так і не видав жодної поетичної збірки, вважа­ючи вірші справою суто інтимною, надто особистою, щоб з нею виходити на люди '.

Талант Б. Тенети практично не встиг реалізуватися за той проміжок часу, що випав на його долю. Романтик не лише за творчим світобаченням, а й у повсякденному по­буті, він, за спогадами його сучасників, постійно Прагнув нових вражень, фантазував: захоплювався спортом, полю­ванням, розробляв план перебудови Труханівського остро­ва на київську Венецію, мріяв про подорож на Таїті... Емо­ційна вдача, схильність до орнаменталізму позначилися на перших оповіданнях, де автор виступав то від імені голод­ного поета, який так і пішов з життя безробітним («Без­робітний»), то від робітника, у якого помирає від сухот сестра, і він звинувачує в цьому місто («Місто»). Були й сповіді ліричного героя про жагуче кохання до красуні та­тарки («Мусема») та напівгумористична розповідь про пригоди закоханих на півдні («Листи з Криму»).

Оповідання, зібрані в невеликій збірці «Листи з Кри­му» (1927), написані в тому романтичному, лірико-імпре- сіоністичному ключі, що переважав тоді у багатьох моло­дих прозаїків пореволюційної фаланги. Це були переважно етюди, але в них помітно окреслювалося прагнення Б. Те­нети до психологічного розкриття характерів. Наслідком цього прагнення була повість «Гармонія і свинушник» (Життя й революція. 1927. № 7—9); окремо видана 1928 р. Про неї заговорили критики, хоча тоді в українській прозі були, певна річ, і масштабніші твори.

Найпереконливіше письменнику вдалося показати жит-

¹ Антоненко-Давидович Б Здалека й зблизька. К.., 1969. С. 169.

638