ва, М. Гоголя, Віктора Гюго. Але особлива увага віддана Пантелеймону Кулішу. За період 1925—1932 рр. вчений присвятив П. Кулішеві вісімнадцять наукових розвідок.

З початком війни В. Петров евакуювався з Академією наук до Уфи, де працював ученим секретарем Інституту су­спільних наук. В автобіографії 1956 р. зазначає, що під час війни «перебував у партизанському загоні». Насправді, у лютому 1942 р. він з’являється в окупованому Харкові, де активно включається в тогочасне культурне життя, ство­рює й редагує журнал «Український засів». Відступаючи з німецькими військами, у 1943 р. очолює кафедру етногра­фії Українського наукового інституту у Львові, потім — співробітник Українського наукового інституту в Бер­ліні.

У повоєнний час В. Петров живе в різних містах Бава­рії, спочатку в таборах ДіПі, потім у Мюнхені. Спрага ді­яльності й організаторський талант ставлять його в центрі багатьох помітних подій в колі української еміграції, котра тоді намагалась зорганізуватись. Він був одним з ініціа­торів створення, а потім — членом правління письменниць­кої організації МУР (Мистецький український рух), що існувала в 1945—1949 рр. До багатьох періодичних видань української еміграції в Німеччині долучився В. Петров як редактор чи автор: редагує всі Мурівські збірники і Альма­нах, часопис «Хоре», друкується в журналах «Арка», «Сві­тання», «Похід», «Заграва», «Пу-гу», «Орлик», в численних газетах. Водночас — він професор Богословсько-педагогіч­ної Академії УАПЦ і продекан філософського факультету УВУ в Мюнхені. Про його розвідницьку місію, на жаль, сьогодні відомо небагато. Але знана річ, що в літературних колах еміграції він не викликав політичної підозри і, як писав 1951 р. Юрій Шевельов, «був однією з найбільших, якщо не найбільшою інтелектуальною постаттю серед емі­грації, один із дуже небагатьох, хто міг сказати своє слово в розвитку світової думки» *.

18 квітня 1949 р. Петров загадково зникає з Мюнхена і через рік з’являється у Москві, в Інституті археології. Тільки 1956 р. перебирається до Києва, повертається до Інституту археології АН УРСР — завідує архівом. 1965 ро­ку згадують про його заслуги як розвідника і нагороджу­ють орденом Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня... У 60-ті, після мовчанки 50-х, починає інтенсивно друкува­тись, але тільки наукові праці — з археології, мовознавст­

1 Шерех ю. Віктор Петров, як я його бачив//Україна [Париж]. 1951. Ч. 6.

21*

643

ва, етногенезу народів. Петров-письменник, Петров як До- монтович перестав існувати ще 18 квітня 1949 р. ...

Повоєнне двадцятиріччя в його житті є найбільш загад­ковим. Повернувшись на батьківщину, він не повторив до­лі ні Вороного, ні Грушевського, але ж і почестей Глущен- ка (художника-розвідника) йому не перепало. Ці «непо- яснювані» роки в житті одного з найцікавіших українських письменників, котрий на першому з’їзді МУРу кликав від­крити «ворота світової літератури», а через чотири роки раптово й назавжди зрікся свого письменства і навіть лі­тературознавства... Можна припустити, що такий стиль життя був зумовлений не тільки чи не стільки зовнішніми обставинами, а здебільшого внутрішніми чинниками осо­бистості. Доцільно послатися на спогад Уласа Самчука про Петрова: «Це був інтелект не лишень розвинутий, але й вимуштруваний до повного підпорядкування своїй волі. А тому, що його інтелект належав все-таки до «свобідних» і «незалежних», у ньому розвинулося почуття вищості до всього, що є поза ним...»

1968 р. 74-річний вчений захищає дисертацію на здо­буття вченого ступеня кандидата філологічних наук. На­уковці, які складали тоді Вчену раду, розуміли, що перед ними — нетитулований академік. І одностайно присудили пошукувачеві ступінь доктора філологічних наук. Через рік, у червні 1969 р., В. Петров помер.

Контури власного літературного шляху вчений скупо окреслює 1944 р. в автобіографічному листі до В. Маяков- ського. В радянський час цікавився зборами «музагетів- ців», потім — дискусіями в Асписі, у голодні 1922—1923 рр. разом з М. Зеровим після О. Бургардта викладав в Бари- шівській школі під Києвом; товаришував з «неокласика­ми», найбільше з М. Рильським.

