:\ після одужання їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. знайомиться в Харкові з В. Коряком, В Блакитним та І. Куликом — тоді завідуючим агітпропу ІІК КП(б)У, котрий і відкликає Сосюру з армії. Починаєть­ся харківський період напруженого творчого життя у колі провідних українських майстрів: О. Довженка, М. Хвильо­вого, О. Вишні, О. Копиленка, І. Сенченка, М. йогансена...¹

1921. р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою Сосюри в нім записано: «В 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові»...² Однак відшукати цю книжечку поки не пощастило.

1921. р. виходить поема «Червона зима», яка мала не­бачений успіх, що й засвідчив зміну естетичних домінант у мистецтві. Лірика початку століття (романсова, декадент­ська) проникливо говорила про муки душі, заглибленої у власний світ, усамітнений серед хаосу соціальних потрясінь, їй відкривався духовний безмір (і нові художні обрії!), але від насущних потреб часу лірика була далекою. Тепер від­кривалася принципово інша естетика — краса соціального діяння, самозречення в ім’я загального щастя, набував по­ширення збірний образ революції, стихія мас, витісняючи з лірики конкретну особистість. Та вже за кілька літ далися взнаки естетичні втрати тотальної деіндивідуалізації лірики, адже історію рухала не безлика маса, а множина індиві­дуальностей, що по-своєму раділи перемогам і мучилися поразками, любилися й страждали, і було їм сумно розлу­чатися й боляче помирати. Література, аби не впадати у загальність і плакатність, мусила побачити самобутні об­личчя. Першому в українській ліриці це вдалося В. Сосюрі.

«Червона зима» повернула в радянську поезію особис­тість в усій складності притаманних їй поривань. У неве­личких дев’яти розділах поема вмістила цілий духовний світ представника «робітничої рані»: теплі спогади про ди­тинство й домівку, парубочі розваги й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат, від­чуття єдності з народом і віру в ідеали народовладдя.

Здобуття свого берега в розбурханому суспільному морі, світоглядна визначеність як дарунок бунтівливій душі —

1 Див.: Сосюра в. Третя Рота. С. 251.

2 Рукописний фонд Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка ан України. Ф. 139,

263

ось психологічне й філософське підгрунтя поеми, що, попри всю суворість зображуваної реальності (голод, злидні, роз­руха, війна і смерть), наскрізь перейнята оптимістичним звучанням. Крізь кожне лихо вчується голос надії.

Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», 1922; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно. Саме так, як ліричне «я» поеми, зливаючись з «народу «ми» святим», лишається образом конкретного юнака, що пише вірші між боями, згадує бідацьке дитинство, тужить над могилою брата...

Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як лівореволюційної психології, що одбирала у людини право на щастя в умовах класової боротьби. Ліричний герой В. Со­сюри переповнюється почуттями, які, виявляється, зовсім не заважають перетворювати світ, бо й саме це перетворен­ня здійснюється в ім’я соціального й духовного розкріпа­чення людини: «Ми хвилі любим, хвилі любим, самі наро­джені од хвиль. О, притули вишневі губи ти до моєї голови»; «Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися Боротьба й Кохання,— а кращий хто, не знаю я».

Лірика Сосюри 20-х років («Ластівки на сонці», «Вже в золоті лани», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія» та ін.) зворушувала, нагадувала про добре і ніжне, і в цьому була її очищувальна сила. Він сам оновив жанр інтимної ліри­ки, з безпосередністю поганина відкинувши межу між «мо­їм» і «нашим»,— все, чим повниться душа героя, є від життя, яке приймається в усій своїй суперечливій повноті (інколи це призводить і до невдач — вірш «Дві», 1924).

У віршах поета постають ніби вперше побачені своєрідні картини трудового міста; бруковані вулиці, срібне мор­ське узбережжя, відчувається подих того прийдешнього жит­тя, заради якого «в степах гули гармати, і ллялась наша кров, і падали брати...», зверталися ідоли земні й небесні, ламався світ старих уявлень»: «О, не даремно, ні, моя ста­ренька мати зняла з своїх дітей дукатики й хрести». Вже в цьому вірші 1921 р. поет заповів своє мистецьке кредо: він завжди оспівуватиме безконечне оновлення життя у небачених і захоплюючих формах, у праці й коханні.

Революційні події ілюзорно зродили надію на справжнє оновлення світу, людини, що нарешті звільнить свій дух, розкріпачить почуття: «Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання...» Це — не гіпербола,

?.М

їм* — твердження — мрія про духовно розкрилену оеобй-

• ііть. Це, зрештою, КЛЮЧ до розуміння всієї лірики митця, нку без спрощень і втрат не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної чи пейзажної, бо він оно­вив і наблизив самі ці жанри на грунті синкретичного сві­тосприймання. Невичерпна краса і сила почуттів дозволя- ють людині, як її бачить поет, бути творцем своєї долі. І то­ді, коли вона, рятуючи інших, обирає смерть (балада «Ком­сомолець», 1927), і коли прозирає майбутнє (вірш «Дніп- рельстан», 1926, написаний до появи самої станції), і коли сумує так, що переживання її стають порухом самої при­роди («Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я пе­чальне: «Марія»).

В. Сосюрі поталанило — він вибухнув поезією, яку жа­гуче потребував час: ідейно наснаженою, рвійною і водно­час ніжною, діткливою, яка висвічувала в людині її істинно людську сутність — доброту, чуйність, совісність, милосер­дя. І в цьому образі тогочасне молоде покоління впізнало себе — яким було, яким хотіло, мріяло бути!

1921. р. виходить збірка «Червона зима», що потверджує талант молодого автора і водночас особливу здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різні художні форми й засоби. Так, четвертий розділ поеми «1917 рік» — типово експресіоністичний, а вже наступний, п’ятий, випромінює українською народнопісенною традицією. Окре­мі твори написані верлібром, а поряд — зразки нормативно­го вірша і образної пластики, якими можна ілюструвати практику імажинізму («1 спогади тремтять, як смажене на­сіння, лишають на вустах жадань прозорий глей»). Дедалі більше вияскравлюється суто сосюринська кольористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій се­ред хлібів під сонячним небом.

Широкий діапазон має й соціально-філософська темати­ка поета. Даниною космізму 20-х років є поема «Навколо» (1921), ліричний суб’єкт якої прагне поглядом охопити роз­вихрену революцією планету. Вселенські масштаби виміру подій і у поемі «В віках» (1921). Стоїчне сприйняття суво­рої дійсності відбите у присвяченому М. Хвильовому дипти­ху «Сніг» («Сніг... перед очима за лицями лиця...»). А у вірші «Граційно руку подала і пішла» панує стихія рево­люційного романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про синкретизм художнього мис­лення Сосюри.

З-під пера митця виходить низка ліро-епічних поем: «Ок­сана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар»,

265