У такому Ж викривальному тоні написані «Да свйтитьСЯ війна!», «Ідилія», «Політична школа» та інші. У творах подібного настрою виразно помітні інтонації Володимира Самійленка («Ельдорадо», «Як нам весело жить на Вкраї­ні»), французького поета П’єра БеранЖе. Подібність ця і в «подвійності» змісту, і в дошкульних рефренах.

Збірка «За честь і волю» була наче антитезою до «ЛІ fresco», замість іронії та гротеску тут з’являється піднесе­ність, викликана збуренням народу, що виступив за своє природне право бути «свобідним» на своїй землі, за право будувати власну державу. Сили народу, «скам’янілі в сні», прокинулися, народ-лицар, «меч двосічний взявши до рук», показав свою стихійність і волю до боротьби.

Із бразильського періоду життя поета збереглася не тільки поема «Плач бразильської пущі», а й низка віршів, що були опубліковані переважно в журналі «Світ». Б.-І. Ан- тонич, доволі стримано оцінюючи нові твори колишніх «мо- лодомузівців», відзначив у статті про українську поезію, що Карманськнй «опублікував у періодиці низку чудових віршів на бразильські теми» ‘. Вони нові для української поезії передусім тематикою. Після орієнтальної лірики Ага- тангела Кримського у нас не було такої повнокровної, со­ковитої поезії про далекі невідомі краї.

Петро Карманський повернувся додому у 1931 p., пра­цював учителем гімназії в Дрогобичі. У пресі його ім’я з’яв­ляється рідко: нових поетів хвилювала нова проблематика. Твори, які Карманський привіз з собою, не друкувалися, крім книжки спогадів про молодомузівців «Українська боге­ма», що вийшла у Львові 1936 р.

У 1940 р. Карманського прийняли до Спілки письменни­ків України, незабаром у Києві вийшла збірка його поезій «До сонця» (1941), яку зредагував і вступне слово до якої написав Максим Рильський, у тому ж році з’явилися дру­ком «Поеми».

Повоєнні роки були нелегкими в житті поета. У газетах і журналах іноді з’являлися його вірші, а в 1952 р. вийшла збірка «На ясній дорозі», але кожен, хто читав ці твори, розумів, що це не поезія П. Карманського. Силуваний оп­тимізм, декларативність, вимучений пафос, відгук на дати революційного календаря — прикмети, характерні, зрештою, не тільки для нього, а й майже для всіх поетів періоду ста­лінського беззаконня та масових репресій..

Зате Карманський наполегливо перекладає «Божествен­ну комедію» Данте. Він встиг завершити цю титанічну пра­

1 Sygnaiy. 1934. №4—5. С. 3.

БО

цю. І невдовзі перед смертю (помер поет 16 квітня 1956 р.) побачив надрукованою лише першу частину — «Пекло», що вийшла в співавторстві з Максимом Рильським. (Було не співавторство, а редагування — про це свідчить зіставлення авторського тексту перекладу й друкованого варіанта.) Наступні частини чекають на видання.

Та П. Карманський завжди залишався талановитим пое­том — в розділах поеми про Франка, над якою працював протягом багатьох літ (у 1944—1946 рр. обіймав посаду директора меморіального музею Івана Франка у Львові), й у віршах про кохання, з яких його друг літературознавець Я. Ярема уклав збірку, назвавши її «Осінні зорі». Це справ­ді пізня любов, її поетичні ремінісценції, але хіба осіння пора не всміхається людині цвітінням айстр! Почуття лі­ричного героя має конкретну адресу — молоду жінку, та водночас у ньому звучить ширший, символічний зміст — торжество життя, всемогутній Ерос, «визов смерті», праг­нення виспівати «пісню лебедину». Той давній смуток, який поет виколисував у молодечі роки, смуток, що втілює ідею вічного страждання, поступається просвітленості заходу життя, що оспівує вічні, нетлінні духовні істини. Прекрасно висловлено це у вірші «Дух поета»:

Бо дух поета — це живий вулкан,

Вогонь його ніколи не згасає,

Дарма, що кратер в нього мов дрімає,

Окутаний у спокій і туман.

Василь Пачовський (1878—1942)

Протягом свого творчого життя Василь Пачовський не втратив віри у дві речі: в Україну і в свій талант. Зберегти їх було нелегко, бо Україна на той час переживала важкі потрясіння, невдачею закінчилися її відчайдушні спроби здобути державну незалежність. Щодо віри у свій талант, то поетові весь час доводилося обстоювати право на творчий вибір не тільки у тематиці, у жанрах, стилі, мові. Почавши свою поетичну діяльність настроєвою любовною лірикою, яка декларувала соціальну незаангажованість, В. Пачов­ський все більше й більше тяжіє до широкого драматичного полотна з підкресленою національною ідеєю, найповнішим виразом чого є драматична поема «Золоті Ворота», над якою письменник працював протягом кількох десятиріч і котра залишилася незавершеною.

51

Народився Пачовський Василь Миколайович 12 січня 1878 р. в с. Жуличах на Львівщині в сім’ї священика. За родинними переказами, походив по матері з боярського (дівоче прізвище її Боярська), а з боку батька чи й не з князівського роду. Та, одначе, з дитинства довелося йому зазнати поневірянь: батько замолоду помер, а священики переважно власного майна не мали, вони посідали парафію, до якої належала ділянка землі.

Навчався Василь Пачовський у Золочівській гімназії, але не закінчив її. Уже тоді проявився Характер, який да­вався взнаки усе життя, хоч і був причиною багатьох непри­ємностей для нього. Це його вроджений — «боярський» — гонор. Із Золочівської гімназії В. Пачовського відрахували за те, що в сьомому класі виголосив палку промову над могилою товариша, якого загнали у гріб «професори». Гім­назію закінчив екстерном у Львові, заробляючи на прожит­тя приватними лекціями. Подібна ситуація виникла згодом, коли письменник вступив на медичний факультет Львівсько­го університету. Знову був палкий виступ на студентському вічі, сповнений протесту проти гнобителів українського на­роду, і знову мусив попрощатися з цим навчальним за­кладом.

Продовжував освіту у Віденському університеті, який закінчив 1909 р. Повернувшись до Львова, одружився з Неонілою Горницькою і обійняв посаду учителя української академічної гімназії у Львові. В. Пачовський брав участь у створенні й діяльності літературного угруповання «Моло­да муза». Одна за одною виходять його книжки «Розсипані перли» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій...» (1913), драматичні твори «Сон укра­їнської ночі» (1902), «Сонце Руїни» (1909).

Перша світова війна круто змінила той, хоч недосконалий й сповнений суперечностей, але якоюсь мірою усталений ритм життя, вона розметала по всіх усюдах самих молодо- музівців. Втім, кільком з них — Василеві Пачовському, Во­лодимирові Бирчаку, Петрові Карманському та Богданові Лепкому довелося незабаром зустрітися у Відні. В. Пачов­ський із сім’єю переїхав сюди як емігрант перед наступом російських військ. Він працював у таборах військовополо­нених українців в Австрії та Німеччині, викладав на кур­сах українську мову та історію. У 1919 р. якийсь час пе­ребував у Кам’янці-Подільському, захоплений ідеями

С. Петлюри, М. Шаповала, А. Крушельницького та В. Тем- ницького, але розійшовся з ними в питанні про шляхи по­будови й характер української державності. З 1920 р. В. Па­човський в Ужгороді разом із В. Бирчаком редагує часопис

52