Дебют В. Петрова-прозаїка припадає на 1928 р.: вихо­дять у світ повісті «Дівчина з ведмедиком», потому «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» у харківському видав­ництві «Рух» (1929—1930). У журналі «Життя й револю­ція» 1934 р. було вміщено кілька розділів повісті «Напере­додні (Гракх Бабеф)». На кожну із опублікованих повіс­тей з’явилися критичні нарікання з метою розвінчання «реакційності, дрібнобуржуазності, ворожого нам ідеалізму та психологізму». Більше на сторінках радянських видань

В. Петров-Домонтович як прозаїк не друкувався.

Проте Петров мав змогу творити й друкуватися в роки війни та еміграції: чимало оповідань, новел, нарисів роз­кидані в українській періодиці 40-х рр. Дещо залишилось поза публікацією. Зібрав усі художні твори В. Домонтовича

644

і підготував до друку Юрій Шевельов. У 1988—1989 рр. тритомне зібрання творів опубліковане в Нью-Йорку в серії «Бібліотека Прологу і Сучасності».

За хронологічним поділом проза В. Петрова вкладаєть­ся у два періоди: кінець 20-х і початок 30-х років; на 40-ві припадає більшість оповідань, есе, новел, публіцистика. З погляду жанрового поділу теж визначаються дві групи: романізовані історико-біографічні твори та психологічна проза чи просто белетристика.

Романізована біографія як новий тип історичної літе­ратури розвинулась і утвердилась у 20-ті рр. нашого сто­ліття та паралельно в різних країнах Європи. її найвидат- нішими представниками були Андре Моруа, Стефан Цвейг, Юрій Тинянов. Синтезуючи дві головні і необхідні риси творчого потенціалу письменника — історизм та інтелек­туалізм — белетризована біографія найбільш концентрова­но і послідовно втілює у твори власні авторські погляди. «Романізування» означає передусім оригінальне прочитан­ня й суб’єктивне коментування подій і документів.

Широка освіченість, знання іноземних мов і прагнення прилучитися до світової культури давали йому змогу віль­но почуватися в європейському контексті й з готовністю сприймати віяння нових «циклонів», котрі «носилися» в літературному просторі. Романізовані історії Петрова — це радикальний відхід од традиції. Свідомо обираючи новий жанр, робить це з необхідності, продиктованої часом. Зго­дом, у 40-ві, в «Болотяній Лукрозі» він пояснить: «Уже наприкінці першого десятиліття XX ст. починає накреслю­ватися злам. Поет стає ученим»... Крім того, сама пробле­ма пошуку нового жанру як характерна і необхідна риса молодої національної літератури була суголосна програм­ним гаслам про культурну повноцінність на противагу про­вінційному позадництву. Це протистояння між «психологіч­ною Європою» й «пасивно-страждальною Просвітою» ви­кликало до життя відому літературну дискусію 1925— 1928 рр. В. Петров, до речі, ніколи ніде публічно в диску­сію не вступав (у кожному разі, не залишив друкованих доказів). Але вирішив цю проблему для себе досить ори­гінально: обрав новий європейський жанр, а героями — Панька Куліша і Миколу Костомарова.

Письменник не випадково звертається до минулого сто­ліття, а саме до тогочасного символу національного від­родження — Кирило-Мефодіївського товариства, його при­вабила споріднена тональність XIX і XX ст. через властиві їм ідеї українства. Спочатку це зацікавлення реалізується в літературознавчих розвідках, потім продовжується в по-

645

вісті-біографії. Можна сказати, що там, де закінчився «Пантелеймон Куліш у 50-ті роки», там почались «Романи Куліша». Це той випадок, коли маса накопиченого мате­ріалу і думок, яка не може претендувати на місце в на­уковій праці, потребує окремого художнього вияву.

Використовуючи як сюжет відому історію кохання Ми­коли Костомарова, опираючись, часом дослівно, на спогади Аліни Костомарової, Петров розповідає зворушливу, хоч і драматичну, але до певної міри традиційно-банальну істо­рію кохання — щасливий кінець після довгої розлуки. Він дослідив цей роман з погляду взаємодії в ньому зовнішніх і внутрішніх чинників і важелів. Поклавши свої спостере­ження на філософію романтичного почуття, Петров із фор­мули романтиків про «святе кохання» виводить Костома­рову формулу «запереченого, оберненого» кохання.

