польоту». Чи не тому ці парадоксальні слова і взято епі­графом до роману? Цілком очевидно, що щастя вона розу­міє по-своєму, на доступному їй рівні — сексуального задо­волення. І лише ставши на шлях непогамованих плотських бажань, Женя засумнівалася в істинності свого життєвого кредо: «Человек создан для счастья! Но разве поднимут к солнцу крылья, отяжелевшие от облепившей их грязи».

В контексті всієї творчості М. Могилянського будівни- чій ідеї честі протиставлена руйнівна ідея вседозволеності. І зовсім не випадково носіями раціонально-логічного й чут­тєво-емоційного начал постають чоловічий і жіночий обра­зи. Таке протиставлення яскраво прочитується в контексті ніцшеанського ставлення до жінки, яку філософ вважав здатною лише до дітонародження, та фрейдистського роз­в’язання проблем соціального і біологічного.

Передбачаючи подальші втрати соціалізму, письменник виявив прозірливість і в останньому романі «Хильда» (1941). Але вже мав на увазі не лише «якість» людини за параметрами сутнісного виміру, а й нетривкість новоутво­реної державної системи, яка, абсолютизуючи колективне й недооцінюючи потреби та запити індивіда, соціальної гру­пи, нації як духовно згармонізованої одиниці,— програму­вала на майбутнє децентристські соціальні процеси, які вже виявили себе вочевидь.

Цікаво, що поетика романів М. Могилянського близька до стилістичного ефекту впливовості фільмів А. Тарков- ського. Адже після ознайомлення з прозою М. Могилян­ського також залишається фізичне відчуття: в одному ви­падку— «важкості» від максималістських вимог людини до самої себе та до інших («Честь»), в іншому — огиди до хтивої жінки з її непогамованими пристрастями («Всюду страсти роковые»), а ще в іншому — відчуття хисткості та непевності в завтрашній день («Хильда»).

Помер М. Могилянський 22 березня 1942 р. в селищі Велика Мурта Красноярського краю, куди був евакуйо­ваний. Там і похований.

Пилип Капельгородський (1882—1938)

П. Капельгородський народився 14 листопада 1882 р. в с. Городищі (тепер Недригайлівського р-ну на Сумщи­ні) в багатодітній селянській родині. Навчався в земській школі, звідки його було віддано казенним коштом до Ро-

630

менської духовної школи. У 1902 р., навчаючись у Полтавсь­кій семінарії, юнак взяв активну участь у бунті, водночас Полтавщину збурунили селянські заворушення, в яких семі­нарист теж взяв участь і зазнав переслідувань та ареш­ту, а потім сам залишив навчальний заклад. Почалася нова сторінка життя — з поліційним наглядом, обшуками, арештами. Довелося тікати на Кубань, де юнак працює спочатку вчителем, а невдовзі й директором училища в с. Успенському під Армавіром.

1905 р. він публікує свої поезії у збірнику початківців «Перша ластівка» та інших виданнях, вперше перекладає рідною мовою «Траурний марш» В. Архангельського («Вьі жертвою пали в борьбе роковой...») і друкує його в петер­бурзькому журналі «Вільна Україна».

Незабаром у Києві побачила світ перша й фактично єдина досі друкована збірка поезій П. Капельгородського «Відгуки життя» (1907), до якої ввійшло близько шістде­сяти оригінальних віршів, а також кілька перекладів та переспівів з М. Лєрмонтова, П. Беранже, С. Надсона, То- маса Гуда й М. Горького. В ті «олов’яномерзотні часи» поет сам прагнув «побачить день ясний крізь темну пітьму ночі». Хоча збірка й була прихильно зустрінута критиками, все ж вона не дала поетові великої радості, бо після «пиль­ної опіки» ліберальних редакторів та цензури з неї зали­шилися лише «уривки».

16 квітня 1909 р. П. Капельгородського арештували й кинули до Армавірської в’язниці. Та поет не занепав ду­хом, про що свідчить цикл віршів «Із-за грат і мурів». Пе­редані на волю, вони друкувалися в «Літературно-науково­му віснику». В тюрмі були написані й оповідання «Чия провина?» та автобіографічна повість-хроніка «Записки се­мінариста», де талановито відтворено затхлий режим і гні­тючу для здібної людини атмосферу, що панували в Ромен- ській бурсі та Полтавській духовній семінарії (ЛНВ. 1910. № 6, 7, 8).

26 вересня 1909 р. виїзна сесія Новочеркаської судової палати в Армавірі звинуватила П. Капельгородського в то­му, що він «протягом 1906—1908 рр. публічно виголошував промови злочинного характеру, в яких закликав до зброй­ного повстання з метою повалення існуючого державного ладу, встановлення демократичної республіки, закликав селян силоміць відбирати землю в поміщиків і ображав йо­го величність...». «Речовим доказом» став і вірш «Не стрі­ляй!» Під тиском селянських мас, які щільно оточили судо­ву залу, суд змушений був виправдати поета, але заборо­нив учителювати й «порадив» негайно покинути Кубань.

631