редовищі історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), заснованої 1919 р. Цей відділ ви­давав «Записки» (20 випусків вийшло за 1919—1928 рр.), а пізніше «Збірники» та тримісячник «Україна» (1924— 1932), які продовжували традиції «старої» плюралістичної школи українського літературознавства, української істо­ричної та філологічної науки зокрема. На жаль, в умовах зміцнення тоталітарного режиму, який наприкінці 20-х рр. почав тотальний розгром усіх наукових осередків респуб­ліки, сфабрикований процес над неіснуючою СВУ в 1930 р. був одним із перших сигналів цієї кампанії. Тут віднайдено пояснення тої оцінки, яку дав О. Білецький у огляді «Літе­ратурознавство і критика за 40 років Радянської України»: «У цих виданнях, що виходили за редакцією М. Грушев- ського, а почасти С. Єфремова, відверті виступи проти ра­дянського ладу траплялися рідко (а чи траплялися взага­лі? — Ред.), але їх провідну буржуазно-націоналістичну лі­нію не можна одразу ж не помітити. У змісті переважали публікації нових (тобто не виданих) матеріалів, іноді не­залежно від їх наукової цінності. Серед досліджень голов­не місце займають праці з давньої літератури. Було по­ставлене завдання видати науково-критичні тексти класи­ків, але більшість видань лишилася у стадії проектів. У тих же виданнях, які були здійснені, письменник тонув у примітках і додатках... Зберігаючи традиції буржуазного літературознавства, працівники ВУАН лише добували і нагромаджували факти» *. Одним зауваженням, щоправда,

О. Білецький пробував трохи пом’якшити свій присуд («...треба відзначити, що у «Збірниках» іноді друкувалися матеріали, які й досі зберігають цінність для дослідни­ків»), але від цього його несправедливий присуд ставав ще очевиднішим. Насамперед слід сказати, що, крім згаданих

1. Білецьким редакторів «Записок» і «Збірників», які від 30-х рр. носили тавро як буржуазно-націоналістичних вче­них (М. Грушевський помер нібито «своєю» смертю 25 ли­стопада 1934 р., а С. Єфремов після процесу над СВУ від­бував 10 років каторги в сталінських ГУЛАГах, де й помер у 1939 р.), до цієї ж роботи був постійно причетний А. Кри­мський як неодмінний секретар ВУАН, епізодично брали участь у редагуванні видань професори Київського універ­ситету М. Зеров і П. Филипович, а серед авторів «Записок» були Д. Багалій, В. Перетц, П. Попов, П. Рулін, М. Возняк,

2. Айзеншток, М. Могилянський, М. Марковський, П. Стеб- ницький та багато інших відомих дослідників. Вони опуб-

1 Білецький о. Від давнини до сучасності. Т. 1. С. 63—64.

741

лікували чимало цінних історико-літературних матеріалів. Хто наважиться заперечити наукову цінність відкритої пе­ред читачем (за автографом) поеми Т. Шевченка «Мар’яна* черниця» та текстологічного коментаря до неї М. Новиць- кого («Записки». 1924. Кн. IV), або опис рукописів М. Го­голя в Полтавському музеї, здійсненого І. Капустянським («Записки». 1925. Кн. V)? Що ж до того, ніби перевага у виданнях надавалася дослідженням із давньої літератури* то це була, звичайно, прикра вигадка. У 20-х рр., як свід­чив у цитованій статті «Українське літературознавство за 10 років революції» П. Филипович, наукові інтереси біль­шості літературознавців скеровувалися переважно на нове українське письменство, тобто в XIX—XX ст., а досліджен­нями старої української літератури займалося небагато вчених. Лише в другій половині 20-х рр. при ВУАН орга­нізовано (з ініціативи В. Перетца) «Комісію давнього українського письменства», зусиллями якої були підготов­лені розвідки про «Слово о полку Ігоревім» (В. Перетц), про давню українську драму (В. Рязанов), про творчість Г. Сковороди (Д. Багалій, В. Петров та ін.), про історію стародруків (С. Маслов), про зв’язки С. Полоцького з ук­раїнським письменством (О. Білецький), «Вірші про Мазе­пу» (С. Щеглова) та ін.

