ка — «Великий Молох». «Над безоднею» перегукується з назвою відомого філософського збірника «З глибини» («Ое ргоїипсііз»), що запозичена із псалма: «Із безодні до тебе я волаю...» Почуття життя «над безоднею», «над прірвою», було складовою частиною апокаліптичного світобачення українського мистецтва напередодні та після катастрофи

1917. р. І театр символізму мав би якнайкраще це втіли­ти. Але розвиток мистецтва пішов іншим шляхом, спочатку штучно створеним, а наприкінці штучно перерваним.

До п’єси В. Винниченка «Великий Молох» тяжіє також і «Веселий Хам» Я. Мамонтова. Герой, який зважується на революційний подвиг проти своєї волі та гине, зневірив­шись у революційній ідеї, історично пройшов шлях від пер­шої російської революції (сучасник Винниченка) до брато­вбивства та терору громадянської війни (сучасник Я. Ма­монтова). Спільним для обох п’єс є також і психологічна мотивація протиприродного навернення героя до колектив­ної свідомості, отруєної ідеєю жертовного подвигу. Умови­ти «самостійника» вдається за допомогою апеляцій до «віч­них» почуттів: у Винниченка це робить кохана дівчина, у Мамонтова — заповіт батька. Тобто дійти за допомогою логіки до усвідомлення ідеї жертовності неможливо, бо вона не має логічного сенсу. Але ж можна повірити в ілю­зію за допомогою людських почуттів.

Драматургічна та критична діяльність Я. Мамонтова тісно пов’язана із становленням жанру трагікомедії в ук­раїнській літературі 20-х. Цей «найсучасніший із жанрів» багато в чому визначив розвиток світової драматургії у XX ст. Подвійне світовідчування сучасної людини — як єд­ності найтрагічніших колізій дійсності, що перебуває «над безоднею» фізичного та морального самоспалення, та іро­нічного рятівного ставлення до цієї дійсності — якнайкра­ще відобразилося у жанрі трагікомедії.

Для театрального стилю епохи 20-х рр. була характерна не тільки чіткість у розшаруванні соціальних конфліктів, але й органічне поєднання трагедії та іронії Дійсно, ця риса наприкінці періоду стала багато в чому визначати жанровий розвиток драматургії та театру. Саме до цього відносять роздуми про жанр трагікомедії Леся Курбаса та Я- Мамонтова, а також відому полеміку між ними². Я. Мамонтов у своїх теоретичних положеннях виходив із того, що в разі наявності в п'єсі смерті героя, ми маємо ха­рактеризувати цю п'єсу як трагікомедію. Разом із тим са­

1 Див.: Кузякіна н. П’єси Миколи Куліша. К., 1970. С. 225, 232.

2 Там само. С. 227.

669

ма по собі смерть героя ще не є жанровим показником. У класичних трагікомедіях XX ст. («Вишневий сад» А. П. Че- хова, «Біг» М. Булгакова, «Шестеро персонажів у пошу­ках автора» Л. Пірандело, «В очікуванні Годо» С. Бекета, «Не боюся Вірджінії Вулф» Е. Олбі) ніхто не помирає. Але такі жанри, як мелодрама та сатирична комедія, інколи «погоджуються» на «кривавий» фінал.

В. Маяковський в сатиричній комедії-антиутопії «Клоп» гротескно подає сцену загибелі у полум’ї пожежі майже всіх дійових осіб. Я. Мамонтов у «Республіці на колесах» відтворює в фіналі вогняний феєрверк, в якому маріонет­кова загибель героя карнавалізується, формує стихію те­атральності, якою охоплена вся дія. Але сам автор, який теоретично утверджував трагікомедію як найбільш доступ­ний для мас жанр, написав, усупереч власній жанровій дефініції, зовсім не трагікомедію.

Використавши сюжет оповідання О. Слісаренка «Пре­зидент Кислокапустянської республіки», Я. Мамонтов ство­рив сатиричну комедію. Традиційно у п’єсі вбачали паро­дію на деякі структури УНР. Але, здається, сьогодні мож­на поглибити наше розуміння цього твору. По-перше, й у

О. Слісаренка, й у Я. Мамонтова у назві вигаданої штуч­ної республіки присутній, так би мовити, «русифікований» елемент («Кислокапустянська» у першого та «Бузанівська» у другого). По-друге, вигадані перипетії історії штучно створеної «держави» сьогодні постають типовими для знач­но могутнішого, ніж УНР, штучного утворення. З «Респуб­лікою на колесах» трапилося те, що очікує будь-який твір із політичною спрямованістю у часовому русі десятиріч — п’єса узагальнилася, можливо, всупереч задуму автора.

Феєрверк, що супроводжував падіння Бузанівської республіки, відобразив загальну театралізацію, карнавалі- зацію самого житгя.

Наступна «трагікомедія» Я. Мамонтова — «Княжна Вікторія» (1928) — теж не трагікомедія. Це типова мелодра­ма, з її обов’язковою любовною інтригою. Особливістю п’є­си є те, що це зображення жаху перед революцією немовби зсередини, очима тих, кого фізично винищували. Княжна Вікторія зосереджена лише на своїх переживаннях, своєму відчаї, своєму пророчому (від Касандри) відчутті загибелі усього цивілізованого, звичного світу. Зовнішня ознака її моральної замкненості — непідступна фортеця, оточена ро­вом із водою, де заховалися від революції персонажі п’єси. У тій безодні відчаю, в якому живе Вікторія, вторинними видаються її істерична, психопатична вдача, й самі сю­жетні мелодраматичні перипетії. Смерть героїні виявля-

670