му...» ¹ — писав один із перших дослідників творчості про­заїка.

І справді, В. Підмогильний, на противагу багатьом сво­їм колегам першого пореволюційного призову, не розчулю­вався від утопічних перспектив колективного «ми», а нама­гався бачити реальність навколишнього життя, тверезо зважувати здатність людини до різкої зміни обставин її соціального й духовного існування. А правда дійсності ми­мохіть вела до позиції гуманістичного застереження — до отих філософських сумнівів, якими й був переповнений світ

А. Франса, загалом європейської літератури.

Однак свідомість своїх героїв В. Підмогильний не про­тиставляв суспільному поступу, він лише спрямовував чи­тача до об’єктивної оцінки спроможності людей, які взя­лися будувати нове суспільство, застерігав від ілюзійних сподівань. Захоплених емоційними гаслами про високі ідеали кликав задуматись: ідеали — прекрасні, але чи всі готові духовно їх сприйняти, чи не занадто ті ідеали від- далені од реальних обставин життя, які формують свідо­мість «звичайного» індивіда? І щоб заземлити романтичні сподівання, він зображав сучасників у суперечностях ма­теріального й духовного, в стані елементарного бажання погамувати голод, в спокусах і сумнівах перед мораль­ним збоченням, збереженням чи втратою власної гід­ності.

Написані на початку 20-х оповідання «Собака», «В епі­демічному бараці», «Проблема хліба» (збірка «Військовий літун», 1924) — це твори про переживання приниження лю­дини перед «проблемою хліба», це гіркий, колючий насміх персонажа над собою, коли йому, студенту-філософу, дово­диться думати про перевагу борщу над студіями Е. Канта. Це — усвідомлення, що, крім загальної радості, є ще і кон­кретне страждання розгубленої чи забутої всіма окремої людини. Втім, не можна сказати, що письменник бачить ї осмислює лише таких персонажів, їхній внутрішній стан і оминає діяння, і діяльних героїв. В оповіданні «Син» (1923), одному з кращих в українській літературі про го­лод початку 20-х років, розкривається непересічна особис­тість Грицька Васюренка, молодого селянина з гостро роз­виненим моральним чуттям, опертим на засади народної етики, якою він коригує свої дії в найекстремальніших ситуаціях. А в новелах «Історія пані Івги», «Військовий лї- тун», «Сонце сходить» (збірка «Проблема хліба», 1927) постають інтелігенти, душі яких терзає провина за колись

1 Юноша в. Поет чарів ночі//Вир революції. 1921. С. 97.

523

сите життя, і ведуть відчайдушну, до трагічності, зовні при­ховану боротьбу за нове розуміння й сприйняття світу.

Тогочасна критика так оцінювала В. Підмогильного: від­творення колізій між окремою особистістю та оточенням — це не що інше, як «специфічно-інтелігентська література» *. А інтелігент, за подібними мірками,— це той, кого роз’їда­ють песимізм та скептицизм, яким не місце в пролетарсько­му мистецтві. Складний і суперечливий процес пристосу­вання героя до зміни життєвих вимог і обставин трактував­ся як така собі «трагедія непотрібної трагічності», котра, мовляв, відверто дивує своєю дріб’язковістю. Але те, над чим іронізувала критика, В. Підмогильний розглядав як серйозну психологічну реальність. Чуттям художника він уже тоді, в середині 20-х помічав, що заохочується нова, спрощена «методологія» в письменстві, нав’язується розу­міння літератури як ілюстратора соціально-економічних програм, а природне апелювання до морально-психологіч­ної природи людини зневажливо оголошувалося «інтелі­гентщиною», попутництвом, рецидивами буржуазної куль­тури.

Уже на початку літературної дискусії 1925—1928 рр. В. Підмогильний на одному з публічних диспутів говорив з тривогою, що справа не так у тезі М. Хвильового «Євро­па чи просвіта?», як у тому, що в літературі, як і в інших галузях життя, з’явився небезпечний тип «ура-комуніста», що «продовжує гопаківські традиції», орієнтуючись за вся­ких обставин виключно на примітивність свого мислення» ². У літературі ця орієнтація призвела до того, що художній твір, як тільки він «не відповідав вимогам офіційної ідео­логії», його «засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний» ³.

За В. Підмогильним для української літератури особ­ливо важливим мало бути продовження лінії інтелектуаль­ної, філософсько-психологічної прози, активно культивова­ної в XVI—XVII ст., за умов безпосереднього контактуван­ня з культурою Західної Європи. На переході до XX ст. ця лінія відроджувалась у творах І. Франка, М. Коцюбин­ського, О. Кобилянської. Але на цей час їх уже не було на практичному полі творчості. Глибоке осмислення (зав­дяки перекладам) фрацузької класики, усвідомлення, що для розвитку літератури необхідний синтез національ­

1 Доленго м. Трагедія непотрібної трагічності//Червоний шлях. 1924. № 4-5. С. 265.

2 Шляхи розвитку сучасної літератури: Диспут 24 травня 1925 ро­ку. К., 1925. С. 36

3 Там само. С. 37.

524

ного змісту і європейської форми, спонукали В. Підмогиль- пого до пошуків в цьому напрямі.

У цих прагненнях письменник, однак, не був винятком. До класичної європейської традиції свідомо тяжіли «нео­класики». У прозі ж, крім самого В. Підмогильного, ціле­спрямовано йшов цим шляхом хіба що близький до нео­класиків, майже невідомий сьогодні М. Могилянський, новелістику якого цінував М. Коцюбинський. Та і «неокла­сиків», і М. Могилянського, і самого В. Підмогильного, як і все угруповання «Ланка» (МАРС), до якого він належав, ортодоксальна критика одразу віднесла до попутників — тобто тих, хто, мовляв, гальмував чи, принаймні, не прагнув творити нову радянську літературу. Ця наличка супрово­джувала їх довгі роки, навіть по смерті. Та разом з тим краще, що закладалося тоді в основу нової літератури, належало саме тим, які не спокушалися агітками, а праг­нули до пізнання людини, багатовимірного сприйняття світу.

Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років магістральною лінією проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В. Підмогильний сприй­мав її інверсійно: людина і революція, і відповіді на пи­тання, котрі поставали перед українською культурою, на­цією загалом, пов’язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, тобто двох класів, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, в контексті життя всього народу.

Художнє осмислення цієї проблеми, починаючи від

І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, за­знавало послідовної еволюції, було позначене й суперечно­стями, зумовленими особливостями авторського ставлення: скажімо, лірико-сентиментальним, споглядально-розчуле- ним сприйняттям села і настороженим чи й упередженим ставленням до міста, яке в умовах колонізаторської полі­тики царизму не без підстав сприймалось як щось вороже селянинові, як зона деморалізації вихідців із села. І на­віть після першої революції в Росії 1905 р. українська література все ще залишалася селянською — за головним своїм орієнтиром, переважаючою увагою, вболіванням — місто не стало для неї своїм, бо несло русифікацію, ніве­лювання національної моралі, мови, побуту.

Водночас це й призводило до певної консервації тема­тики й проблематики літератури, що не могло не тривожи­ти на початку століття інтелектуальний авангард творчих сил України. (Досить згадати відомий лист до письменни­

525