ність і оксюморонність, гра антитез і контрастів проникають у найглибші шари його образного мислення,— варто лише придивитись до незчисленних поєднань-зіставлень таких ре- ;ілій і понять, як світле майбутнє — і «кулі та нужа», краса і сила — і «невелика дірка між ребер», «обрії безмірні» — і «тишина моїх маленьких рим», пізній сум — і «радість передчасна» тощо. І вже справжнім володарем він був у царстві афористичних парадоксів та напівпарадоксів: «Я мов радий — крізь квітень запізнілий побачити дочасний листо­пад»; «Як у друзів не заробиш згадки — може, не забудуть вороги»; «Може й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати» та ін. І це не просто гра думки: поет гостро відчував суперечності світу — аж до протиріч у самому собі (а з нього був неабиякий майстер інтроспек­ції). І це відчування доведено в нього до самого способу бачити світ, до власної, сказати б, поетичної морфології (тропи) і власного поетичного синтаксису (фігури). І, на­решті, «система коротких ударів», так точно відзначена М. Рильським (для ілюстрації він наводить вкорочені ряд­ки, рядки-пуанти, що завершують два вірші на спільну тему: «Ганок. Труп біля стінки» — або: «А хтось далеко десь ге­нералу: Усі»), «Хаос можна малювати в два способи,— продовжував свою думку автор статті «Про двох поетів»,— чіткими лініями, так, щоб прозорість, закованість і викова- ність форми зумисне не відповідали бурхливості змісту... і лініями гарячковими, химерно й безглуздо переплетени­ми, що зразу непокоять нас своїм неспокоєм. Плужник див­но єднає обидва способи. У своїй недоговореності він зав­жди каже все і до кінця висловлюється: він ні «радості вга­дування», ні його муки не хоче залишати читачеві. Суворий до свого слова, він не ганяється за образами» ¹.

Найстисліший підсумок своєї поетичної творчості зро­бив сам поет у короткому й довірливому зверненні до чита­ча, яке знаходимо на останній сторінці «Рівноваги». «Суво­рому судові» сучасників він протиставляє зважену оцінку «нащадків безсторонніх»:

«їм промовлятиме моя спокійна щирість». Істинно плуж- никівські слова.

Є. Плужник працював і в інших літературних жанрах — прозі та драматургії. Він залишив свій слід навіть у галузі лексикографії, уклавши разом з В. Підмогильним словник «Фразеологія ділової мови», культуртрегерське значення якого для масової (тут — ділової, державної, громадської

1 Рильський м. Твори: у 20 т. Т. 13. С. 23.

391

чи виробничої) мовної практики й сьогодні важко переоці­нити.

Перший і єдиний прозовий твір поета — роман «Неду­га» — з’явився друком 1928 р. Присвячено його було досить поширеній на той час темі — коханню робітника-комуніста до жінки «з класово-чужого табору». Розуміючи, очевидно, всю мілину цього «інтригуючого» белетристичного завдання, автор намагався збагатити виклад певними психологічни­ми колізіями. Критика зустріла роман стримано. Прихиль­ніше поставилась до нього 3. Голубєва в монографії про український радянський роман '.

Значно органічнішою для Є. Плужника виявилась праця в драматургічних жанрах. Протягом 1929 р. журнал «Життя й революція» опублікував дві його п’єси — «Професор Су- хораб» та «У дворі на передмісті». Кілька років тривала робота над віршованою трагікомедією «Змова в Києві» (ін­ші варіанти назви — «Інженери», «Брати», «Шкідники». Доля її була сумна, як і доля автора: тепло зустрінута в літературних і театральних колах, узята до постановки в «Бе­резолі» Л. Курбасом, вона не була ні поставлена, ні надру­кована (опублікував Л. Череватенко тільки 1989 р. в жур­налі «Дніпро»),

