намислу, диких фантазій та неможливих ситуацій вміє іноді блиснути оригінальним образом, дотепним порівнянням, гли­боким справді символом або психологічним спостережен­ням. Сильний талант, але викривлений до тієї останньої міри, що вже, здається, сторінки цілої не може написати по щирості і в цьому натужному напруженні ховаючи те, що в йому живе позитивного» ^!. Такий суворий присуд навряд чи можна визнати справедливим сьогодні, коли література пройшла випробування не тільки символізмом, а й експре­сіонізмом, сюрреалізмом, взяла на озброєння засоби ху­дожньої умовності, часові та просторові зміщення тощо.

М. Яцків, надзвичайно чутливий до нових віянь у захід­ноєвропейських літературах, наполегливо шукав — з біль­шим чи меншим успіхом — способів оновлення художньої мови. Низка його творів пройнята настроями скороминущо- сті життя, страхом перед смертю. На думку Б. Рубчака талант М. Яцківа «поєднав у собі брутальний натуралізм, впливи Пшибишевського, густосимволістичний стиль і за­гадкову, подекуди майже сюрреалістичну ліричність» (Роз­сипані перли. К., 1991. С. 36).

Читаючи новели М. Яцківа, не раз натрапляєш на явний або опосередкований перегук з творами Ш. Бодлера (його твори український письменник високо цінував, а деякі пое­зії в прозі перекладав рідною мовою), Е. По, М. Метерлін- ка, Л. Андреева, С. Пшибишевського... З Бодлером спорід­нює Яцківа мотив фатуму, «перегук сердець у лабіринті людської долі» («Архітвір»); новела «Білі вівці» переклика­ється з драмою Метерлінка «Сліпці». В Е. По М. Яцків перейняв майстерність будувати фантастичний сюжет, де людина, поставлена в ситуацію крайньої небезпеки, долає страх і знаходить вихід («Мальований стрілець»).

Особливо багата символіка письменника. Так, у прозовій мініатюрі, чи скоріше поезії в прозі, «Дитяча грудь у скрип­ці» змальовано сцену сільської забави. Коли грає скрипка, жінці здається, що плаче її дитя, воно «кличе матір зразу потихо, потому голосніше, та вона не чує його, не видить, лиш бігає з іншими в колесо і сміється, як би плакала, аж дітвака по серці ріже. Він не може на це довше дивитися і плаче, зойкає на ціле горло, але цього ніхто не чує, бо його плач у скрипці». Цей тонкий візерунок прихованого душев­ного щему мимоволі передається читачеві, хоч маємо тут не реальну картину, а настрій, переданий у сюжеті. Можна підкреслити й інші символічні твори письменника, зокрема

1 Ефремов с. Історія українського письменства. Київ, Лейпциг. 1919. Т. 2. С. 266.

64

такі, як «Журавлі», «Мрія вїрла», в яких прозаїк досяг ви­сокого рівня майстерності в пластичному змалюванні наст­рою, охопленні драматичних моментів стану людської душі.

Наскрізний символ у М. Яиківа може лягти в основу ці­лого сюжету. Взяти хоча б «Поему долин» чи «Лісовий дзвін» з феєрверком натяків, алегорій, гри уяви, В них чути відгомін народної демонології, чарів купальської ночі, шукання цвіту папороті й власної долі, що надибуємо в на­родних легендах та переказах. Герої його творів замислю­ються над проблемами буття. Ця задума часто постає на філософсько-естетичному грунті, в дусі фольклорної сим­воліки («Поема долин», «Лісовий дзвін», «Де правда?»).

Письменники відкривали в фольклорі нові, незнані досі можливості збагачення художньої літератури. В думах, ба.= ладах, казках вони помічали драматичні глибини в окрес­ленні людської психології, за трагічних ситуацій виявляли оптимістичний погляд на життя. Так, у «Лісовому дзвоні» Яиківа оживають образи гуцульської демонології, але вони переосмислені, трансформовані в системі оригінальної пое­тики автора. Величезний дзвін, що ввижається героям п’ян­кої весняної ночі,— це потреба ідеалу, порив до щастя. Він невловимий, як цвіт папороті, але він «гуде, дзвонить та йде все ближче та ближче».

Ще виразніший символ у «Поемі долин» — новелі зде­більшого алегоричного, ніж казкового чи символічного пла­ну. При блідому сяйві місяця в уяві старого селянина, його синів та онука, котрі тихої літньої ночі виїхали в гори, оживають легенди, пов’язані з цими місцями. Та дід пояс­нює їх справжній зміст. Для нього, наприклад, Дідьчий яр — то ніби пластичне втілення суті людського життя, його турбот і нещасть, хіба тим «ліпше, що його не видно, що не дотулишся його пальцем і не привидиться тоді як леда ма­ра». Але тій злій стихії протистоїть єдність поколінь, спад­коємність основ народної етики. Ось остання наука старого, його заповіт: «Пересуятив я тут цілий свій вік і все в мар­ноті та задумі чув, як з онтих могил і долин дивляться на мене очі мого неня, і мами, й дідів... Ті очі пильнували мене, як очі добрих богів, промовляли до мене і вели на ясну до­рогу... Чи по моїй смерті і ви вчуєте, як буду дивитися на вас — стеречи...»

В оповіданнях, що порушують проблеми життя та смер­ті, цінності людські, прямого апелювання до фольклору не­має, але при уважному погляді елементи його можна знай­ди й тут. Особливо характерне щодо цього оповідання «Де правда?». Герой твору під старість раптом став замислюва­тися над таємницею буття — в ньому пробудився філософ.

З юі

65