Публікації в «Записках» і «Збірниках» про творчість письменників нової літератури були набагато грунтовніші, ніж праці такої тематики в дореволюційному літературо­знавстві. Відчувалося, що дослідники спиралися на досвід видатних попередників (І. Франко, С. Єфремов, М. Гру- шевський, М. Возняк) і часом проникали думкою глибше і відчували всебічніше. За приклад тут може правити стат­тя М. Марковського «Енеїда» І. П. Котляревського», де простежено «генезу цього твору» і здійснено порівняльний аналіз його з аналогічними творами Вергілія, Блумауера, Скарона й Осипова («Записки». 1926. Кн. IX). Не менш грунтовно досліджували творчість Т. Шевченка. Статтю «Шевченко і романтизм» опублікував П. Филипович, «Коб­зар» під судом» — П. Стебницький. До того ж на кінець 20-х уже ставало очевидним, що дедалі глибше осмислю­ється спадщина Т. Шевченка не тільки як творчість «гені­ального самородка», що виростав сам із себе, а робиїься спроба осмислити її на тлі його доби, з точки зору поетики Шевченка, зв’язків з фольклором. Відтак назрівала потре­ба синтетичного, монографічного дослідження про Кобзаря.

Важливо зазначити, що саме на сторінках академічних «Записок» було відроджено започатковану І. Франком тра­дицію дослідження «секретів» поетичної творчості пред­

742

ставників класичної і давньої літератур. Показова тут, зо­крема, розвідка М. Могилянського «Процес творчості у М. М. Коцюбинського» («Записки». 1926. Кн. IX); у цьому ж ряду назвемо дослідження М. Грунського «Форма та композиція «Слова о полку Ігоревім» («Записки». 1928. Кн. XVIII) тощо.

З’явилося чимало популярних видань, що мали на ме­ті ознайомити читача з художнім доробком бодай найпо­мітніших постатей української літератури XIX—XX ст.—

І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, П. Куліша, Ю. Федьковича, М. Вовчка, І. Нечуя-Левицького, П. Мир­ного, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Ко- билянської та ін. Авторами передмов чи післямов до цих книжок були І. Айзеншток, С. Єфремов, А. Кримський,

1. Ніковський, А. Шамрай, О. Дорошкевич, М. Зеров. їхні статті своєрідно доповнювали підручники для середніх та вищих шкіл, зокрема «Українську літературу в школі» (1921), «Підручник історії української літератури» (1924)

О. Дорошкевича; «Короткий курс українського письменст­ва» (1922) В. Радзикевича; «Історію українського письмен­ства» (1923) М. Сулими; «Хрестоматію нової української літератури» (1926) М. Плевако; «Українську літературу» (1927) А. Шамрая; «Нарис історії української літерату­ри» (1925; друге видання в двох томах— 1929) В. Коряка та ін.

Передмови й післямови вчених з академічним типом мислення до зібрань творів класиків були певним гарантом наукового трактування художніх текстів і літературного процесу загалом, що мало неабияке значення в освітній справі першого пореволюційного десятиліття. Цій же меті підпорядковувалися й деякі академічні заходи, що скеро­вувались на розширення географії та урізноманітнення форм історико-літературної освіти. Так, починаючи з 1922 р., члени історико-літературного товариства при ВУАН про­водили публічні доповіді про літературно-художню твор­чість, кількість яких тільки в Києві до 1928 р. (за свідчен­ням П. Филиповича) сягнула 167. В 1921 р. з ініціативи

2. Перетца засновано «Товариство прихильників українсь­кої історії, письменства та мови» в Ленінграді; історико- філологічні секції ВУАН почали згодом діяти при Одесько­му та Дніпропетровському університетах; у 1926 р. в Харкові розпочав роботу (як установа комісаріату освіти) Інсти­тут Тараса Шевченка, на базі якого через десять років було створено академічний Інститут української літератури імені Т. Шевченка. Тут не лише підтримувався престиж ака­демічного літературознавства, а й проводилася значна ро­

743