У п’єсах Є. Плужника діє переважно сучасна йому ін­телігенція, її ідейно-психологічні типажі, порушуються со­ціальні й національні проблеми. Правда, цікавили його й мешканці міської околиці, маргінальні, як кажуть тепер, типи. «Маленькі» й не дуже щасливі люди, якими постають вони у комедії «У дворі на передмісті». Бідність матеріаль­на (яка обминула хіба що домовласника Рибку) по-своєму «гармонує» тут з нестатками духовними. Випробовуються й «просвічуються» невеселі герої п’єси здебільшого кохан­ням, теж болючим і гірким. Автор знає, що є якась сила — інерція, душевна слабкість, боязкість чи невміння зробити рішучий вчинок,— що не дає людям здолати своє лихо, вир­ватись із занепаду. А втім, найбільш скривджені з чолові­ків — найбільш великодушні: світлі промені «в темному царстві» автор все ж умів бачити.

Чесність інтелігента — людини з близького йому суспіль­ного середовища — для Є. Плужника визначалась передусім чесністю у фаховій справі, чи це наука, мистецтво або на­родна освіта, і, звичайно, людською порядністю. І не стільки звичні, майже канонічні для тогочасної літератури критерії! політичної «перевихованості» й включеності в «масовий ен­тузіазм», скільки ця визначальна етична характеристика

¹ Голубєва 3. Український радянський роман 20-х років. X., 1967.

392

робить позитивними героями старих інтелігентів — профе­сора Сухораба та інженера Лукаша. Правда, в художньому розумінні вони виписані не дуже густими барвами і не без явної декларативності. Та головний інтерес — в їхньому .іюдському оточенні, в гостроті інтриг і кипінні пристрастей» що вирують навколо них.

Драма професора — в глибокому розходженні з родиною, її молодшим поколінням, представники якого виявляють різні види міщанського егоїзму, бездуховності й пристосу­ванства. Старший син — готовий на все «безробітний», ко­лишній офіцер, другий — шахрай і розтратник-кооператор, третій моститься з кар’єрними цілями в партію, донька стає нареченою «непмана з прасолів» Голоп’ятого. У цього ділка перспектива такої родинної спілки викликає бурхливе за­хоплення: «Го-го-го-го! Голоп’ятий і Сухораб! Культура і капітал!» '.

Міщанство в усіх його видозмінах, зокрема й міщанство інтелігентське, Є. Плужник зневажав з усією палкістю ра­фінованого інтелектуала й переконаного етичного ідеаліста. Викриває він міщанство і в останній своїй п’єсі, але на пер­ший план тут виходять мотиви соціально-політичні та ідео­логічні. У комедійну стихію твору, сповнену іронії і сарказ­му, вплітаються дедалі голосніші трагічні ноти, що й дало авторові підстави назвати її трагікомедією. Але є в п’єсі й дещо загадкове,— якщо зважати на можливість її прямого й «непрямого» прочитання.

Формально вона витримана повністю в межах тодішньо­го «канону» — п’єса про шкідництво в промисловості та ідейно-політичну диференціацію серед науково-технічної ін­телігенції в добу соціалістичної реконструкції. Але надмірні запевнення в цілковитій «канонічності» твору, що йшли на шкоду елементарному художньому враженню, були, видно, потрібні Є. Плужникові тому, що внутрішньо його п’єса глибоко «єретична» — іншої він і не міг написати, розроб­ляючи цю тему.

Досить точно — переважно в аспектах культури й мо­ви — поставлена в п’єсі національна проблема. Якщо старий Лукаш позитивно й творчо розв’язує для себе «фатальний цей трикутник — соціалізму, нації і «я», то для Василя не­прийнятне саме слово — СРСР, а шовініст-великодержав- ник Єремєєв обіцяє в разі успіху: «Мы нацполитикой блес­нем такою, что все украинцы попросятся в хохлов». В осуді як національної непримиренності так і шовінізму та націо­нального нігілізму — одна з сюжетних ліній твору.

¹ Життя й революція. 1929. № 1. С. 67.

393