ганством, махновщиною, що тільки дискредитує те, в ім’я чого безграмотний і, що найгірше, нездатний до думання «критик» б’є собі лоба на сторінках нашої преси» ‘.

Тоді ще можливим було «примирливе» ставлення до неокласиків; звичні закиди у відірваності од радянської дійсності та асоціальності почасти врівноважувалися ви­знанням їхніх мистецьких здобутків та спробами об’єктив­ної оцінки їхнього місця в літературі й повчальності їхньої професійної культури — таке знаходимо, скажімо, в О. До- рошкевича (який загалом спершу відчутно симпатизував неокласикам, але потім мусив панічно відмежовуватися від них): «Та група поетів, яку інколи звуть неокласикою (хоча цим терміном і не можна охопити усіх характерних рис цієї групи), безперечно дуже багато дала українській поезії»; і хоч, мовляв, у поетів-неокласиків культ словесної форми на ділі здебільшого йде всупереч з суспільними запитами дня, все ж таки «не можна не погодитись, що ця група поетів внесла багато естетично цінного в українську моло­ду поезію, особливо в галузі поетичного стилю» ². Або: «Во­ни видатні митці, відомі поети, люде з цілком визначеним поетичним і громадянським світоглядом. Вони люде стати­ки, спокою, поетично-філософської споглядальності й від­далення від скороминущої поетичної хвилі» ³. Це була слу­шна, хоч і далеко не повна характеристика.

Простір для розмаїття оцінок загрозливо звузився піс­ля того, як виступи М. Хвильового поклали початок відо­мій літературній дискусії 1925—1928 рр., що переросла в політичну. 15 її перебігу виявилися моменти порозуміння й симпатизування між «буржуазною» неокласикою і «проле­тарським» «Вапліте», а М. Хвильовий в особі М. Зерова знайшов собі начебто несподіваного, а по суті закономір­ного й інтелектуально потужного спільника в боротьбі про­ти просвітянства, кон’юнктурщини, «червоної» халтури, за високу культуру письменства. На жаль, це зле прислужи­лося і М. Хвильовому, і М. Зерову—противники викорис­тали їхнє зближення для компрометації обох: мовляв, зі­йшлися на грунті ворожості до політики партії. До того ж за бурхливою самодіяльністю добровільних політичних яр- ликувальників дедалі виразніше вимальовувалася й недво­значна політична підтримка високих офіційних достойників, які нерідко й самі забирали голос публічно. Так, коли

1 Блакитний (Еллан) в. Твори. Повн. Зібр. X., 1929. С. 351, 352.

2 Дорошкевич о. Підручник історії української літератури. X.; к., 1924. С. 321.

3 Дорошкевич о. Літературний рух на Україні в 1924 році // Жит­тя й революція. 1925. № 3. С. 67.

167

О. Досвітній виступив у часописі «Вапліте» із статтею «До розвитку письменницьких сил», в якій говорив, що неокла­сики «є частиною творців у галузі нової літератури, крити­ки, матеріалістичного розуміння історії культури»; що «справа лише в тім, що вони ще не цілком пройнялися ро­зумінням тої взаємної боротьби класів, що точиться в тепе­рішнім суспільстві» ', П. Любченко із повчальницьким сар­казмом пояснив: «Неокласики пройнялися розумінням вза­ємин боротьби класів, але, пройнявшися, вони рішуче стали на бік буржуазії» ². Мине ще кілька років — і «полеміку» завершать чекісти...

Але спробуймо бодай у найзагальніших рисах схарак­теризувати справжній ідейно-художній сенс «неокласики» та її реальне місце в історії української літератури. На яс­кравому, а подекуди й барвистому тлі літературного жит­тя перших пореволюційних літ позиція неокласиків (як і інших «попутників») поставала скромною й оборонною. Вони нікому нічого не накидали, а тільки прагнули збе­регти право на власний моральний і естетичний кодекс, ви­ходячи зі свого уявлення про загальнолюдські мистецькі цінності, про деяку незалежність вічного мистецтва від ско- роминуїцих виявів поверхні життя, про класичну норму в найзагальнішому (а не тільки суто античному чи суто «пар­наському») розумінні: строга досконалість форми, пошук гармонії духу, повага до «вічних» начал людської душі і відповідний абсолют художньої правди.

За такою позицією неокласиків проглядали не тільки їхні індивідуальні уподобання та смаки, а й ширші об’єк­тивні обставини. Це, по-перше, наявність у творчих сферах українського суспільства певної «маси» старого культур­ного самоусвідомлення, яке не вважало себе вичерпаним і шукало пристосування до зміненої дійсності та певного самоутвердження. По-друге, за умов торжества революцій­ного нігілізму та пролеткультівщини дедалі глибшою ста­вала об’єктивна потреба в реабілітації й освоєнні культур­ної спадщини, усвідомленні й розвитку загальнолюдських та національних мистецьких традицій. По-третє, внаслідок колоніального становища України структура національної культури була збідненою й спотвореною. Кадрів національ­ної інтелігенції було мало, «запас» традицій — недостатній. Через несприятливі історичні обставини, через прямі забо­рони та постійні уривання лінії розвитку українське пись­

1 Досвітній о. До розвитку письменницьких сил // Вапліте. 1926. Зошит перший. С. 15.

2 Любченко п. Старі й нові помилки // Життя й революція. 1926. № 12. С. 97.

168