та ін. Разом із багатьма публікаціями про західноєвропей­ські та інші зарубіжні літератури таких дослідників, як М. Калинович, С. Родзевич, Т. Якимович, С. Савченко та інші, ці студії О. Бургардта зміцнювали інтелектуальний потенціал усього українського літературознавства, пере­творювали його з епізодичного заняття одинаків на бага­тогалузеву науку. Помітною в ній була, зокрема, сходо­знавча галузь, якою ще з дореволюційного часу постійно опікувався один із засновників ВУАН академік А. Крим­ський. Активно працюючи на розбудову всієї української науки (як незмінний секретар ВУАН), він протягом 20-х водночас гуртував навколо себе зацікавлені й кваліфіко­вані сили вітчизняних орієнталістів. За його участю в

1926. р. створено періодичне видання «Східний світ», у яко­му поряд з історико-археологічними публікувалися й лі­тературознавчі матеріали східної проблематики. В 1930 р. назву видання було змінено на «Червоний Схід», а через деякий час, коли А. Кримський був повністю відлучений од роботи в академії, воно припинило своє існування. Са­мому А. Кримському лише в кінці 30-х років було «дозво­лено» керувати аспірантською підготовкою орієнталістів, але так тривало лише до 20 липня 1941 p., коли вченого арештовано, а 25 січня 1942 р. замордовано в кустанай­ській тюрмі НКВС Казахської PCP...

Історико-літературні й .теоретичні праці старших та мо­лодших науковців у 20-х роках були тривким грунтом для подальшого розвитку українського, в широкому розумін­ні — філологічного літературознавства. На думку С. Єф- ремова, історіографія українського письменства у 20-х роках уже «доходила свого довершення» ', а П. Филипович у статті «Українське літературознавство за 10 років рево­люції» підкреслював, що кількісне і якісне зростання но­вих досліджень у цій галузі «дасть змогу через деякий час скласти синтетичний огляд не тільки старої (української), а й нової та новітньої літератури».

«Нові дослідження», про які згадував П. Филипович, і загалом уся діяльність істориків та теоретиків літерату­ри в кінці 20-х обліковувалася і вивчалася теж ретельно, і це було достатньою на той час базою для створення справді наукової історії українського літературознавства. Велику підготовчу роботу в цьому напрямі виконав у 1927—1928 pp. колега П. Филиповича по семінару В. Пе- ретца К. Копержинський, опублікувавши в збірнику праць,

1 Єфремов с. Дорогою синтезу // Записки історично-філологічного відділу вуан. К., 1923. Кн. 2—3. С. 109.

750

підготовленому на пошанування академіка М. Грушевського у зв’язку з його 60-річним ювілеєм, детальний бібліогра­фічний огляд «Українське наукове літературознавство за останніх десять років (на підставі картотеки, зложеної Українським відділом ЦНБ в Одесі за нашими вказівками аспірантом О. М. Горецьким з участю співробітниці біб­ліотеки С. М. П’ятницької та аспірантки М. В. Рапо­порт)»¹. В основі огляду — характеристика всіх дослідни­цьких «шкіл» (напрямів), які розвивалися протягом поре- волюційного десятиліття і в Східній, і в Західній Україні. Серед них учений виділяв філологічну (текстологічну), по­рівняльно-історичну, формально-поетикальну, психологіч­ну, лінгвістичну, ідеологічну та соціологічну «школи», а також виокремив у підрозділі «Методологічні розправи та суперечки» й «Історію української критики». Незважаючи на те, що завдання статті зводилося до опису основних праць певної «школи», в ній наявні були також елементи аналізу тих праць та оцінки їхньої наукової спроможно­сті. Відтак із статті поставала, зокрема, картина лиш початкового етапу формування філологічної «школи» (В. Перетц, М. Марковський та ін.). Розвинутішою вида­валася «школа» порівняльно-історична (В. Перетц, В. Ад- ріанова-Перетц, П. Филипович, О. Білецький та ін.), але й вона сприймалася часом як недостатньо «оформлена» («Порівнюються, наприклад, мотиви, композиція, пооди­нокі літературні прийоми, але не кожен дослідник, перше, ніж що порівнювати, добре здає собі справу, що таке є мотив, композиція, літературний прийом та яку літератур­ну функцію відіграє він у даному та в інших літературних творах»). Певним набутком формально-поетикальної «шко­ли» автор вважав дослідження Б. Якубовського, С. Родзе- вича, Ст. Смаль-Стоцького та ін.; нарікав на пасивний роз­виток психологічних («потебнянських») традицій у науці про літературу, але значними вважав досягнення С. Єфре- мова і М. Возняка в ідеологічній та М. Грушевського в соціологічній «школах». К. Копержинський висловив спо­дівання, що якогось нового струменю в науці можна бу­ло б чекати від «класового» (як відламу соціологічного) літературознавства (В. Коряк, А. Шамрай та ін.), хоча воно й демонструє «деяку поверховість історичної та влас­не літературної сторони».

«Марксистське літературознавство» поступово виявляло свою «новизну» лише у витісненні з науки усіх інших

1 Студії з історії України науково-дослідної кафедри історії Ук­раїни в Києві. Т. 2. 1929. С. XXI—іьіі.

751