Якщо «Аліна й Костомаров» — це майстерно переказа­ні, трансформовані спогади, то повість-есе «Романи Кулі­ша» — вільне авторське коментування листів героїв. Панько Куліш, енергійний діяч на українській ниві, переживає розквіт своїх творчих можливостей у 40 років і водночас «поспішає випити все, що лишилось недопите». П. Куліш у Петрова постає як герой чотирьох романів протягом ше­сти років — з Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Ганною Рентель. Кожна із цих при­год — тонко характеризована автором за допомогою епі­столярного цитування, коротких пояснень і влучних визна­чень. Іронія В. Петрова часто переходить в неприхований сарказм. Проте Петров не ставив собі за мету розвінчува­ти. Він справедливо зазначав, що «на всіх Кулішевих, та­ких типово-«фавстівських» романах лежить прикмета ме- фістофелівського зневір’я, сумніву, вагань, непевності...» Тому всю суперечливість характеру П. Куліша автор по­яснює, врівноважує і виправдовує: «Щоб творити, він офі­рував коханням». Дві протилежні дії виконує одночасно автор, висвітлюючи свого героя,— засуджує і виправдовує. Саме цей оригінальний прийом створює постійне психона- пруження в такому, здавалось би, «несюжетному» творі.

Порівняльний погляд на зазначені повісті підтверджує припущення, що «проросли» вони і одночасно, і на одному грунті. І не тільки тому, що головні герої поєднані спіль­ними зовнішньо-біографічними ознаками. Сполучувальна авторська ідея значно глибша. В. Петров вважає, що дра­матизм молодої української генерації, котра прагнула «збудити» й «відродити» Україну, увібрала сама доба, вір­ніше, її інтелектуальне підгрунтя — романтичний ідеал. Романтики 50-х років минулого століття — романтики за

646

переконанням, творчістю, світосприйняттям, способом мис­лення, коханням — П. Куліш і М. Костомаров уособлюють, як доводить В. Петров, специфічну романтичну рису — ду­ховне роздвоєння, «двопланову двоїстість», чи «удвозна- чення поглядів», брак внутрішньої єдності, суголосності між уявою і реальністю.

Паралельно до історичних біографій Віктор Петров ске­ровує увагу на психологічну прозу, його дебютна повість «Дівчина з ведмедиком» попри всі недоліки не мала ознак початківства. Прозаїк обирає модну на той час тему — це один із варіантів пошуку емансипованого щастя, і напов­нює нею незвичайний сюжет.

Перша повість В. Петрова-Домонтовича не уникла зви­нувачень... Проте автор якнайменше прагнув розв’язати актуальні проблеми соціндустрії. Виразно відчутне його прагнення до проникнення у психологію і «графікування» людських почуттів у переломні моменти історії — в час духовної чи політичної кризи суспільства.

У передмові до першого, 1947 р., Мюнхенського видан­ня, Домонтович зазначає, що повість «Доктор Серафікус», написана 20 років тому, «належить зовсім відмінній добі», і «на сьогодні... є лиш документ часу».

В загальній ілюзії самодостатності живе Василь Хри- санфович Комаха, вчений-ерудит, самотній дивак, що зов­нішньо існує як викладач рефлексології і НОП, а внутріш­ній світ наповнює археологією, етнографією, міфологією. Він сторонився людей, тікав у самоту, до фортепіано. Вві сні йому привиділось, що хотів би мати дитину, «не тур­буючи у тій справі жінку». Бо жінок всіляко уникав, за що дістав прізвисько Серафікус. Підкорений правилами се­редовища і власним прагненням до обмежень, герой посту­пово стає серафічним в цілому. Так автор із конкретного Комахи виводить новий тип людини-Серафікуса, сутність якої — «диференційованість суспільних функцій», фахова відокремленість на конвеєрі життя. Але в той же час твір розповідає про Нелегке «очоловічення» Комахи-Серафіку- са через історію його дивного кохання.

Головного героя Домонтович постійно тримає в межах як зовнішньої, так і внутрішньої дисгармонії для доказо­вості конфлікту людини природної і людини історичної. Отже, це вічний конфлікт біологічного й розумового, який зумовлює дуалізм існування двох паралельних джерел сут­ності світу — духовного і матеріального.

