Данко», пропонує у формах символістської драматургії за­перечення ідеї жертовності «по дорозі» у світле майбутнє. Герой етюду, який намагається визволити людей із темря­ви лісу, обіцяючи їм прекрасну Країну Казку, гине на уз­ліссі, вбитий та покинутий зневіреними та стомленими мандрівниками. Перед його смертю маленький хлопчись­ко, що забрів у ліс, указує на обрій — там, зовсім близько, сяє сонцем Казка.

У драмі «Земля обітована» (1935) письменник знову повертається до теми країни Казки. На цей раз вже у жан­рі політичної п’єси. Чарівною країною видається героєві п’єси, літератору Шумицькому, Країна Рад. З вірою в цю агітаційну казку він переїздить із родиною з Галичини у Наддніпрянську Україну, де опиняється у жалюгідному стані — матеріальному, а, головне, моральному, а згодом потрапляє під відомі репресії 1934 р. й трагічно гине разом із дружиною та синами. Страшний льох під тюрмою, де катують та розстрілюють людей — такою постає насправді Країна Казка. Але головне не в цьому. Залишаючись за­галом досить слабкою у художньому вирішенні проблеми, п’єса цікава з точки зору генези ідейного фанатизму лю­дей, далеких од первісного більшовизму. Справа в тому, що герой твору до останнього подиху сліпо вірить у соціа­лізм. Останні сторінки драми, найсильніші та найдоскона­ліші, вельми нагадують «Народного Малахія» М. Куліша. Герой втрачає розум, але його монологи напрочуд дивно поєднують формальну логіку бюрократично-радянського мовлення (мова декретів) з повним нерозумінням того, що коїться навкруги (а навкруги, як і у Куліша — Смерть). «Це мусить бути заборонено! Окремим декретом і то по цілому Союзі! Всім, всім, всім... забороняються грубі, бру­тальні жарти з заслуженими людьми революції: чи місце­вими, чи тими, що прибули з-за кордону для соціалістично­го будівництва» Як і Малахій Стаканчик, Шумицький вважає себе комісаром освіти. Проблиски усвідомлення того, що сталося, створюють трагедійний фон п’єси. На­сильство у О. Олеся спирається на фанатизм жертви. Та­кий підхід до теми радянських репресій на той час не був зовсім новим у європейській драматургії, хоча українська література його не мала, як не мала взагалі цієї теми у повному її історичному обсязі.

Драматургія еміграції давала взірці й філософського переосмислення відомих євангельських мотивів з погляду сучасності. Так, поетична драма С. Черкасенка «Ціна кро­

1 Олесь о. Твори: у 2 т. К., 1990. Т. 2. С, 177.

679

■

ві» (1930) не тільки продовжувала пошуки драматурга, розпочаті ще до 1917 р., але й підтримувала загальну тра­дицію нової драми, що походила від Лесі Українки. «Ціна крові» немовби полемізує з драматичним діалогом Лесі Українки «На полі крові», де загальновідомій постаті Юди давалася недвозначна оцінка. Цей сюжет був дуже поши­реним у перше десятиріччя XX ст. У С. Черкасенка Юда зраджує з метою визволення народу, який, за його заду­мом, повиней звільнити Христа. За свою помилку він роз­раховується смертю. Апологія Юди у слов’янських літера­турах бере початок ще від «Іуди Іскаріота» Л. Андреєва. В п’єсі С. Черкасенка знову постає актуальне для XX ст. питання про ціну прогресу. Ціна крові — непомірно важ­ка ціна за здійснення будь-якої ідеї.

Остання з п’єс О. Олеся «Ніч на полонині» (1941) ніби завершує не тільки творчість видатного українського май­стра, але й цілий період в українській драматургії. У цій драматичній поемі О. Олесь знову повертається до тем та мотивів своєї ранньої п’єси «Над Дніпром» (1911). Але це водночас і останній акорд української філософської драми першої половини XX ст.

У поетичній драмі О. Олеся, створеній, знов-таки, через неповних два десятиріччя після «Народного Малахія», по­рушується питання про можливість насильства як шляху до щастя.

Головним героєм у поемі «Ніч на полонині» є Іван, мо­лодий вівчар. Саме йому намарилися, наснилися зображені події. Але так само, як і у філософській казці Лесі Укра­їнки, легковажний читач може вдатися до певної помилки,

бо насправді тут діє Мавка. Це вже не беззахисна поетич­на героїня. її вдача — немовби справжня сутність цього образу, який у волинському фольклорі постає як символ Смерті, істота, що несе загибель. Через насильство та смерть до примари майбутнього щастя йде саме жінка, яка носить під серцем дитину, чого не було у Лесі Україн­ки. І від того страшний натуралістичний образ фольклор­ної Мавки доповнюється рисами культури (чи антикуль- тури) XX ст.: загибель несе майбутня мати, яка од віку дарує життя, а не вбиває. Тому й непотрібними є фоль­клорні зовнішні риси — страшно те, що Мавка — звичайна жінка. Це вона натякає закоханому у неї Чорту штовхнути в прірву суперницю — селянку. Мара щастя розбивається у тій самій прірві: немає щастя ані для Івана, що ніколи не зможе переступити через загиблу наречену, ані для самої Мавки, яка це розуміє, ані для Чорта.

Камерний сюжет, форма сновидіння, любовні перипе­

680