а лівицею пишуть вірші, хоч і незграбні, хоч часто і невда­лі, але повні екстазу життя і творчої емоції» О. Дорош- кевич же, рецензуючи комункультівський збірник «Гольф- штром», де виступали М. Семенко, О. Слісаренко, В. Яро­шенко, Г. Шкурупій, Н. Щербина, Гр. Петников, М. Бажан, Г. Коляда та ін., зазначив: «...Саме ті кращі речі, що їх дали за цей час М. Терещенко, В. Ярошенко, Ол. Сліса­ренко, нічого спільного з панфутуристською теорією не мають» ².

Але й цілком заперечувати зв’язок між теорією і прак­тикою «лівих» немає підстав, як і ігнорувати вплив цих теорій та декларацій на загальний перебіг літературного процесу. Тим-то доводиться жалкувати про те, що естетич­на самосвідомість цього та інших літературних напрямів, виражена в деклараціях і платформах, теоретичних роз­робках, критичних публікаціях тощо, перестала існувати для наступних літературних і читацьких поколінь — досі не видано жодного репрезентативного збірника відповідних матеріалів. А тим часом цілий ряд талановитих поетів 20-х років (Д. Загул, М. Семенко, В. Поліщук, М. Доленго, Я- Савченко та й В. Блакитний, а раніше В. Чумак) були водночас і дуже активними теоретиками, критиками чи ес­тетичними «маніфестантами» — характерна риса доби!

Не дуже пощастило футуристам і з перевиданням їхніх поетичних текстів. Власне, перевидано лиш М. Семенка («Поезії», К-, 1985). Але й у це видання не увійшло багато найвинахідливіших, гострих, експериментальних, епатуючих його творів. Звичайно, саме М. Семенко — найяскравіший, найдіяльніший і найневгомонніший з футуристів; саме зав­дяки його енергії та організаційним та ідеологічним хитро­мудрощам ця течія під різними назвами та в різних формах змогла проіснувати аж до 1930 р. (останній семенківський журнал — «Нова генерація» — був ліквідований 1930 р.) — за умов жорстокої внутрішньолігературної і політичної бо­ротьби. (Можливо, на цьому етапі футуристам ше сприяло те, що вони виступали як войовничі проповідники соціаліс­тичного мистецтва і люто нападали на «неокласиків» і «ваплітян», проти яких і був спрямований головний удар офіціозу).

Але не слід ігнорувати й інших футуристів або тих, хто віддав більшу або меншу данину футуризмові. Помітною постаттю в 20-ті рр. був яскравий і зухвалий Г. Шкурупій,

1 Меженко ю. На шляхах до нової теорії // Червоний шлях. 1923. № 2. С. 199.

2 Життя й революція. 1925. № 6—7. С. 127.

160

який проголосив себе «королем футуропрерій», такий собі умисний задерика, в поезії якого за підкресленим епата­жем і хвацькістю дедалі виразніше проступав романтичний ліризм і невипадкове для тієї доби поєднання іронії з при­звуками тамованого трагізму. Свій слід залишив Г. Шку- рупій і в українській прозі — зусиллями модернізувати її, культивувати динаміку сюжету.

З футуристами активно співпрацював К. Буревій, який під псевдонімом Едвард Стріха публікував у «Новій гене­рації» (1929, № 7) сатиричні та пародійні вірші, а також віршовані політичні декларації та полеміки з літератур­ними супротивниками:

Ми йдемо по ваших спинах

І налигачами Тягнем вас вперед:

«Наша бере! Наша бере!!!»

Неокласик Безштанькович — учорашній, сьогоднішній, завтрашній — в полум’ї нових пожеж вмре'.

Треба сказати, що під кінець 20-х рр. футуристи та їх­ній орган «Нова генерація» у гарячкових зусиллях забез­печити собі літературне існування в атмосфері нагнітання політичних пристрастей і «класової» ненависті вдаються до неприродно (навіть для них) форсованої політичної тріскотні й натужної бомбастики, якою не гребували й та­кі порівняно вправні автори, як Віктор Вер, Євген Яворов- ський, Г. Коляда (і навіть той же Едвард Стріха). Ось один із її зразків:

...міліони пожеж шляхи устелять Леніну!

Рачки поповзе на ешафот англійський лорд, японський (! — І. Д.) лорд, американський лорд.

