Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. XX СТОЛІТТЯ Кни....docx
Скачиваний:
27
Добавлен:
16.04.2019
Размер:
1.86 Mб
Скачать

невдоволення офіційної критики й вимагала од нього гро­мадянської мужності. Так, Я. Савченко з підозрою конста­тував у збірці «На пожарищі»... приховану аргументацію «проти революції», спробу заперечити «залізну логіку істо­ричної неминучості, а значить, і історичної доцільності ве­ликих жертв класової революційної боротьби» •. Революція неможлива без жертв, але якщо жертви сягають неймовірних масштабів, стають наслідком злочинних дій, вони дискре­дитують революцію. Загибель людей, насильницька смерть кожної окремої особистості сприймалися Д. Фальківським як трагедія, як непоправна втрата. Трагічне сприйняття подій, а не «біологічний переляк», обумовлювало позицію письменника. Порушуючи питання вічності і швидкоплин­ності життя, драми смерті, великих ідеалів і шляхів до них, поет шукав опори у визнаних людством етико-філософських категоріях і ними виміряв глибину трагічної правди:

А там, де льон мережить тіні,

Чиясь розбита голова Вп’ялась очима в небо синє,

Проклявши людськість і права.

(V/ вперше вдарили гармати»)

Не часто траплялися в українській поезії тих літ твори, які б вражали таким душевним болем за людину. Сумління поета:громадянина констатувало загрозливі прикмети — брак звичайної людяності в суспільстві, особливо небезпеч­ний в той переломний момент історії. Під час служби в ла­вах НК Білорусії Д. Фальківський з гіркотою спостерігав тенденції переростання класового протистояння в класову помсту, прояви бездушного функціонерства, що зароджува­лись у середовищі чекістів: «Рука сім раз пером чиркне, І вийде слово просте «Розстріл» («В степу коса збиває роси...»).

Мужньому реалістові, Д. Фальківському були чужі ко­турни бадьористої патетики, в бік якої дедалі більше штов­хали письменників офіційна критика, утвержуване тоталі­тарне суспільство. На його думку, це був би шлях лицемір­ства й зневажання долі свого народу. Натомість в його ліриці з’являються мінорні інтонації. Як і в поезіях В. Со- сюри чи Г. Косяченка, вони народжені тогочасною супереч­ливою й драматичною дійсністю, що не вичерпувалась, за свідченням М. Доленго, непівськими обставинами та «суто економічними чинниками». «Хай мінор, зате щирий мі­нор!»— змушений був виправдовуватися поет перед крити­

1 Савченко я. Мертве й живе в українській поезії//Життя й рево­люція. 1929. № 1. С. 136, 135,

378

ками, які звинувачували його в «декадентстві». «Чи ж Я винен, що з віршів кар’єр не роблю й не робитиму я?» — заявляв він, відкидаючи перспективу благополучного риму- вальника політичних гасел як аморальну. Де ж тут «терп­кий песимізм й безмірний одчай», що вбачалися Я. Савченку, де тут «єсенінщина, що тоді трактувалася (за М. Буха- ріним) як «гробокопательство, сльози в шинку, розгільдяй- ство, чванство і юродство?» Справа тут і не в тому, що поезія, переживши етап «космічних» мотивів 1917—1922 рр., пізніше втратила свою енергію, як про це писав В. Ко­валенко', чи в тому, що наставала криза лірики,— на той час вона ще переживала, як засвідчують факти, пору свого відродження, криза надійде згодом...

Д. Фальківський стояв на принципах правди й людяно­сті і не поступався ними, навіть передчуваючи навислу ка­тастрофу над собою, над своїм поколінням, над революцією. Ряд його поезій перейнято тривожними, віщувальними ви­діннями:

... і раптом долу впадеш під стальні копита, і запечеться кров'ю на вустах тавро підков, цвяхованим півколом.

І вже не встать тобі, не звести руку, не ухопиться знов ^а повідки, не загнуздать коня на біг прудкий, на біг непевний на непевнім бруку.

(«А за стіною стогне завірюха»)

13—15 грудня 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням армвійськюриста 1 рангу В. Ульріха звинуватила 28 представників україн­ської культури «в організації підготовки терористичних ак­тів проти діячів Радянської влади». 17 грудня Д. Фальків- ського розстріляли як «терориста-білогвардійця» разом із братами Крушельницькими, О. Влизьком, Г. Косинкою та К. Буревієм...

Євген Плужник (1898—1936)

«Неголосного» за життя, приреченого сталінщиною на посмертне забуття, не відомого широкій публіці і в наступні часи, Є. Плужника сьогодні визнано одним з найвизначніших

1 Коваленко в. На роздоріжжі//Гарт. 1927. № 1. С. 111—112.

379