нання, єднання людей навколо всього світлого, гуманного й справедливого...

У своїй поезії 60—70-х років М. Бажан часто розду­мує — і розмірковує, як належить майстрові, нерідко в складно опосередкованих образних формах — над стриж­невими філософськими, історичними питаннями епохи. Чи не найбільш тривожним для нього було народжене небу­вало жорстокими катаклізмами XX ст. питання про гума­ністичну надію — чи зможе вона вижити й додати життє­вих сил зболеній, часом заблуканій душі сучасної людини? (Чуйний слух може вловити тут — і небезпідставно — пере- гуки з визначними митцями й мислителями Заходу: Сарт­ром і Камю, Антоніоні і Бергманом, Пазоліні і Беллем.) Основне сюжетне зерно для себе автор знайшов в одній з новел (побудованій, до речі, на українському матеріалі) — Р.-М. Рільке, лірику якого він у той час перекладав. Тому й цикл, про який ідеться,— «Чотири оповідання про на­дію» — в підзаголовку названо «варіаціями на тему Р.-М. Рільке». У драматичних життєвих катаклізмах ви­борює свій промінчик світла родина битого лихом україн­ського селянина, так само як і син своєї нації і свого ча­су — солдат розгромленої гітлерівської армії, «надію на надію» якому дарує напівживий антифашист, вчорашній табірник (це — з усіх поглядів блискуча «Третя варіація»); і вдова вбитого італійського комуніста, якій мариться, що перед нею з’явився той, хто «з хреста зійшов»: «Женщино, встань і йдиі» Всесвітні, глобальні проблеми, «інтернаціо­нальні», в широкому розумінні, герої, такі характерні для Бажана, для його розуміння зв’язків України зі світом. «Звучить у віршах Бажана,— писав у цьому зв’язку відо­мий польський письменник Ярослав Івашкевич,— дуже сві­дома концепція історіософічна, яка акцентує історичну до­лю України разом зо всіма «вітрами зі Сходу», але і з почуттям міцного зв’язку з культурою Заходу»

І є певний зв’язок між цим і наступним циклом — «Уманськими спогадами». (Хоча стилістично вони відмінні: перевага по-бароковому напружених, часом болісно-екста­тичних тонів у першому і спокійної, ясної, не позбавленої дрібок гумору, розповідної манери — в другому циклі.) Звертаючись до часів своєї юності, освітлених молодою ві­рою в майбутнє, літній поет теж підкріпляв надію, вже достатньо остуджену багатьма історичними злигоднями,— оптимістичну надію свою і свого покоління. З темою рево-

1 Цит.: Драч і. На повен свій зріст//Карбованих слів володар. С.

170.

405

люції тут пов’язана ідея культури й культурництва, що» знайшла яскраве образне вирішення, зокрема в поемах «Боги Еллади» і «Сіль». (У поемах? Оповіданнях? Малих повістях? Новелах? — Ці запитання не раз, очевидно, по­ставали перед читачами обох названих циклів М. Бажана, і у відповідь можна сказати, що поет, справді, виробив своєрідну жанрову структуру — фабульний, розповідний вірш середнього обсягу, який, здається, все ж найкраще бу­ло б назвати ліричним оповіданням, що належить, як про­понував визнати свого часу І. Сельвінський, до характерно^ бажанівської «епічної форми ліричної поезії») '.

Але спрямована в майбутнє перспектива світлих юнаць­ких спогадів тут далеко не безхмарна. Вражає лаконічний епілог яскравого за поетичним виконанням «Дощового пре­люда»: з усіх його героїв через сорок років лишилась тіль­ки недужа, натомлена, посивіла жінка, решта — загинули, від рук «своїх» і чужих. Не менш трагічний фінал і у вірші «Дебора».

І вже безпосередньо про злочини минулого, про його ре­пресивний тягар — але водночас і про уроки морального, духовного протистояння їм — мовиться у поемі М. Бажана «Політ крізь бурю» (1964). В нашій літературі, і не тільки в поезії, це один із перших творів про долю покоління «ді­тей репресованих». Молоденька Оксана, донька комуніста, який загинув у тоталітарних катівнях, на кожному кроці потерпаючи від «кам’яної недовіри» вовчооких Іванів Хо- мичів та їм подібних, все ж добивається права брати участь у захисті Вітчизни в критичний для неї час і цим сповнює ідейний заповіт своїх батьків. Тут — головна колізія поеми, насичена психологічним драматизмом і спроектована, врешті-решт, на добу, коли писався цей твір.

А в останні роки життя «монументальний», «філософіч­ний» М. Бажан відродився як щирий і ніжний у своїх ін­тимних освідченнях лірик. У його «призахідних» віршах домінує передусім тема пам’яті як нерозривного духовного зв’язку людини з усім людським світом, а передусім, зро­зуміло, з любими й близькими. («О свічі на путях десяти­літь, о рідні риси дорогих облич,— світіть мені, не мовк­ніть, говоріть!» (За кроком крок»). А поруч з цим — і в згоді з цим — лірика, пройнята думкою про всемогутнє зачарування життя, з його різними, хай дрібними, але по- своєму значущими виявами («Подзвін конвалії», «На луг лягло благословення снігу...», «Спалах сузір», «Чебрець, і

1 Сельвінський і. Нотатки про книгу // Про Миколу Бажана. К-, 1974. С. 25.

406