ського переселенця та дочки старобільського козака; на­вчався в гімназії та на класичному відділі філологічного факультету Харківського університету. Людина високої освіти, знавець мов, М. Йогансен був активним учасником таких важливих державних акцій, як ліквідація неписьмен­ності та українізація. Укладений ним посібник з україн­ської мови, незважаючи на певні недоліки, здобув при­хильний відгук громадськості. Багатогранні філологічні захоплення М. Йогансена позначилися і на його літера­турній діяльності, зокрема поетичній. Критика часто на­зивала його «ювеліром форми» (І. Дніпровський), «юве­ліром звукосполучень» (А. Лейтес), «чудовим майстром алітерацій» (С. Крижанівський).

«Року 1918-го почав писати вірші українською мовою»,— згадував М. Йогансен’. Цьому сприяли, напевне, трагічні катаклізми громадянської війни, передовсім криваві роз­прави, які вчинили Муравйов та денікінці.

Віршам молодого поета був властивий мотив мрійних «островів хмар», щось на зразок «білих островів» раннього М. Рильського, слушно названий О. Білецьким «запізнілим романтизмом». Проте потужна течія революційних пере­творень швидко «перемагнітила» М. йогансена. Сповнений сподіваннями на національне та соціальне оновлення, поет відчував приплив творчих сил. Не випадково один із цик­лів його першої поетичної збірки «Д’горі» (1921) мав на­зву «Скоро forte», відтворюючи напругу очікування нового й незвіданого, мажорну динаміку, суголосну ритмам рево­люційної дійсності. Ця книжка поезій засвідчувала загаль­ний рух тодішньої творчої думки від умовно-романтичних інтонацій до повнозвуччя духовного ренесансу. На користь цього говорить порівняння її з поетичними добірками на сторінках журналу «Шляхи мистецтва», перейнятими ре­волюційним пафосом, планетарністю художнього тракту­вання суспільних подій, чи з циклом П. Тичини «В косміч­ному оркестрі» і поемами В. Еллана-Блакитного «Електра», В. Сосюри «Навколо» та іншими.

Сприймаючи революцію як джерело нового життєтво- рення, М. йогансен водночас з великою тривогою придив­лявся до тих непримиренно конфронтаційних тенденцій, які трагічно розколювали народи, втягували їх у вир брато­вбивчої війни. Трагічні лунарні мотиви не випадкові в його тогочасній ліриці: «У дахів іржавім колоссю Никає місяць кривавий. Удосвіта серп укосить Молоду зів’ялу отаву...»

1 Автобіографія та бібліографічні відомості. Відділ рукописів днб ан України ім. Вернадського, архів Лі. А. Плевако (ф. XXVII, № 977).

3*2

І нори, в яких поставала трагічна правда громадянської нКІпи, близькі до подібних поезій П. Тичини («Зразу ж .-?а і лом»), Є. ГІлужника (зб. «Дні»), Д. Фальківського (зб. Обрії», «На пожарищі»), дали підстави румунській до­слідниці української літератури М. Ласло-Куцюк говорити про «катастрофізм» світобачення поета котрий відчував над собою фатальну тінь «Мертвого крижня» — реальних ф.чнтасмагорій 30-х рр.: «Крила йому свистять залізні, ¹ >ливом повні потужні жили. Він летить — і пізні Птахи ховають голови під крила».

А втім, М. Иогансен ніколи, навіть у найскрутніші хви­лини, не був схильний до песимізму. Великий життєлюб, нін захоплювався розмаїттям довколишнього світу, жадіб­но вбирав у себе різноголосу, стобарвну життєву енергію, що тисла зівсебіч:

Ах життя моє — кругле, як м’яч.

Пружне й палюче — як любов.

Палай. Злітай. Смійся. Плач.

Цілуй дужче, знов і знов.

(«Ах життя моє дороге

Таким він був у житті — оптиміст, витівник, спортсмен. Таким він був і в літературі. Принциповий противник будь- яких регламентацій, М. Йогансен прагнув широти й сво­боди творчого самовиявлення, плекаючи віру в невпинне оновлення дійсності й висуваючи на перше місце в цьому процесі активну, повноцінну особистість. Є всі підстави розглядати його художню діяльність за типом світовідчу­вання, в річищі романтичної стильової течії, поряд із В. Чумаком, В. Елланом-Блакитним, Ю. Яновським,

О. Влизьком та іншими митцями.

Щоправда, сам письменник ставився до романтизму, його «мікроскопічної» сили впливу скептично, навіть нази­вав його назадництвом, але все це було в дусі 20-х років. Можна погодитися з думкою, що «романтичне сприйняття дійсності поєднувалося у поета з найтверезішим реаліз­мом» ²,— як пише С. Крижанівський. Реалістичне змуж­ніння романтика М. йогансена відбувалося від збірки до збірки, яким він давав символічні назви. Етапною після «Д’горі» стала книжка «Кроковеє коло» (1923), назва і зміст якої асоціюються з весняним оновленням землі, з піс- нями-веснянками, їх невловимим переходом від реального

1 Див.: Ласло-Куцюк м. Шукання форми: Нариси з української літератури XX ст. Бухарест: Критеріон, 1980. С. 27—32.

2 Крижанівський с. Майк Йогансен//День поезії. К-, 1967. С. 290—291.

303