ського загалом. І розкрити мовою динамічного лаконізму, за допомогою такого об’ємного афористичного слова, яке ніби вихоплене з уст народу. Сталося, по суті, те, ідо про­рокував М. Рильський у рецензії на першу збірку новел письменника: трепетні, як життя, вони, «з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції»

Характеризуючи новаторство модерної новели на межі XIX—XX ст., І. Франко вбачав його «не в темах, а в спо­собі трактування тих тем»². Той «спосіб» дав змогу нове­лістам відійти од описових форм мислення, натомість роз­винувши лаконічний метафоризм і тонке нюансування в передачі душевних станів героя, психології подій і обста­вин. Як наслідок, через почування й думи окремої людини рельєфніше поставала в творах доля народу і краю, точ­ніше вимальовувався драматичний шлях людства до істи­ни буття. Опанування таким мистецтвом прози далося Г. Косинці поступово.

Г. Косинка (справжнє прізвище — Стрілець) народився у родині селянина-бідняка 29 листопада 1899 р., в с. Щер- банівка на Київщині. Пройшов голодні наймитські «уні­верситети» в рідному селі, потім, здобувши двокласну освіту в сусідньому селі Красному, перебивався тимчасо­вими заробітками. Під час навчання на вечірніх гімна­зіальних курсах в Києві у 1916—1918 роках вдався до твор­чості. Спершу це були відверто початківські вірші (перша публікація в газеті «Більшовик», 1920, 2 листопада), згодом нариси та статті з відчутним впливом ідей лівих соціал-ре- волюціонерів (боротьбистів) з’явилися в газеті «Боротьба»

4. травня 1919 р. Це видання вмістило перший художній твір молодого автора — новелу «На буряки».

Участь Г. Косинки в громадянській війні і в політичних перипетіях того часу не була активною. Біографічні ма­теріали фіксують лише епізоди з перебування майбутнього письменника на фронті (як рядового козака) та коротко­часне ув’язнення в тюрмі (можливо, це була «муравйов- ська» в’язниця, реалії якої Г. Косинка відтворить пізніше в новелі «Фауст»). Він намагався, за настійними порадами К. Анищенка (прозаїка, рідного дядька), основну увагу зо­середжувати на вдосконаленні літературного хисту³. У 1920 р. Г. Косинка опинився в Кам’янці-Подільському з

1 Рильський м. Два поети-громовиці // Нова громада. 1924. № 22.

2 Франко /. Зібр. Творів: у 50 т. К.-, 1982. Т. 35. С. 107.

3 У цнб ім. В. Вернадського зберігається близько сотні листів к- Анищенка до г. Косинки (ф. 54).

552

Думкою про еміграцію ¹, але повернувся, зрештою, до Киє­ва і став студентом КІНО (Київського інституту народної освіти). Через матеріальні нестатки закінчити повний курс навчання не зміг, але студентські роки (1921 —1923) ва­жили для нього дуже багато: він здобув глибокі історико- філологічні знання, чітко означився в своїх світоглядних орієнтаціях, опублікував першу збірку новел («На золотих богів»— 1922). Новели цього періоду дають змогу просте­жити, як письменник долав початківський період й прилу­чався до традицій модерної новелістики саме стефаників- ського типу. У деяких новелах помітне захоплення автора імпресіоністичною стилістикою (ліричні надсади, розірвані фрази, спроби ритмізувати прозовий текст у «Менті» й «Троєкутному бою»); зрідка продуктивним було звертання до «чистого» романтизму (принцип бінарного протистав­лення зображеного, погляд на нього «з патетичної висоти» в новелі «На золотих богів»), а в оповіданні «Заквітчаний сон» (видане окремою книжечкою в 1923) неважко доба­чити сліди символізму (недомовки й натяки, туга за втра­ченими ілюзіями, що спливають лише в снах, тощо). Та від новели до новели письменник поставав дедалі у своїй майстерності реаліста, розповідаючи про страдницьку до­лю народу, якого втягнуто у вир революції та громадян­ської війни («В хаті Штурми»), стає жертвою завойов­ницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів («За земельку»), Г. Косинка уникає виявлення якоїсь політич­ної тенденції. Як художник «від бога», виступає водночас «за всіх» і «проти всіх»; йому болять і рани бідності най­більш окраденого селянина («На буряки»), і месницькі дії заблуканого «бандита» та кров переконаного партійця («Десять», «Темна ніч»), безпросвітність декласованих спекулянтів та «вічних» міщан («Місячний сміх», «Троє- кутний бій»). У його художніх узагальненнях часом мож­на почути то відлуння Шевченкових думок («...Ви ж таки люди, не собаки!»); то Франкових про народ, що «презир­ством, наче струпом вкритий», то глибоко стефаниківське співчуття тим бідакам, які змушені або рідних дітей топи­ти, або ховати свій біль на саме дно скривдженої душі. Над усім цим, однак, час від часу зринає світлий промінь надії на те, що «далі цього не буде» («На буряки»); а са­ма надія поставала завжди в такому об’єктивно-худож­ньому світлі, яке критики-ортодокси вважали абсолютно неприпустимим у літературі пожовтневої пори. В. Коряк у відгуку на першу книжку письменника зізнався, що об’єк-

1 Лавріненко ю. Розстріляне відродження. Париж, 1959. С. 457,

553