Зваживши на прагнення автора до типізації, пригадав­ши характеристику епохи (з одного боку, це був спокій пі­сля хаосу, з другого — світ розпадався й вимирав: «приро­

647

да обернулася на продукт фабричного виробництва»), тре­ба відзначити, що «Доктор Серафікус», поза сумнівом, твір-попередження. Закінчилися революції і війни, прийшов відносний спокій, а людини — справжньої, органічної, ці­лісної...— нема. Є змеханізована умовна істота, що під впливом технізації буде все більш функціональною, част­ковою, одновимірною. Ще у 1929-му Петров прогнозував змеханізований світ, що сьогодні вже став реально загро­жувати людству.

З погляду канонізованих уявлень про прозу «Доктор Серафікус» мав недоліки — композиційну незв’язність, не­рівну образність, уривчасту діалогову мову, різностильо­вість. Дійсно, все, від гуманістичної ідеї до «манери син­тезу», не вкладалося в усталені рамки. Було іншим. Сам автор, у тій же мюнхенській передмові, називає свій твір «свідченням про літературу, якою вона була або могла бути в другій половині 20-х років». Це справді було не що інше, як пошук, спроба вгамувати спрагу на літературу нового, вищого порядку. На жаль, як і багатьом іншим, цим пагонам прози не судилося, дати квіту і плоду.

Остання, підсумкова повість В. Петрова-Домонтовича, «Без грунту» вперше друкувалася в харківському «Україн­ському засіві» на рубежі 1942—1943 рр., окремою книгою виходить 1948 р. в Регенсбурзі (Німеччина). Слово «грунт» часто вживане автором на сторінках твору, як зумисно під­креслений символ сталості, коренів, основи. Коли він по­рушується, втікає з-під ніг, знищується різними способа­ми— настає час «без грунту». Таку песимістичну назву

В. Домонтович аргументує, означивши в повісті триєдиний початок тотального безгрунтя — національного, суспільно­го, духовного.

У центрі твору — Варязька церква над Дніпром, довко­ла неї — фабула про загрозу знищення і боротьбу за вря­тування церкви. В сюжетній архітектоніці автор вірний собі щодо автономних новел. Одна з них — глибоко сим­волічна— про самотнього митця Степана Линника. За три роки до смерті він переносить свій талант із Петербурга в Україну: в рідному місті будує церкву. Але хіба міг знати він, що пройдуть революції, перебудовуючи світ, і витво­рять «нову суспільність людей», яка не потребуватиме Церк­ви — ні як Храму Божого, ні як мистецького шедевру, і на­віть учні його не стануть в оборону її?.. Приходив час націо­нального безгрунтя. Використовуючи алегорію, автор ілю­струє регресивний хід історії в «одній, окремо взятій» і по­будову «царства свободи» з «гекатомбами жертв» — ще один вид безгрунтя, яке невідворотно насувалося на суспільство.

Кількапланово прочитується Ростислав Михайлович — головний поміж героїв, але єдиний, що не має прізвища. Очевидне прагнення автора до узагальнення цього образу в двох площинах: в абстрактній — це зразок класичного конформізму; в конкретній — певний тип людини передво­єнного десятиріччя в СРСР. Респектабельний зовні, герой насправді живе в постійному страху, як існує мовчазна і покірна більшість у 30-ті, трагічні для інтелігенції, роки, «намацуючи межу, де кінчається твердий грунт і починаєть­ся провалля».

Незримий образ безодні, як катастрофи, що насуваєть­ся, ненав’язливий, але постійно присутній контекст. Допи­суючи повість за межами сталінського соціалізму, В. Пет­ров міг, маючи бажання, переконливо продовжити її — доб­ре знав, як розгорталися в Україні процеси 30-х pp. (Про тотальне знищення української інтелігенції він написав у 40-ві публіцистичне дослідження «Українські культурні ді­ячі Української PCP 1920—1940»), Але В. Петрова-Домон- товича хвилюють масштабні проблеми буття. Все відчут­ніше, із твору в твір, вирізняється його головний письмен­ницький інтерес — психологія перехідного часу. Йому вдається блискуче провести психологічну «межу» між «грун­том» і «безгрунтям» і зафіксувати, як балансують на ній герої, церква, старе місто, зрештою — вся країна: «людн втратили почуття сталості. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове зни­щення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє».

