лена вченим творчість таких постатей, як І. Котлярев­ський, Т. Шевченко, П. Куліш і М. Вовчок. У наступній книжці (збірнику статей) «Від Куліша до Винниченка» М. Зеров збагатив цей ряд іменами А. Свидницького,

І. Франка, Я. Щоголіва, Лесі Українки, М. Черемшини, В. Винниченка. Рухому природу і суть свого наукового ме­тоду вчений ще раз підтвердив у передмові до цієї книж­ки. Вміщені в ній нариси, писав він, «становлять спробу наново розглянутися в матеріалі попередніх оглядів та оцінок. Свіжі дані, що опубліковуються нині щораз часті­ше й щедріше, нові погляди та завдання літературознавчі, нарешті час, що вносить свої, інколи дуже істотні, поправ­ки до усталених, здавалося б, репутацій, помалу перероб­ляють канонічні списки українського письменства. На наших очах упало розуміння української літератури як сосуда народності та її речника, адвоката, розвіявся во­йовничий естетизм Євшанових трактувань ', з’явилися тве­резе вивчення соціального коріння української творчості XIX—XX вв. та пильне приглядання до її художніх форм, жанрів стилю» ². Йшлося, отже, про те, що науковий ме­тод М. Зерова не був естетично замкнутим, він включав найширший спектр підходів до художніх явищ, зокрема й соціологічних, за відсутність яких ученого найчастіше кри­тикували. Звинувачення набували часом таких нестерпно- наступальних форм, що М. Зеров змушений був писати покаянного листа (Пролетарська правда. 1930. ЗО листо­пада).

Вчений постійно аналізував сучасну йому художню творчість. У його критичних виступах про літературні яви­ща пореволюційної пори можна спостерегти, що він ціка­вився в кожному випадку й біографізмом автора того чи того твору, і зв’язками його з ідейними, соціальними ру­хами в суспільстві, і художньою самобутністю письменни­ка у контексті творів інших літератур, і його жанровими вподобаннями, і поетикою образної мови, і стильовими питаннями тощо. Отже, для М. Зерова художній твір — це не окреме про окреме, а загальне про загальне, концентро­ване вираження дум і почувань письменника про «цілу» людину і «цілий» світ.

У П. Филиповича спостерігаємо вужче коло тематики досліджень української нової і новітньої літератури, але він так само, як і М. Зеров, виходив у її трактуванні не з

1 Малася на увазі літературознавча позиція критика з «Українсь­кої хати» м. Євшана (Федюшка).

2 Зероб м. Твори: у 2 т. Т. 2. С. 246.

746

функціональних, а художніх позицій. У передмові до книж­ки «З новітнього українського письменства» він наголошу­вав, що вдається переважно до порівняльного методу лі­тературознавства. «Цей метод,— писав вчений,— позначе­ний уже у нас певною традицією (праці Драгоманова, Франка; Сумцова, Колесси та ін.), може дати чимало ко­рисного для сучасного українського літературознавства, зосібна подаючи матеріал для соціологічних узагальнень. Порівняльні студії поширюють також наш обрій, виводя- чи українське письменство з вузьких національних меж і з’єднуючи його з творчістю інших народів» *. В теоретич­ному аспекті П. Филиповича особливо цікавили проблеми сюжету й стилю. Він розглядав їх крізь призму європей­ських літератур, шукав у новій і новітній літературі сю- жетно-стильових зв’язків з літературою давньою, був емо­ційно прихильним до реалістичних і романтичних стилів, вважав непродуктивними «чистий» символізм, футуризм, імажинізм, але в їх критиці виявляв академічну стрима­ність і коректність. Це помітно, зокрема, в рецензіях П. Филиповича на збірки віршів М. Семенка (Книгар, 1918. № 14), О. Слісаренка («Музагет». 1919. № 1—3), М. Риль­ського («Книгар». 1919. №22), в оглядовій статті «Молода українська поезія» (ЛНВ. 1919. Кн. 4—6) та інн. Підкрес­лено стриманим (хоч і досить критичним) був також ви­ступ П. Филиповича під час наукового диспуту, організо­ваного ВУАН 24 травня 1925 р. Вчений порушив проблему освіти читача й літератора, і наголосив, що ключ до роз­витку нового письменства треба шукати в досвіді класич­ної літератури та в тому мистецтві, що «іноді чуже для нас, але дає багато досвіду і будить емоції» ². Названими рецензіями й виступами фактично завершувалася критич­на діяльність П. Филиповича як інтерпретатора сучасного літературного процесу; протягом усіх 20-х і на початку 30-х років він займався переважно дослідженням класич­ної літератури.

Найбільш сталий інтерес П. Филипович виявляв до творчості Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки. Його спостереження давали змогу уявити цих письменників не лише «рівноправними» учасниками світового літературного процесу, а й творцями свого неповторного художнього сві­ту. В оцінці різних граней їх творчості учений часом пого­джувався з М. Зеровим, який досить точно означив, на-

1. Филипович п. З новітнього українського письменства. К-, 1929.

С. 3.

2. Шляхи розвитку сучасної літератури. К., 1925. С. 54.

747