Нехай риють могилу самі собі.

Буржуйському рилові смерть у боротьбі!²

Отже, знамените Тичинине «всіх панів до д’ної ями» і «будем, будем бить» — не оригінальне.

І все-таки необ’єктивним було б сьогодні наполягати на традиційній переважно негативній оцінці українського футуризму та на уявленні про його суто руйнівну функцію.

1 Коляда г. Смерть капіталістичній шпані, що провокує війну! // Нова генерація. 1928. № 11. С. 293.

2 Там само

6 >01

161

Якщо відхилитися од галасливих лозунгів і словесного епа­тажу футуристів, якщо не зводити все до їхніх глумливих наскоків на традиційні форми мистецтва та брутальних при­йомів полеміки з опонентами (в цьому не самі вони були мастаками!), то треба визнати, що вони не лише завдавали прикрощів українській літературі, але й були колотливими стимуляторами її розвитку, пошуку нових форм, європеїза­ції (хоча, на відміну від «неокласиків», вони орієнтували­ся не на багатовікову класичну європейську культуру, а на революційну «ліву» Європу,— і в цьому одна з причин запеклої й невиправданої боротьби з «неокласиками»). Не можна також забувати, що футуристи були коли не найак­тивнішими співучасниками, то, принаймні, невід’ємною частиною того більш масштабного явища в поезії, прозі, живопису, театрі, кіно 20-х рр., яке дістало назву «україн­ського авангарду» і набуло європейського визнання (до речі, в періодичних виданнях футуристів багато уваги при­ділялося всім мистецтвам; у них співпрацювали видатні художники-авангардисти, від К.. Малевича до А. Петриць- кого, кінорежисер Фавст Лопатинський та інші митці).

До українського авангарду як загальномистецького ру­ху належала й літературна організація «Авангард» (1928— 1929), що складалася із послідовників В. Поліщука — не менш діяльного, ніж М. Семенко, і не менш плідного щодо теорій, маніфестів, ідей групування й перегруповування сил тощо. Свій напрям В. Поліщук називав «конструктивним динамізмом, або спіралізмом» (маючи на увазі розвиток мистецтва нібито по спіралі, тобто механічно накладаючи на мистецтво відому соціоісторіософську тезу) і, подібно до футуристів, проголошував «лінію боротьби проти від­сталості... всілякої неокласики, академізму, декадентщини, українізованої пільняківщини (тут мався на увазі насам­перед М. Хвильовий, якого В. Поліщук постійно і злостиво атакував.— І. Д.), імпресіонізму...». У виданнях «Авангар­ду», зокрема, в однойменному журналі, брали участь І. Се- львінський, К- Зелінський, Й. Бехер (солідарність з росій­ськими конструктивістами була принциповою), адже аван- гардівці обіцяли не більше й не менше, як «зібрати навколо себе кращі сили українського і європейського пролетарсь­кого мистецтва»! З українських письменників до «Авангар­ду» також належали Л. Чернов, Р. Троянкер, М. Майський, О. Сорока та багато інших (навіть далекий І. Сенченко). Але з власне авангардівців найобдарованішим і найпро­дуктивнішим був В. Поліщук, який друкувався і під влас­ним іменем, і під псевдонімами — і як поет, і як романіст,

і як «теоретик», публіцист, есеїст. Його різноманітна, якіс­

162

но нерівноцінна, але все-таки часто яскрава творчість три­палий час не була доступна новим поколінням читачів, але

іі збірка вибраного, що вийшла 1988 р., містить лише час­тішу його поетичної спадщини (книжка вийшла мізерним тиражем і зразу ж стала бібліографічною рідкістю).