Повість «Без грунту» — кульмінація Петрова-прозаїка. В ній найбільш яскраво викристалізувались риси його письма: діалектично-синтезуюча манера викладу, оригі­нальний, майстерно сконструйований механізм повістуван- ня. Якщо додати до цього композиційну єдність, характери з чітко окресленим зовнішнім і внутрішнім малюнком, вправну мову, то можна без перебільшення говорити про один із кращих творів української прози першої половини XX ст.

Майже вся «мала» проза В. Домонтовича написана у 40-ві pp. Оповідання з давньої і нової історії України, ро­манізовані біографії, філософські новели, короткі анекдо­ти, сюжетні шкіци — всього близько 30 творів. Різні люди, відомі постаті, віддзеркалюючи сучасну їм добу, стають героями біографічних оповідей письменника; святий Фран- ціск Ассізький із Середньовіччя, астрономи Тіхо Браге та Йоган Кеплер, німецький класик РІоган Вольфган Гете, австрійський поет Райнер Марія Рільке, польський ман­дрівник, поет Вацлав Ржевуський. В жанрі романізованої

649

біографії залишились незакінченими три повісті — про Франсуа Війона, Вінсента ван Гога і Марка Вовчка.

Історичні новели про Сірка («Помста») та Саву Чалого («Приборканий гайдамака») вирізняються в прозі Домон- товича, виказуючи віртуозного майстра стилізації, тонкого психолога, вишуканого стиліста. Кілька оповідань політич­ної спрямованості присвячено темам з радянської історії (цикли «1921 рік» та «На засланні»). Про жорстоко пере­слідуване і нищене українське село йдеться в оповіданні «Трипільська трагедія». Писав В. Домонтович і в розва­жальному жанрі анекдоту — короткі замальовки «Дивна історія», «Я й мої черевики», «Курортна пригода». Диптих «Болотяна Лукроза» засвідчує блискуче опанований ним мемуарний жанр. Університет, Баришівка, Київ різних ро­ків, роздуми про літературу й особливо зворушливі сторін­ки про Миколу Зерова — неповторний колорит спогадів.

На діалогах про вікове протистояння кривавого «гума­нізму» і наївного естетизму побудоване оповідання «Роз­мови Екегартові з Карлом Гоцці». З ним перекликається проблематикою і характерами філософська притча «Апо­столи», котра посідає особливе місце в творчості письмен­ника. Біблійна легенда про Ісуса і його учнів постає в не­сподіваному аспекті: автор зводить у протиставленні двох апостолів: Петра — як втілення сліпої і через те нетривкої, здатної до зради, віри, і «Хому невірного» — як уособлення скептичного аналізу і тверезої думки.

Очевидно, що об’єктивний у вічних сумнівах Хома був найбільш близьким героєм-образом самому В. Петрову: так само, минаючи усталені канони, доктрини, догми, він долав у послідовності свій письменницький шлях — праг­нучи власного об’єктивного «прочитання» світу й утвер­джуючи власну манеру письма. Він розумів і відчував яви­ща в їх трансцендентному виявленні і тому не довіряв зовнішнім контурам. Як Домонтович ніколи не вдавався до пояснень своїх творів, так Петров ніколи не мав бажання пояснити себе. Його незалежність від часу, обставин, ото­чення живилась синтезом взаємопогоджених філософії жит­тя і філософії творчості. Сповідувані ним гуманістичні ідеї втілювалися в оригінальну тематику й огорталися незви­чайними сюжетними конструкціями, а присутність автора у творі позначалася блискучим стилем і афористичною дум­кою. В. Петров-Домонтович, безперечно,— «пан форми», майстер інтелектуального письма.

650

Степан Тудор (1892—1941)

Творчість цього письменника — одне з яскравих свід­чень суперечності між талантом та служінням ідеї, котра стає добровільним переконанням і упокорює талант, ро­бить його інструментом не так мистецтва, як політика. Бе­летрист і видатний публіцист, ерудит з непересічним фі­лософським хистом, С. Тудор пройшов, як висловився б М. Хвильовий, «мятежний» шлях, формуючи ідейно не ті­льки себе, а й інших, вимагаючи від них ідейного колекти­візму та самозречення заради панівної ідеології. «Літера­турна боротьба — та ж класова боротьба, зі всією її не­щадністю і жорстокістю, з усіма її жертвами. Відточене літературне слово — той же тонкий і гострий кинджал»,— писав С. Тудор у статті «Визволення слова». Все, здавало­ся б, просто. Тим часом творчість самого Тудора — справ­ді художня діяльність — не раз суперечила цій прос­тоті...

