тивісти) поглумок як немовбито символу рутинного тра­диціоналізму та претендуючої на «європеїзм» провінцій­ності.

У картину становлення українського символізму (його ранніх стадій) вписувалася поезія М. Філянського (збірки «Лірика», 1906; «Ca.lendariu.rm>, 1911), який, принципово ухиляючись від декларування громадянських почуттів та взагалі усталених душевних станів, шукав семантичних «знаків» для вираження невловних індивідуальних пере­живань. Як зауважив ще 1924 року О. Дорошкевич, лірика М. Філянського «ховається в недосяжній глибині інтимних переживаннів». І ще: «...Філянський, надзвичайно тонкий лірик, використав поетичний символ на службу містицизму й пантеїзму» Хоча про містицизм можна тут говорити швидше в значенні непідвладності буття раціоналістичним побудовам.

1903 розпочався творчий шлях О. Олеся, з чиїм іменем пов’язана ціла доба української поезії. Завдяки творам першого періоду поет увійшов в українську літературу як витончений лірик, поет любові й «пораненого серця». Ака­демік С. Єфремов писав, що в цій своїй улюбленій сфері інтимної лірики Олесь «дає зразки справжньої високої по­езії» — то лагідної, почасти — гейнівської, то впалої в роз­пач, як у Леопарді, то олімпійськи-величної, як у Гете². Революція 1905—1907 рр. стала переламним етапом у твор­чому розвитку О. Олеся: громадянські й патріотичні моти­ви опановують його поезію. Однак він не став тенденційним чи декларативним — і процеси історичні, суспільно-політич­ні, народний- рух він сприймав не як «утилітарист», а як «естет»: «Яка краса — відродження країни!» Власне, кате­горія «краси» — одна з головних у творчості Олеся (як, до речі, і М. Вороного) — набуває в нього соціального та етичного наповнення, співвідноситься з народними ідеала­ми правди й справедливості, із законним правом народу на самостійне буття. Ось чому співець «краси» стає і співцем національного визволення. В Українській Народній Рес­публіці він бачить здійснення споконвічних надій свого на­роду — і своїх власних — на вільне життя у власній дер­жаві. Цій своїй мрії він залишається вірним і в еміграції в Празі, хоча часом вона вже уявляється йому ілюзорною і вбирається у барви трагічної безнадії.

О. Олесь реформував українську поезію, він не тільки

1 Життя і революція. 1925. Кн. 10. С. 73.

2 Єфремов с. Муза гніву та зневір’я. К., 1910 [Відбиток з «Ради»]. С. 15.

150

розвинув її неоромантичні та символістичні тенденції, не тільки знайшов «споріднення» модерністичному художньо­му мисленню — в народно-поетичному, не лише збагатив мелос українського вірша та його тропіку,— він, головне, вдихнув в українську поезію дух невичерпної індивідуалі­зації внутрішнього життя, вніс до неї щонайтонший лірич­ний психологізм і спонтанну задушевність,— і за допомо­гою цієї граничної інтимізації (що емоціоналізувала і йо­го національно-політичний ідеал) парадоксальним чином причастився до загальнолюдської духовної проблематики, спрямував українську поезію в річище сучасної йому євро­пейської або, принаймні, дав новий стимул рухові в цьому напрямі. І хоча молодші його сподвижники, сприйнявши цей стимул, пішли далі (найталановитіші з них), часом йо­го і заперечуючи, естетично долаючи (втім, чимало було й наслідувальників-профанаторів),— все ж «олесівський» по- сил, імпульс був одним із найпомітніших і найплідніших в українській поезії першої чверті XX ст. Об’єктивне ж ху­дожнє значення його творчості, певна річ, виходить далеко за ці часові межі й зберігатиметься тривалий час.

Ще однією значною постаттю раннього українського символізму (чи «протосимволізму») був Г. Чупринка. У пе­редреволюційні та перші революційні роки він здобув велику популярність, вважався одним із найяскравіших по­етів національного відродження, його вірш вражав верси­фікаційною винахідливістю, дивовижною мінливістю рит­міки, багатством звукового інструментування й водночас спонтанною емоційністю. Його формальні досягнення не­довго зберігали значення новаторських відкриттів, і вже наступне покоління поетів не завжди зберігало шанобливе ставлення до нього. З-поміж ранніх символістів Г. Чуприн­ка, мабуть, найбільш політично ангажований поет, співець «народу Храму» та «великих мук борців народних» (він — учасник революції 1905 р., причетний і до подій громадян­ської війни в Україні).

Вже мовилося про характерну для нашої поезії обста­вину: швидку зміну поетичних репутацій. Це — частина ширшої картини активності поезії, динаміки суспільно-по­літичних настроїв і естетичних шукань, та й читацьких за­питів. Згодом — під дією потужного каталізатора — рево­люції — модернізм і символізм як його відгалуження якіс­но змінювалися, а молодше покоління символістів та по­етів, які зазнали його впливу, засвоїли окремі елементи його поетики (а таких була більшість), швидко еволюціо­нували в бік «лівого» й експериментального мистецтва (за­галом кажучи — червоно-революційного авангардизму).