Деякого впливу футуризму і почасти конструктивізму зазнав один з найталановитіших представників молодшого покоління українських поетів 20-х років — О. Близько (по­чинав він у «Молодняку», який очолював П. Усенко). А втім, у нього можна знайти відгомони і П. Тичини, і В. Еллана- Блакитного, і В. Маяковського, і «гейнівські» інтонації, і поєднання бадьоро-«земного» комсомольського ентузіазму з пролеткультівсько-ліфівським космізмом, широкомовним оспівуванням «планетоер», але за всього цього він диво­вижно органічний і самобутній поет, оскільки всі ці впливи, відлуння, ремінісценції «розплавлялися», перетоплювалися у вогненному потоці його емоційності й спонтанної образ­ності, в пластичності його уяви й думки, а його духовний діапазон охоплював широку «площу розкиду» — від зосе­редженості на конкретному й локальному, від потягу до тепла рідного вогнища до потужного романтичного пори­вання в універсум. Наприкінці 20-х та на початку 30-х рр. у міру лютішання ідеологічного режиму в літературі О. Бли­зько, як і багато інших поетів, переживає творчу кризу, яку намагається приховати за реанімацією «ростинських» традицій В. Маяковського та різного роду поетичних «удар­них вахт» па уславлених будовах соціалізму або, навпаки, їм місцях «ганебних проривів» у соцбудівництві... У такі дні народилося трагічне зізнання:

...І я тоді ставав на перехресті —

Безсилий рвати злі кодоли пут —

В літературі, в інституті, в тресті Тікав з кута я в ще глухіший кут.

Мого термометра чимраз дрібніла скаля,

Мене з’їдав мовчання чортів гріх;

Вперед мене рогатки не пускали,

Назад мені вже не було доріг...

Ще одним дуже своєрідним поетом (також і прозаїком, і теоретиком, і перекладачем) був М. Йогансен. Це він ра­зом з М. Хвильовим та В. Сосюрою 1921 р. опублікував «Наш універсал» — звернення до «робітництва і пролетар­ських митців українських», яким відкривався збірник «Жо­втень» (Харків, 1921), одне із перших радянських українсь­ких видань. Автори «Нашого універсалу», відмежовуючись від «існуючих шкіл і напрямів літературних», декла­рували нові шляхи й проголошували «еру творчої проле-

6*

163

тарської поезії справжнього майбуття». Певно, за зразки пролетарської поезії укладачі «Жовтня» вважали вірші В. Сосюри «Роздули ми горно...», «1917 рік» та М. Йоган- сена «Жовтень» і «Комуна»:

Ти думаєш — що то Комуна:

Був ринок, а буде казарма?

Ні, друже: Комуна —це місто, як море, як гори,

Таке біле і таке широке.

Боїшся, що буде в Комуні сумно,

В суботу не буде церковного дзвону?

Ні, брате. Під дзвонів червоні пеани додому

З роботи підуть комунари.

У світлі пізнішого досвіду — і життєвого, і поетичного — це виглядає трагічно-наївним. Але тоді це було не лише протестом проти «казарменого» образу комунізму, а й спро­бою естетизації нових соціальних емоцій, розширення ідей­них і духовних обріїв поезії, підключення її до революцій­ної енергії трудових мас — так, принаймні, це уявлялося самим учасникам грандіозного історичного експерименту.

У груповій боротьбі 20-х років М. Иогансен зберігав пев­ну незалежність, хоч і був близький до М. Хвильового, співпрацював у виданнях «Вапліте» і в «Літературному яр­марку».

Поезія М. Иогансена відбивала драматизм світопочу- вання українського інтелігента, який не відгороджувався од тривог, болів і надій свого часу і свого народу. Серед літературної громадськості і в літературній критиці він мав репутацію поета з грунтовною філологічною підготовкою й теоретичною базою, уважного до форми, музикально чут­ливого, «ювеліра словосполучень», «копача словесних надр». Свій тонкий «імпресіоністський» інструментарій, своє артистично-романтичне світопочування він дедалі біль­ше намагався підпорядкувати суспільнозначущій концеп­ції, освоєнню нових пластів соціального досвіду, прокла- мованого як історична творчість трудових мас. Спонукува­ний тодішньою офіціозною критикою до тенденційності і «реалізму» у партійно-сфальшованому розумінні цього тер­міну, він, звертаючись до тем індустріалізації, соціалістич­ного будівництва, вводить елементи описовості й прозаїза- ції, безпосередньої предметності, втрачаючи на витончено­сті; «випрямляє» складні музикальні мережива свого вір­ша, але намагається компенсувати втрати здобутками у сфері мовної палітри, спектра життєвих реакцій, напруже­ності соціальних емоцій. Він хотів, щоб це була творча ево­люція, а не регрес. Але таке в ті роки вже не дуже вдава­лося...

Осібно стояла в українській літературі 20-х і початку

164