Ой та й погасли... — ті жарини — змерзли волошки в межі...

...Білий метелик лине та лине, білий метелик сніжин.

Не менш довершений і вірш «Обніжок», де в одній строфі передано цілу гаму настроїв:

Вранці — роси. Марити. Мовчати.

Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.

Материнка. Конюшина. Смутку трошки.

Вранці — роси. Марити. Мовчати.

Цикл «Осіннє» також відтворює широкий спектр люд­ських почуттів. У першому вірші «Волошки» (улюблені кві­ти поета) звучить мажорна музика радості життя:

правда — любо жити?

Дуже! Дуже! Дуже!

Щастя — наче море, широко шляхи.

О блакитно-квіте!

О моє подружжя,— Це душа говорить,

Сповнена снаги.

А вже інший вірш «Хто так тихо прийшов — невідомий» позначений настроєм таємничості. Розшифровки вимагає й поетичний шедевр «За гратами». У поезіях «Облетіли пе­люстки моїх казок», «Айстри», «Гірлянди тьмяного намис­та», «Несли твою труну» виразно помітні впливи естетики модернізму, і, можливо, враження від перебування у в’яз­ниці та підпіллі.

І, нарешті, «Цикл соціального». В уже згадуваному «Я порву ті вінки...» цілком певно означено ідейно-мистець­ку програму поета. Триптих «Червоний заспів» згодом по­сяде своє місце в усіх хрестоматіях та антологіях цього періоду:

Риємо-риємо-риємо землю неначе кроти;

з кутів плазуємо зміями, сіємо-сіємо-сіємо буйні червоні цвіти...

Ці мотиви обумовлені подіями революції та громадян­ської війни в Україні. У 1918—1920 рр. Київ дванадцять разів переходив із рук в руки найрізноманітніших політич­них і військових сил. Ось чому «десь поза гратами-мура- ми... ранки конають ясні», ось чому треба було кидати в лице можновладців: «Владарі світу з коронами, вже непо­трібні ви нам». Таким же закликом до боротьби був і дру-

246

гий вірш триптиха, якого В. Чумак завжди читав з особлИ* вим піднесенням: «Гей, не спи, робітнику: на панському смітнику вороги не сплять!». Подібно до російських поетів- пролеткультівців у нього з’являються планетарні образи: «блисками-пожежами небо обмережимо, сполохами-рада­ми обрії зорем»...

Конкретикою збройної боротьби під час громадянської війни «продиктований» третій вірш триптиха, що закінчу­ється лівацьким рефреном «ми гімни тобі заплели, черво­ний тероре!».

То факт, що й білий, й червоний терор тоді мали міс­це, бо зрештою і сам поет став жертвою білого терору, але ці гімни, що вважалися верхом революційності, з’явилися не без впливу пролеткультівських поетів, особливо «черво­ного дзвонаря» В. Князева. Подібна лірика заохочувалася більшовицькими ідеологами.

Цикл «Революція», що вміщує п’ять восьмирядкових віршів-мініатюр, можна назвати ліричною поемою. З при­воду таких поезій, як «На майдані» П. Тичини, «Револю­ція» і «Офіра» В. Чумака вже не раз висловлювалася дум­ка, що це своєрідний ліро-епос, який концентрує не лише в емоціях, а й у картинах епохи заряд цілої поеми. Саме поняття «цикл» окреслює перехідну грань від лірики до епосу, оскільки вже не є одиомоментним, містить певний план, включає розвиток дії. Так, у «Революції» поет праг­нув показати різні етапи революційного процесу. Цикл був скомпонований з окремих віршів, опублікованих раніше. Об’єднуючи їх у цикл, він зумів надати їм певної послі­довності. У першому вірші зображено революцію як торже­ство гноблених («Ось: повстали під’яремні, плине повінь- легіон. Килими зелено-земні у гірляндах житніх грон»), в другому — звучить гімн повсталому народу. Тут є залиш­ки старої, «народницької», лексики («страднику святий», «вогонь мети»), але й цей вірш, як і перший, зазнав поміт­них переробок. Характерна лексика дореволюційної гро­мадянської лірики еволюціонує до модерно-революційної («зважно-молодий», «на шпилі, на височині»), У третьо­му вірші циклу звучить пересторога: «Не спочивайте, ще не час!», до повної перемоги ще далеко: «самі запалимо вогні — і в стумі витворимо дні». Далі йдуть широко цитовані рядки: «на кремінь — крицю: буде світ! Ми непо­хитні, мов граніт*, бо «творим блиск, і творим дні!». Це і був маніфест нового революційного мистецтва. І в четвер­тому вірші (він, до речі, також має два варіанти, з яких кожен по-своєму цікавий) звучать заклик до борні. У двох варіантах — ранішому й пізнішому — навіть естетика ко-

247

ЛьорІв змінюється; якщо в першому: «Вище їх! До блаки­ті! Ми птиці!», то в другому поривання в блакить зміню­ється іншим: «Туди — в червоні береги — з низин. Туди! Ми — крила! Птиці!».

Якщо у поетичних циклах «З ранкових настроїв», «Мрій- новтома», «Осіннє» переважають «білі-білі душі нарцисів», «блакитна далечінь», «злотні тополі», то у «Циклі соціаль­ного» домінує червоний колір.

І, нарешті, п’ятий вірш «На площі — в юрми — на мі­тинг» відображає мітингову хвилю народного збурення й наївну віру в близькість світової революції: «І завтра — вірте — швидко — завтра святкує всесвіт бурю-гру, пала з півоній ватра». Вірш суголосний творові П. Тичини «Сійте в рахманний чорнозем», у якому звучить музичний заклик- захват («Дієзи, дієзи в ключі!»). У В. Чумака зорові об­рази: «вінки несіть — вінки й гірлянди з тремтінь-мигтінь революційних прядив», але в обох — радість революційно­го оновлення.

Вірш «На кордоні останнім» є поетичною полемікою з В. Брюсовим. Дуже характерний і передостанній твір цик­лу «Офіра», провідна думка якого — виправдання само­пожертви в ім’я революції, революційного мистецтва. Поет ніби передбачає свою близьку смерть, маючи, щоправда, на увазі загибель не від ворожої руки, а від сухот. Харак­терна тут і урбаністична нота, і розуміння завдань мисте­цтва як слугування громаді:

На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.

Пензлі-пучки умочайте в колектив-дебро.

А ось як це обіграно в програмній статті «Революція як джерело»: «Тремтять незримі струни поєднання, і молеку- ла-мистецтво горить, ятриться, бризкає кров’ю і погасає, і знов горить — сипле іскрами слів, фарб, згуку, черпаючи творчий матеріал з джерел революційної дії...»

Апофеозом самопожертви, непереможності духу є ос­тання строфа:

Безнадійно. Є надія. Ось на цьому бруку.

Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.

Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотліває день.

Переможці. Піонери. Казка. Близько, йде...

Поет передбачив в обрисах майбутнього ладу елемент казки, утопії, В. Еллан-Блакитний про ці вірші сказав: «...це шедеври, щось цілковито нове в українській поезії», а Я. Савченко у посмертній статті, по суті некролозі, так оцінює В. Чумака: «Загинув високоталановитий, якийсь

248