151

А от в Західній Україні умов для такого розвитку не було, запліднення «планетарними» революційними ідеями не відбулося. Зате тут діяли інші імпульси, зумовлені близь­кістю до європейських мистецьких центрів, традиційною орієнтацією на європейське культурне життя і безпосеред­нім зв’язком з ним, що почасти компенсувало провінцій­ність суспільно-політичного життя в Галичині. Чимало га­лицької молоді навчалося в університетах Західної Європи. Серед літераторів багато хто з перших рук знав європей­ські літератури, оскільки володіння мовами було в цих ко­лах річчю звичайною. Особливо безпосереднім був зв’язок з центральноєвропейськими осередками — Віднем, Прагою, Варшавою, Краковом. Власне, під впливом краківської «Молодої Польщі», яка протиставилася соціально-побуто­вому реалізмові в його зрутинілих формах і демонстратив­но орієнтувалася на західноєвропейських модерністів (пор. також «Молоду Бельгію», раніше «Молоду Німеччину»), хоча фактично серед її джерел були і традиції національ­ного романтизму початку XIX ст.,— і виникла на Галичині «Молода муза».

У першому числі молодомузівського двотижневика «Світ» від 24 лютого 1906 р. був уміщений своєрідний мані­фест «Наше слово», де так визначалася місія нової групи: «У відрадних днях широкого суспільного та політичного життя приходимо до вас — і вказуємо в хвилях борби при­забуту, може, а предсі все так тужно вижидану стежину: Добра і Краси. [...] Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на соняшні левади, запашні ниви — в світ ясних, злотих зірі» ¹

На перший погляд, маємо нібито відмову од громадян­ських аспірацій,— декларацію, дивну в добу піднесення су­спільно-політичних рухів (під впливом революції 1905 р. в Російській імперії). Але насправді тут більше було епа­туючого виклику (в бажанні ствердити свою незалежність), ніж реальної продуманої й принципової позиції. Більшості молодомузівців так і не вдалося «звільнитися» од соціаль­них та національних тем, мотивів, болю, і вони так чи інак­ше озивалися в їхній творчості. Загалом кажучи, «Молода муза» мала значні заслуги пеоед українською літерату­рою: насамперед у розробці «вічних» мотивів, спробі вихо­ду на загальнолюдську духовну проблематику (здебільшо­го в здрібненому масштабі), увазі до отого світу «Добра і Краси», збагаченні формальних прийомів, шліфуванні ев­фоніки та ін. Але повністю розкрити свої творчі потенції

¹ Світ. 1906. № 1. С. 3.

152

«Молода муза» не змогла. Через фінансові, матеріально- організаційні труднощі, за умов байдужості значної час­тини громадянства до національної культури вона проіс­нувала недовго. Власне, видавництво припинило своє існу­вання вже в 1909 р. Звичайно, творчість молодомузівців на цьому не урвалася. Дехто з них активно працював у лі­тературі й далі, творчо зростав, здобув авторитет і визнання поважної величини в національній культурі. Насамперед це стосується Б. Лепкого, П. Карманського, М. Яцківа, В. Пачовського.

У поезії Богдана Лепкого виразно простежується фольклорний струмінь, який він прагнув поєднати з ду­ховними тривогами інтелігента початку XX ст. та з інди­відуалістськими мотивами (медитації про життя і смерть, минущість усього сущого, самоту; почасти й мотиви світо­вого болю). Та, мабуть, найуспішніше витримали випро­бування часом соціально-гуманістичні та національно-па­тріотичні поезії Б. Лепкого. Модерністичні тенденції біль­ше виражені в поезії Василя Пачовського. Його можна вважати одним із перших символістів в українській поезії, вплинув він і на розвій символізму в творчості по­етів Наддніпрянської України. Василь Пачовський досяг­нув великої витонченості у звукописі (бувши тут свого роду одним із попередників П. Тичини, що зауважила ще кри­тика 20-х років) та винахідливості у ритмомелодиці. Мож­на сказати, що він підніс на вищий рівень техніку україн­ського вірша. Почасти оновив він і тематику української поезії. Зокрема, широко ввів у неї еротичні мотиви, мотиви великоміської богеми тощо (пор. трохи інакший урбанізм М. Вороного). У любовній ліриці він розігрує роль такого собі українського Дон-Жуана, водночас долучаючи «гей- нівську» іронію та самоіронію.

Помітний внесок в українську поезію початку століття зробив Петро Карманський — яскравий і самобутній поет, есеїст, культурний діяч Галичини. Людина широкої європейської культури й освіченості, він конфронту­вав із провінційним міщанством, з утилітарним розумін­ням місії (зокрема, національної місії) митця. У молоді літа трохи, може, й навмисне епатував «патріотичного» обивателя своєю європейськи-інтелектуальною екзотичніс­тю. Об’єктивно ж його італійські мотиви були таким же збагаченням української поезії, як і арабські (взагалі схід­ні) А. Кримського. Але помилково розглядати П. Карман­ського поетом екзотичним, одірваним од українського на­ціонального грунту. Навіть його індивідуалістичні мотиви відбивали світопочування певного кола молодої «європеї­

153