відгомонами таких поетів, як М. Вороний, О. Олесь, ґ. Чуп­ринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв, проте невдовзі в ній починають домінувати вольові, опти­містичні мотиви — «Той не буде плазом долі, хто гартує­ться в огні!»¹ («Юний лад»). Характерно, що в антивоєн­них віршах 1915 р., поруч з інтонаціями громадянської поезії О. Олеся («Сумирним»), явно відчутні перегуки з образністю і лексикою віршів Маяковського.

У лютому 1917 р. написана вже згадувана поезія в прозі «Україні» (із старих зшитків) —твір цілком своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все в ньо­му сприйме сучасний читач. В своєму пориві до соціаліс­тичного ідеалу молодий поет виявляв такий безоглядний максималізм — «Хай зникне Минуле в ім’я Будучини!»,— па догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і ви­садити в повітря старовинні церкви. Двома-трьома роками пізніше ці лівацькі екстреми зазвучать і в творах деяких інших поетів, що зазнали впливів ура-революційного уто­пізму (дехто із співців космізму, футуристів тощо). Сто­совно ж В. Еллана треба сказати, що згадані мотиви аж ніяк не дають права уявляти його в ролі апологета того тупого нищення, яке завдало в пожовтиеві часи стільки шкоди нашому суспільству.

Написаний у тому ж році вірш «Вперед» («Ні слова про спокій! Ні слова про втому!») став у поезії В. Еллана віхою, що позначила вступ автора в період творчої зрі­лості. Витриманий у «традиційних» маршових тонах, він був перейнятий таким щирим і палким поривом, що мимо­волі пригадуються мотиви Лесі Українки. Недарма зустрі­немо тут і парафразу з її відомих рядків — «вже грають- палають досвітні огні».

Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні роки, свідчить автобіографічний вірш М. Ба­жана «Дебора». Революційна романтика, яка в Умані 1920—1921 рр. захмелювала майбутнього поета і його дру­зів, асоціювалася головним чином з іменами трьох україн­ських співців своєї доби: «...Вчать нас нечуваних нами пі­сень Тичина, Блакитний, Чумак»². Звичайно, В. Еллан не дорівнював поетичним талантом органному поліфонічному П. Тичині, не дихали його вірші й тим глибоким «перелив­ним» ліризмом, яким зачаровував своїх читачів В. Чумак, але його поезія теж мала свою художню силу й принад­ність. Це твори високої вольової напруги, що імпонували

1 Еллан (Блакитний) в. Поезії. К-, 1983. С. 43,

2 Вітчизна. 1968. № 8. С. 7.

сучасникам своїми рвучкими гаслами й конденсованими образними «формулами» соціальних переживань. Тому й програмові, як їх часто називали, вірші Еллана несли в собі прикмети справжньої лірики. Це була розповідь про час, але воднораз і про себе.

Добре відома поетизація ним героїки «перших хороб­рих» жодною мірою не зводиться до ідеалізації якого-не- будь гуртка змовників, купки бунтарів — поет прекрасно знав і відчував (або, принаймні, вірив), хто стоїть за цими «першими»:

Муром затято обрій.

Вдарте з розгону: р-раз...

Ми — тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

(«Удари молота»)

Образний світ поезії В. Еллана (основна частина його лірики була написана в 1917—1920 рр„ склавши збірку «Удари молота і серця») — це світ, яким бачить його ре­волюціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім її аскетизмом і... неувагою до «простих» життєвих реалій тих самих «мільйонів», за які він бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної камери («До берегів») і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою, планети. Це світ повстань і битв, кривавий світ громадян­ської війни: «Хтось холодний, хтось недобрий гримнув зда­леку з гармат: засвітив огнями обрій.— Бонапарт? Айх- горн? Мюрат? («Канонада»), Світ, в якому «кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба крайки», але в яко­му навіть це притишене визнання супроводжується засте­режливим окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного хитанням і паніці, «я»: «Хто там співає туж­ливі пісні? Хто там співає?» («На обважнілі...»).

Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьо­му світі здебільшого навколо новітньої соціальної симво­ліки й близької до неї системи понять-образів. Тут і такі характерні для В. Еллана «зорі», зрозуміло, червоні («І над розвіяністю хмар червоні зорі... зорі»), і «комуна» («Слово «комуна», як постріл, слово «комуна», як спів»), і різні «буруни» та «бурі», і Кремль, як антитеза «Бастіліям» («Бастілія»), і знов-таки суто елланівські «удари молота» в такт з «ударами серця», і взаємоуподібнення — в широ­кому образному застосуванні — нервів і струн («Нерви — як струни»—«Маніфестація»): «Простяглися напружені струни. Червоні нерви оголила земля» («Бастілія»). Чер­вона барва взагалі домінує в творах В. Еллана, її поетична