С. Тудор (справжнє прізвище — Олексюк) народився 25 серпня 1892 р. в селі Пониква на Львівщині. З дитинства пережив матеріальні скрути, раннє заробітчанство. 1914 р. його, студента першого курсу Львівського університету, мобілізовують до австро-угорської армії, далі — фронт і російський полон, що спричиняє перебування С. Олек- сюка в Наддніпрянській Україні (переважно Київщина, Чер­кащина). Він бере участь у революційних подіях як боєць Корсунської ревбригади, організатор кооперативів, праців­ник наросвіти. З 1923 р., повернувшись до Галичини, ак­тивно пропагує ідеї жовтневої революції. Закінчивши уні­верситет, працює вчителем у Чорткові, але, природно, не зживається з владою: комуністичний агітатор. З 1927 р. включається в літературну й політичну боротьбу, зокрема і як один з організаторів журналу «Вікна» — органу ра­дикально настроєних львівських письменників, згодом об’­єднаних у спілду «Горно».

Складними були наступні роки: сутички з поліцейським управлінням та судовими властями, що притискають жур­нал «Вікна», співредактором якого був разом з В. Бобин- ським, а згодом і редактором. Напружено працює у різних жанрах. Зазнає переслідувань і вигнання в містечко Золо- чів після закриття часопису у 1932 р. У 1939 р.— після злуки із Східною Україною в тому ж Золочеві бере участь у розподілі поміщицької землі, а потім, у Львові, консолі­дує письменницькі сили. У розпал цієї бурхливої діяльності

651

життя С. Тудора трагічно урвалося: 22 червня 1941 р. він загинув під фашистськими бомбами, що впали на Львів.

Огляньмо творчу спадщину цього письменника. Уже з кінця 20-х, обравши позиції тенденційності («Ми за тенден­ційність у дусі пролетарському», 1928), він пристрасно на­вертає в цю свою «віру» інших, від імені «Горна», від іме­ні групи західноукраїнських письменників, об’єднаної ідео­логічно навколо журналу «Вікна» пристрасно проповідує пролетарську ідеологію. Обстоюється не лише тенденцій­ність, а й «плановість у тематиці», тобто вибір першочер­гових тем: міський пролетаріат, життя села («Криноліну — хоч би й стефаниківського крою — прийдеться стягнути. Мода тепер — на шкуратянку»), «теми з життя пролетар­ського партійного активу», «теми з життя західноукраїн­ського дрібноміщанства» (інтелігенції). Отже, типова «роз­верстка» в літературі та ще й під гаслом не прихованої, а демонстративної партійності. Щоправда, з істотними за­стереженнями: тенденція не мусить бути «причеплена до твору паперовою квіткою». Отже, і в теорії не все виходить просто, ще складніше — у власне художній практиці, і най- перш — у творчості самого письменника.

Його белетристика становить досить неоднорідну ціліс­ність, характерну, однак, тим, що в ній майже немає речей банальних. Сказати б, серединну позицію в ній — за мірою естетичної складності — посідає повість «Марія» (1928) з промовистим підзаголовком: «Події з життя наймичок, розказані просто». Так, доля наймички, на перший погляд, до елементарності типова. Збезчещена молодим паничем Синицьким, вагітна, Марія поневіряється в чужому їй міс­ті, то знаходячи короткочасний притулок у такої ж, як і вона, Магдп, то ризикуючи втрапити до «закладу» (цілком певного призначення) пані Вєжбової, то опиняється на по­розі Марійського товариства, до якого довірливих заманю­ють його служки. Випадкове ув’язнення й знайомство з Лаєю, дочкою багатодітного єврея-візника, змушують Ма­рію пильніше придивлятися до цього збуреного світу і прой­нятися переконанням: «Тільки в комуні вихід із великої кривди...»

Повість пройнята щемким настроєм передчуття. Світ неспокійний, життя хистке. Народження Марією сина збі­гається з революційними виступами народу. Стильова «діа­грама» повісті, здається, відбиває весь пошуковий шлях

С. Тудора —до власної індивідуальності, до суголосся зі стилем часу, з потребами української прози, як вони тоді уявлялись авторові. Водночас повість навіть у змісті сво­єму, відтак в ідейному вимірі — непроста. Самоусвідомлен-

652